Чи такі страшні фемінітиви, як їх малюють?

 2019 року Верховна Рада затвердила правопис, у якому вперше за часів незалежності було зазначено нормативну можливість вживати фемінітиви. Попри хвилю жартів через доволі недолуге формулювання відповідних правил словотвору (хто ж забуде усіх тих «-киць»), активістське середовище привітало цей крок як перше наближення до більш гендерно чутливого мовлення.

ЗМІ доволі легко підхопили нові правила, держустанови навпаки запроваджували їх очікувано повільно. Консервативні ж кола, схоже, досі перебувають десь між запереченням і торгом. 

Здавалося б, за минулі роки написано чимало фахових роз’яснень про давню традицію українських фемінітивів, перервану радянською «уніфікацією», про низку словотвірних можливостей для цього й навіть призабуту форму двоїни, якою активістські групи пропонують передавати гендерну небінарність. Однак деякі новотвори вимовляти відверто складно, комусь фемінітиви здаються немилозвучними чи навіть знецінювальними, хтось просто не хоче змінювати стару звичку й емоційно її оберігає.

Надто коли доходить до множини та генеративів, тобто узагальнених позначень групи людей різних гендерів або статей. Залишатися при чоловічому роді чи переходити на жіночий, вживати подвійні форми чи чергувати чоловічу й жіночу множину, користуватися гендергепом і яким… — тут списи ламаються так сильно, що стає зрозуміло: це питання не так звички чи способу, як політики та влади.

Як ця непроста тема відбивається на практиках художнього перекладу? Чи  релевантна вона для творів минулих епох або мов, які менше оперують категоріями роду? Чи існують редакційні політики з цього питання та чи впливають вони на переклад? Про це та інші речі журналісти видання ЧИТОМО розпитали колег за цехом.