Про дві Руси, Москву-самозванку та українську мову у війні

 Росія роками експлуатувала "общевосточнослов'янський" міф для присвоєння історії України та Руси. Однак докази того, що українська мова існувала навіть тисячу років тому, є, а от з доказами про існування мови московської ситуація геть інша 

У розмові з доктором філологічних наук, професором Житомирського університету, а зараз – старшим лейтенантом Збройних сил України Віктором Мойсієнком журналісти видання DSNEWS.ua говорили про те, як вервечка української мови тягнеться з ХІ століття, де шукати відлуння древньої мови та якою трагедією обернулась війна для українських діалектів.

– Приводом для нашої розмови стала презентація монографії "Спочатку було слово – від мовного узусу до літературної норми", написана вами у співавторстві з професоркою Варшавського університету Йоанною Ґеткою. Про що ця книга і як зародилася її ідея?

– Ця книга зародилася досить несподівано, хоча я і давно працюю в галузі історії мови. Річ у тім, що у пам'ятках XVI, XVII, XVIII століть чимало доказів, що дозволяють, так би мовити, усвідомити українську мовну минувщину в ці часи. Однак з пам’ятками більш раннього періоду ситуація геть інша. На величезний обсяг писемності Руси XI-XIII століття, на кожну пам'ятку, написану в цей час у Києві, на Галичині, на Волині, є сто досліджень російських вчених. І бодай щоб було одне від українських.

Та й то, якщо вони жили за кордоном, бо у радянський час досліджувати такі пам'ятки саме як українські не було дозволено. Скажімо, у 1970-х не можна було заперечувати, що до XIV століття була мова, спільна для всіх східних слов'ян – давньоруська. Так само і церковно-слов'янська була в ті часи не українською, а "русской" або "общевосточнославянской" редакцією.

 Читайте також: Що таке коронна Русь і де були її межі

Я почав досліджувати пам’ятки раннього періоду, обклався науковими статтями. І поступово виявилось, що є цілий комплекс мовних рис на різних рівнях – не тільки на звуковому, а й на рівні словозміни, лексики, які постійно повторюються в найдавніших пам'ятках, пов'язаних із півднем Руси. Науковці, і російські зокрема, не заперечували, що "да, етот памятник, навєрноє, южно-русскій".

Але оскільки використовувалося слово "русскій", то з Україною ці пам’ятки ніхто не ототожнював. Чимало прославлених вчених використовували термінологію на зразок "русскій пісьмєнний істочнік Архангельскоє Євангеліє, "русскій" пам'ятник письменності Остромирове Євангеліє, "русскій" пам'ятник Грамота Мстислава, "русскій" пам'ятник Повесть временних лєт. Тобто все це було "русскоє".

А потім випадково на одній з конференцій у Польщі я познайомився з пані Йоанною Ґеткою, яка досліджувала білоруські та українські пам'ятки. І у неї були дуже своєрідні, оригінальні думки, які не йшли в загальному руслі із іншими славістами. Я між тим трохи остерігався радикальних висновків, маючи за плечами досвід навчання в радянському педінституті.

Ми почали досліджувати ознаки, які в подальшому стали нормою української літературної мови, а поодиноко засвідчені вже від ХІ століття! Основні напрацювання для книги зробили в 2021-му, а далі після початку повномасштабного вторгнення я пішов до війська, тож величезною мірою над книгою працювала пані Йоанна. Цього травня наша робота побачила світ у видавництві Варшавського університету.

– Як повномасштабна війна вплинула на роботу над книгою?

– Стала ще одним стимулом для того, аби завершити цю роботу. У нас же був стереотип, що от, мовляв, є російська славістика, її праці настільки потужні, що авторів обирають почесними професорами європейських університетів. А потім я опинився з хлопцям в окопах і побачив, як "русскіє" удобрюють наш український чорнозем на Куп'янщині чи на Запоріжжі.

Але ж оте безмозкле, маю на увазі росіян, які прийшли на нашу землю, воно ж не саме по собі пішло на війну. Йому сказали. А хто йому сказав? Путін. А Путіну хто сказав? На чому він базував свою статтю про те, що українців немає, що є одна територія, одна держава, одна народність? Я глибоко переконаний, що ці висновки базувалися на працях видатних російських академіків-мовознавців. Саме тих, які досліджували мовне минуле Руси.

Однак війна показала, що рішення не можна ґрунтувати на брехні. І моя колега була радикально налаштована на те, аби зруйнувати міф про спільну мовну історію Руси. Вкрай важливо, що книгу видано у видавництві одного з найпрестижніших європейських університетів. Інакше б москвини почали кепкувати: мовляв, українці знов біснуються, їх серйозно сприймати не можна. Книга, до речі, двома мовами – польською та українською. Але я б хотів, аби її почитали росіяни — ми витягли з писемних пам'яток ХІ-XIV століть, мабуть, до тисячі прикладів саме українських мовних рис.