Все, що варто знати про польський та український національні менталітети

Чим українці відрізняються від поляків? Як українцям адаптуватися на польському ринку праці? Який вплив на це має національний менталітет?

На питання журналістки видання НОВА ПОЛЬЩА відповідає ад’юнкт-професорка Києво-Могилянської Бізнес Школи, консультантка з кроскультурної взаємодії Марина Стародубська.

Марина Стародубська: Передусім хочу сказати, що для влучності смислів у цій розмові вживатиму поняття національного менталітету замість національної культури (яка асоціюється з пам’ятками чи творчими доробками). Це глибоко вкорінене явище, яке скеровує нашу поведінку. Говорячи мовою програмістів, це наша прошивка.

Найпростіше науково коректне визначення дав засновник кроскультурної науки Ґерт Хофстеде: «Національна культура — колективне програмування свідомості, яке відрізняє людей з однієї суспільної групи від людей з іншої». Це означає, що люди, які живуть у певних інституційних умовах якоїсь країни, з плином часу починають тяжіти до певних патернів поведінки.

Національний менталітет працює як компас: він визначає напрям дій і рішень у життєвих ситуаціях. Менталітет — як органічний ландшафт для рослини: як ружа не виросте на кам’янистому ґрунті, так, скажімо, у волелюбній країні не приживеться (зовсім або принаймні надовго) авторитарний режим. І навпаки: в ієрархічних суспільствах правителі, що послуговуються в управлінні суворими підходами й заборонами, — не лише прийнятні, а й бажані.

СО: Національний менталітет змінюється?

МС: Тільки зі зміною формальних інститутів. Його неможливо змінити лозунгами, інформаційними кампаніями чи через вплив лідерів думок та експертів. Нашу поведінку «внормовують» формальні інститути (через правила, вимоги, підходи до навчання, рамки прояву громадянської активності), — тому саме їх модифікування може запустити процес зміни національного менталітету, зокрема із застосуванням комунікаційних інструментів, медіа. Причому менталітет змінюється не глобально й відразу, а нерівномірно і поступово.

Візьмімо, до прикладу, так зване сингапурське диво — трансформацію Сингапуру в 60-90-х роках ХХ століття, впродовж 31-річної каденції прем’єр-міністра Лі Куана Ю. Тоді країна перетворилася з відсталої аграрної на розвинуту індустріальну державу. Та мало хто знає, що запорукою цього успіху були інституційні реформи зі змінами законодавства і суворим контролем за його дотриманням. Однак підхід Лі Куан Ю виявився надто радикальним для сусідніх азійських країн, де він геть не прижився через ціннісну несумісність і частково тому, що у сингапурській моделі діяли сильні демократичні інститути з механізмами регуляцій. Їхні рішення були однакові для всіх, незалежно від суспільного статусу.