40-річний ветеран з Бердичева Житомирської області Віктор Саранчук у березні 2022 року добровільно вступив до лав Збройних сил України, а вже у грудні під час мінометного обстрілу на Донеччині зазнав важких поранень, унаслідок яких втратив кисті обох рук, частково зір і слух. Про життя ветерана з протезами після тривалого лікування, операцій та реабілітації розповіло "Суспільне" .

До початку повномасштабного вторгнення країни-агресора РФ в Україну Саранчук працював на будівництві та проживав в Ірпені Київської області.

"Я мріяв ніколи нічого своїми руками не робити. Бачите, мрія збулася. І ще мріяв, щоб було багато грошей. Якщо порахувати, скільки коштують ці протези, то на руках у мене – два джипи", – зізнався Саранчук.

За словами ветерана, він добровільно вступив до ЗСУ, хоча не мав військового досвіду. 28 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Богданівка Донецької області військовий потрапив під мінометний обстріл. Він отримав вибухові опіки та уламкові поранення, внаслідок яких втратив кисті обох рук. Також у нього діагностували черепно-мозкову травму, перелом щелепи та розрив барабанних перетинок.

Зараз Саранчук користується слуховим апаратом і частково бачить лише на одне око. Саранчук розповів, що після поранення тривалий час не пам’ятав обставин того дня. Спогади почали повертатися лише після лікування та реабілітації.

"Якщо чесно, я цей момент не пам'ятав два роки. Спочатку був поранений. Потім на півтора року поїхав до Німеччини на лікування. І коли вже повернувся, згадав. Це було 28 грудня 2022 року, за три дні до Нового року. У лікарні в мене сталася клінічна смерть. Мене відкачали та зв'язали, бо я тікав від них. Думав, що перебуваю в полоні. Вони ж там російською говорять. Через деякий час почув мамин голос, коли вона приїхала. Я думав, що її викликали до Росії. Мені ж кололи морфій. Через це були галюцинації", – пригадав він.

Зараз ветеран відвідує Центр психосоціальної підтримки в Бердичеві, а протези допомагають виконувати повсякденні справи.

"Якби краще бачив, то взагалі проблем не було б. Уже рухаю рукою, і вона не розгинається, тому нічого не випаде", – розказав Віктор Саранчук.

Він пояснив, що ветерани потребують не лише медичної реабілітації, а й психологічної підтримки.

"До них треба приїжджати, говорити з ними, мотивувати. У когось одні поранення, у когось – інші: хтось має психологічні травми, хтось втратив частину ноги. Вони сидять удома, закриваються в собі. Їх треба витягувати на вулицю. Я просто приїжджаю і розповідаю їм якісь жарти. Вони бачать, що людина без рук, яка майже не бачить, живе нормальним життям, кудись ходить, не сидить удома. І це для когось стає прикладом. У мене є побратим, якому відірвало частину вуха. Його мама буквально знімала з петлі. Кожен сильний по-своєму. Головне – не шукати виходу в алкоголі. Він точно не допоможе, хіба що ненадовго приглушить проблему. Але вона нікуди не зникне. Я ж точно знаю, що в мене руки не виростуть", – зазначив Саранчук.

За словами матері ветерана Тетяни Душко, її син дуже терпляче переносив лікування та реабілітацію, не скаржився на біль.

"Він ніколи не казав, що йому щось болить", – розказала Душко.

Саранчук розповів, що після поранення та втрати зору йому довелося переосмислити своє життя, шукати нові можливості для самореалізації.

"Після того, як я втратив руки і зір, це стало для мене випробуванням, що маю чогось досягти. Тому що я 100% не просто так вижив. У Боженьки є на мене якісь плани. Я себе шукаю: де, що і як можна проявитися навіть у такій ситуації", – сказав ветеран.

Він зізнався, що відновити сили допомагає сон.

"Я там літаю. Я втратив руки, але отримав крила", – додав Саранчук.