Оборонити й врятувати культуру. Про клінічних ідіотів та невігласів «з-за порєбріка», і не тільки

Нинішня російсько-українська війна – війна екзистенційна. Черговим підтвердженням цієї воєнно-стратегічної і геополітичної аксіоми став безпрецедентний ракетний обстріл Києва ворогом уночі 17 червня.

Під час цієї терористичної атаки загинули щонайменше 28 мирних жителів, понад 130 зазнали поранень. Таких масових руйнувань у місті не було з початку повномасштабного вторгнення ерефії. Маємо брутальне свідчення державної політики геноциду, яку московія здійснює проти українців.

Через три дні російська окупаційна армія ракетами й ударними безпілотниками вдарила по Одесі. На тлі трагедії приморського міста кремлівський диктатор під час Петербурзького міжнародного економічного форуму 20 червня вкотре продемонстрував традиційний вияв алогічного мислення, притаманного нащадкам андрофагів. Під бурхливі оплески триколорних дикунів лідер ерефії нічтоже сумняшеся заявив, що росіяни та українці є «одним народом». Sic! Але якщо «адін народ», то чому московити методично вбивають українців? За схибленою логікою очільника рашистів, «вся Україна – наша», бо начебто це «визнання реалій на землі». Резюме диктатора: Україна має офіційно погодитись з втратою окупованих територій. 

Символічно, що серед зруйнованих 17 червня об'єктів Києва виявився об’єкт культури– видавництво «Український пріоритет». Внаслідок ворожої атаки офіс та склад видавництва були повністю знищені. Десятки тисяч книг перетворилися на попіл. Згоріла безцінна література, що формує національну свідомість та плекає патріотизм.

Чому стала реальністю політика дикунів, варварів, убивць, грабіжників, терористів? Однією з причин є шкільне виховання на ерефії. Ось що написано в підручнику для 11 класу «История России. 1945 год – начало XXI века» (С. 396) авторства Р. Мединського і А. Торкунова:

«Український неонацизм. Декілька поколінь в Україні, починаючи з 1990-х років, виховувалися у ворожості до Росії на неонацистських ідеях. Тут важливо розуміти наступне. Український неонацизм – це аж ніяк не пряме повторення німецького націонал-соціалізму 1920–1940 років. Це значною мірою нове явище. Це озлоблене національне, мовне, культурне насильство агресивної меншини над більшістю.

<…>

А річ у тому, що в сучасній українській освіті правлять бал вихідці із Західної України, які агресивно нав'язують свій діалект, свою картину світу, свою версію «історії». Мільйони простих людей опинились під тиском, їх заставляли відмовитись од своєї мови і культури, від своїх друзів і родичів у Росії».

Як мовиться, без коментарів. Утім слід зазначити, що одним із авторів цього сумнівного за інтелектуальним рівнем підручника є Володимир Мединський, очільник делегації рф у Стамбулі. І цим усе сказано. 

Про сутність рашизму написано достатньо. Чимало дослідників упевнені, що рашизм як політична ідеологія та соціальна практика нинішнього владного режиму Росії, сформованого на початку XXI століття, базується на ідеях «особливої цивілізаційної місії» росіян, агресивному несприйнятті культури інших народів, передусім слов'янських. У висліді рашисти звиродніло атакують українські міста та вбивають мирних мешканців.

Карл Густав Юнг якось зауважив, що «в душі кожного росіянина, на відміну від європейця, живе хитра зла тварина». Щоб переконатись у слушності цієї характеристики філософа, достатньо переглянути відеонарізку [https://zalesny.ch/photo/wekill2025/wekill.mp4] з фрагментів передач російських державних телевізійних шоу, на яких тамтешні пропагандисти, політики, військові вдаються до відвертих, геноцидного штибу погроз на адресу українців:«Це «рускіє люді» (про українців мовиться. – О. Р.), в яких вселився біс. І ми йдемо їх не вбивати, ми хочемо їх переконати. Але якщо ви не хочете, щоб ми вас переконували, ми вас вб'ємо. Вб'ємо, скільки потрібно: мільйон, п'ять мільйонів, хоч усіх винищимо» (Павло Губарєв, колишній лідер проросійських сил Донецька);«Треба, щоб від Києва залишилися руїни і там стояв наш прапор зверху на цих руїнах, я думаю до цього треба прийти» (Андрій Гурульов, депутат Держдуми, генерал-лейтенант); «На хрін знищити Київ, знищити Львів. Портові міста мають бути знищені, стерті з лиця землі... Ми або переможемо, або людство зникне» (Володимир Соловйов, телеведучий);«Знищити все, до чортової матері, все живе у Харківській області» (Ольга Скабєєва, телеведуча)…

Незадовго до київської трагедії 17 червня один із найвойовничишіх і найнепримиренніших рашистських пропагандистів Іван Панін цинічно заявив, що російським патріотам бракує гучних перемог в Україні:

«Ми настільки сильно втомилися од відсутності якихось гучних новин з України, які б трошки нас порадували... Щодня​ повідомляється про взяття нових населених пунктів, але так, щоб це справді струсонуло й розбіглося по всіх інтернет-ЗМІ, в тому числі по Telegram-каналах, щоб порадували кожну російську людину, кожного патріота Росії давним-давно не було». 

Після того, як СБУ завершила операцію «Павутина», здійснивши успішну атаку бойових дронів на стратегічну авіацію московитів, цей пропагандист розтлумачив глядачам, що росіянам дуже потрібна пропагандистська картинка: «У них є чим похвалитися, є що показати аудиторії. Я маю на увазі ось це задимлення… Нам теж треба щось показувати. Має бути якась картинка, щоб у всьому світі бачили, що не тільки у нас, а й в Україні відбувається найсправжнісінька спека».