Святочні ворожіння: Куди вказує чобітковий компас і хто підслуховує під вікнами?

 У сучасному світі зимові ворожіння здебільшого асоціюють із днями Катерини (24 листопада) та Андрія (30 листопада). Однак святки, що тривають від Різдва до Водохреща, не менш багаті на традиційні гадання. Це час, коли буденні речі обертаються на магічні предмети, а домашні тварини стають чарівними помічниками.

Усе, щоб прояснити майбутнє, сповнене несподіванок, нагадує видання ТИЖДЕНЬ.

Куди вказує чобітковий компас?

Чоботи, що підлітають у повітря, — звичайне видовище для Маланки. Напередодні Нового року дівчата ворожили на шлюб, кидаючи взуття через перешкоду (хату, ворота, колодязь чи навіть власну голову) та відмічали, у який бік показує носок черевика, — з того кутка буцімто варто було чекати сватів. Механіка самого кидка варіюється в різних регіонах.

Приміром, етнограф Олекса Ріпецький, розпитавши респондентів про особливості гадання на Лохвиччині, фіксує пересторогу: чобіт не матиме пророчої сили, якщо запустити його рукою, тож дівки швиргають просто з ноги. Хлопці в цей час теж не залишаються без діла — їм належить здійснити ритуальну крадіжку: непомітно забрати кинуте взуття, щоб ворожильниця «попоскакала боса».

Повертають вкрадене за символічний викуп: ним може бути поцілунок або могорич. В архівній колекції фольклориста Степана Мишанича зберігається відповідний новорічний спогад Євдокії Дмитрівни Черевичної (1915 року народження) — мешканки села Нижні Рівні Чутівського району Полтавської області:

«Давайте ж підемо, будемо через хату чобіт кидати! О… куди чобіт лежит передом, передок — це туди заміж вона вийде. Ну, значить, перекидаємо тиї чоботи, а хлопці підслухали — та вкрали ті чоботи. Ну, тоді ж іти — а сніг? Просимо — ну де, ну куди? Ну біжить якась, яка близько, біжить додому, чи черевик найде, чи платок обмотати, поки додому дійде, бо по снігу ж холодно. А ті хлопці схватили чобіт, там чи два, чи три — і побігли нишком, не кажуть! А тоді на другий день виявляються: “Ну, дівчата, пізнавайте чиї чоботи! Якщо ви нам вина поставите — ми ті чоботи віддамо!”. Ми ж тоді давайте як? Красти в батька та в матері це вино, шоб же не знав батько, бо бебелів дадуть, о! І ми ото там украдемо потрішку: і та вкраде, й та, шоб уже скіки виможуть із нас. Чи літру, чи півтори. Ми от хлопцям те вино оддаємо. І отак, оце на Новій год».

Фольклорист Федір Коломийченко, розглядаючи гадальні традиції на Чернігівщині, відзначає гендерну рівність серед ворожильників: подекуди кидати чоботи могли й парубки. До правого чобота молодь вкладала хліб, а в лівий — печину (шматочок пічної глини). Ставши спиною до воріт, наосліп обирали один із них і кидали позад себе. Якщо на вулиці опинявся чобіт із хлібом, майбутнє подружнє життя заповідалося заможним, коли ж із печиною — пара, ймовірно, бідуватиме.

На Харківщині схожим чином ворожили на врожай. За свідченнями відомого дослідника Петра Іванова, господар обійстя ховав у чоботях хліб і вуглинку, відтак просив дитину подати один із них. Черевик із хлібом віщував щедрий дорід, із вуглиною — голодний рік.

Слухайте і почуєте

Читаючи повість «Дві московки» Івана Нечуя-Левицького, натрапляємо на опис шлюбного ворожіння, де незаміжня персонажка підслуховує від сусідськими вікнами:

«На Меланки, проти Нового року, побігла Марина слухати під вікна з першим млинцем.

— А чи не підеш ти, проклята! — крикнула сусідка на кішку.

“Піду… піду заміж цих м’ясниць”, — думала Марина.

З того часу, як настане, було, вечір, Марина прибирається й причісується. Забрешуть собаки надворі, рипнуть сінешні двері, а в Марини і в душі похолоне…»

Як і у випадку кидання чобіт, ритуальне наслухання в час різдвяних святок поширене по всій території України. Нечуєва Марина орієнтується на промовлене дієслово «піти» та асоціює його з майбутнім одруженням: дослівно — «піти (вийти) заміж». Протилежне значення має побажання чи наказ «сядь» — почувши його, ворожильниця знатиме, що на цей рік їй судилося сидіти в дівках.

Юрій Журка. Святки

Щоби підвищити точність ворожби, із собою брали особливі страви: перший спечений млинець, паляничку чи жменю куті. Чужі вікна були символічним порталом в інший світ, тож почуте з них мало неодмінно справдитись. Однак з огляду на магічний потенціал зимових свят подекуди достатньо було просто переступити власний поріг.

Так, у селі Клюшниківка, що на Полтавщині, дівчата опівночі набирали кутю в ложку і тричі оббігали з нею довкруж хати, а відтак завмерши прислухалися: звідки забреше собака — туди й заміж. Недобре було почути дзеленчання скла: воно віщує, що чоловік буде п’яницею. Та ще гірше, якщо залунає тюкання сокири — є ризик наглої смерті.