Стереотипи про Україну та її мешканців, які бісять в книжках написаних зарубіжними авторами

 Люта образа для обсесивного читача: «Ви, шановний,— не цільова аудиторія цієї книжки, дайте їй спокій». Хто ж після такого попередження покине ту книжку читати? Але в цьому випадку треба весь час пам’ятати: книжки, про які я далі говоритиму, насправді написані не для нас.

Вони про нас, але не для нас. Невротичний розлад уже на старті, тож комфортного читання бути не може, зазначає видання ЧИТОМО.

Україна — це Чорнобиль

Рівень роздратування: легкий знуджений стогін

Іще десять років тому саме Чорнобиль був тим маячком, за яким читач за межами України упізнавав нашу країну (зараз — менше, на зміну прийшов Майдан, а тепер і війна). 

Перший роман про Чорнобиль був написаний в Німеччині (східній) і вийшов уже в вересні 1986 року. «Нещасний випадок» Крісти Вольф. Хтось, чиї стать і вік ми зможемо визначити лише ближче до кінця роману, дивиться по тб новини про вибух на ЧАЕС. Спочатку купа брехні, потім спростування й інша брехня. Нарешті правда, така страшна, що в неї ніхто не вірить.

Слухає це жінка середніх літ із Макленбурга, яка добре уміє жити в «червоних наративах». Вона слухає новини і в порожніх повідомленнях ловить правду. Інтелектуалка живе в селі, її пряме оточення — фермери, що отримують новину разом із нею. Коли вона веде тривожні телефонні розмови з колегами про природу людини, що змушує людину до самовинищення, селяни сприймають звістку про отруєння землі і води абсолютно спокійно, особливо старші з них: пережили, мовляв, війну — переживемо і цю напасть. 

Одночасно з тим вийшов і перший англомовний роман про Чорнобиль — власне, «Чорнобиль» Фредеріка Пола. Суто комерційна проза. Автор повідомив, що мав джерела серед радянських інженерів і військових, допущених до секретної інформації, та використовував свідчення очевидців. І це реально правда: Пола допустили навіть до документального фонду ЦТБ (Центр технічної безпеки) у Москві.

Книжка точна і подає себе як документ: кожен розділ починається з довідки щодо радянського суспільства: метраж типових квартир, умови обов’язкової служби в армії, хто такі афганці, чому важливі першотравневі демонстрації тощо. Одного головного героя тут нема, є ансамбль чітко прописаних щодо функції персонажів.

Серед них особливо виділяються: Семен Смін — заступник директора на ЧАЕС, Леонід Щеранчук — головний інженер ЧАЕС, фахівець із гідравліки. Обидва в курсі того, які помилки були припущені при будівництві і запуску четвертого реактора, але протидіяти тому не можуть; старі партійці ризикують життям, щоби врятувати робітників на станції, до кінця виконуючи свій обов’язок.  

Так все починалося. Нині Чорнобиль згаданий чи не в кожній книжці про Україну, в деякий із них люди досі живуть в Прип’яті, куди до них просто з барикад Революції Гідності навідуються діти на вихідні. Але здебільшого Чорнобиль не сприймається як конкретно географічна точка в межах України, а вибух на ЧАЕС як національна катастрофа. Він перетворився на алегорію свого штибу. Як-от у романі Брітти Стенберг «Залишенці». 

Коли військові евакуювали село, Ольга сховалася в будиночку на дереві. Тепер вона одна в селі, взяла собі загублену козу, поховала убитих військовими собак, з штахет від брами сусіда Андрія зробила собі захист-фортецю. Ольга — войовничого роду. Бабця її походить зі шведського села на Одещині. Вона оголошує війну тим, хто позбавив її дому. 

Вона дивиться на тих, хто смиренно вантажитися в автобуси, на собак і маржину, які дають себе застрелити, і розуміє, що не є одними з них. Одна в селі, Ольга подумки спілкується з Ніною, Іваном, іншими сусідами і ще з кимсь, кого вона зве Генералом. Ольга допомагала Генералу з домашніми справами, була його приватним водієм.

Про нього в селі мало що знали, і одного для Генерала вивезли люди-в-цивільному, арештували. Від Генерала залишився таємничий документ, який зараз у сховку. Власне, здається, через ті папери Ольга в евакуйованому селі і ховається. Наприкінці вона готова поїхати до Києва і передати ті папери за кордон. В них є зокрема й відповідь про аварію на ЧАЕС. Наразі ходить покинутими хатами, прибирає там, щоби люди повернулися в чисті доми. 

України в цій книжці нема. В сенсі – УРСР нема. От подивімося. Там є герой, якого звуть Йосип. Як Сталіна. Він так люто Сталіна ненавидить, що не ладен своє власне ім’я вголос називати. А от в чому причина ненависті українців до Сталіна, не сказано: в міркуваннях героїв нема згадок про Голодомор, про депортації. Це як ненавидіти Гітлера за те, що погано малював. Та зрештою Ольга просто не мислить такими категоріями як Україна чи українська історія. Є її село, є ринок в Чорнобилі, є влада в Кремлі. Є щось, що убиває в ній людину і чому треба опиратися. Насправді хороша книжка, яка показує, як можна вийти з бісячого штампа на наступний рівень розмови.