Як святкували Великдень на Луганщині: застілля у дворах і цибулеве лушпиння

 Донбас, за результатами соціологічних досліджень, — найменш релігійний і найбільш атеїстичний серед регіонів України. Але Великдень святкували навіть люди, життя яких було стовідсотково світським. Вони навіть дотримувалися певних традицій, пов’язаних з цим святом.

Журналісти видання "Реальна газета" розпитали людей, які до 2014 або до 2022 роки жили на Донбасі про, скажемо так, великодній феномен, коли релігійне свято стало народним.

Працювати у Великдень не прийнято

Тетяна Іванівна, мешканка Лисичанську, яка виїхала звідти у 2022 році, розповідає, що у радянські часи магазини у Великдень працювали за звичайним недільним розкладом, та один торговий заклад був винятком.

«У часи СРСР, — говорить жінка, — у неділю працювали за скороченим розкладом переважно продовольчі магазини. Магазини з непродовольчими товарами у неділю та понеділок не працювали, за винятком універмагу «Донбас». Звісно, у неділю на повну працював ринок. Але у Великдень навіть у радянські часи ринок був практично порожнім. І, думаю, не тому, що усі, хто торгував там, були віруючими. Традиція була така: працювати у Великдень не прийнято».

Ще одним таким святом у Луганську, коли всі ринки майже порожніми, був Новий рік.

Тато і чоловік Тетяни Іванівни були шахтарями, тобто, працювали у галузі, де не було фіксованих вихідних днів. Видобуток вугілля та підземні роботи є безперервними виробничими процесами, шахти працюють у позмінному режимі. Робота підприємств не зупиняється у вихідні чи святкові дні, включаючи неділю.

«Мій тато, — розповідає Тетяна Іванівна, — був членом КПРС, але якщо його зміна припадала на Великдень, говорив, йдучи на роботу: «Ну, Господи, прости, що у таке свято працюю, та інакше – ніяк». Чоловік теж так казав. І я знаю, що на нарядах начальники змін, відправляючи гірників під землю, казали: «Бог простить, що у Великдень працюємо». Ані мій тато, ані чоловік та інші шахтарі не були релігійними людьми. Просто традиція була така».

Мешканка Лисичанська каже, що починала трудову діяльність у 80-ті роки минулого сторіччя на машинобудівному заводі, і там навіть від свого цехового парторга чула: «Давай після Великодня» чи «На Великдень поїду…».

«Наше місто, — каже переселенка, — як, думаю, і усі промислові міста Луганщини, не було релігійним. Активно працювала радянська пропаганда. Але Великдень набув, я б сказала, дещо космополітичного статусу, коли його вважали святом і віруючі люди, і атеїсти».