Без ілюзій та тюремної романтики: Юрась Зянковіч про тріщини в режимі Лукашенка та роль України

Він відверто говорить про те, чому білоруська армія не розкололася у 2020-му, як українські перемоги формують вікно можливостей для Мінська та чому Балто-Чорноморський союз — це єдина життєздатна архітектура безпеки в регіоні. 

Настав часо повернення у велику політику однієї з найбільш знакових постатей білоруського спротиву. Юрась Зянковіч — американський адвокат, якого режим Лукашенка зробив центральним фігурантом справи про «державний переворот», — після чотирьох років ув’язнення вийшов на волю.  Його звільнення у 2025-му не стало фіналом історії, а лише початком нового етапу: тепер Зянковіч очолює список «Беларусы дзеяньня» та готує юридичний «цугцванг» для мінських силовиків у судах США.

В ексклюзивному інтерв’ю Зянковіч пропонує тверезий, позбавлений еміграційної ейфорії погляд на транзит влади. Він відверто говорить про те, чому білоруська армія не розкололася у 2020-му, як українські перемоги формують вікно можливостей для Мінська та чому Балто-Чорноморський союз — це єдина життєздатна архітектура безпеки в регіоні. Про позови проти КДБ, що б’ють по державних активах, долю білоруських добровольців та реалістичний сценарій «дня після Лукашенка» — читайте у розмові з людиною, яка вивчила репресивну машину зсередини й готова доводити її демонтаж до юридичного завершення.

— Пане Юрасю, після чотирьох років ув’язнення та звільнення у 2025 році як ви оцінюєте поточний стан білоруської опозиції? Чи є реальні шанси на її об’єднання в єдиний ефективний фронт і яку роль у цьому процесі ви готові взяти на себе особисто?

— Після майже року на волі я маю можливість спостерігати за цими процесами системно, а не емоційно. Стан білоруської опозиції я б не описував як кризу людей чи окремих структур. Проблема значно глибша — це дефіцит спільної стратегічної рамки та чітко сформульованої політичної мети. За останні роки було створено багато інституцій та каналів представництва, але представництво далеко не завжди перетворюється на вплив і результат.

Тому питання об’єднання варто ставити не як механічне злиття всіх в єдиний центр, бо такий сценарій виглядає малореалістичним. Натомість набагато перспективнішим є підхід координації різних сил навколо конкретних завдань. Спільною метою має бути демонтаж системи, яка тримає владу через репресії та фактичне заручництво суспільства. Без зміни цього механізму будь-які політичні зміни будуть лише поверхневими.

Важливо розуміти, що білоруське питання сьогодні — це частина регіональної безпеки, і без урахування цього фактору будь-яка стратегія буде неповною. Що стосується моєї особистої ролі, я не розглядаю себе як людину, яка має «об’єднати всіх». У мене є політичні амбіції, але вони пов’язані з майбутнім самої Білорусі, а не з діаспорними структурами. Моя мета — зміна режиму та створення умов для розвитку країни як повноцінного суб’єкта в регіоні.