Менеджмент хаосу та «двісті тисяч у повітрі»: чому білоруська опозиція застрягла у власному безсиллі

Після бурхливих подій 2020 року білоруський демократичний рух, здавалося, мав перетворитися на потужну силу у вигнанні. Проте реальність виявилася значно прозаїчнішою: замість єдиного фронту — десятки дрібних осередків, замість реальної допомоги людям — бюрократичні пастки.

Білоруський опозиційний політик Олександр Стрельцов відверто розповідає про організаційну деградацію руху, «віртуальні» структури та чому навіть сотні тисяч доларів допомоги не рятують тих, хто вирвався з лап режиму.

Олександре, вітаю. Як ви оцінюєте поточний стан білоруського опозиційного руху сьогодні? Чи є хоча б натяки на відновлення активності після того, як окремі лідери вийшли на волю?

На жаль, стан опозиції можна описати одним словом — застій. Теоретично, звільнення окремих політичних в’язнів мало б стати потужним імпульсом для руху, але на практиці ми бачимо зворотний ефект. Замість довгоочікуваної консолідації це часто призводить до ще більшого хаосу. Проблема в тому, що в нас повністю відсутні механізми координації та єдиний центр прийняття рішень. Опозиція виявилася банально не готовою до будь-якої системної активізації, окрім чергових заяв у соцмережах.

У чому, на вашу думку, полягає корінь цієї внутрішньої немічності білоруських демократичних сил?

Тут діагноз очевидний: тотальна відсутність організаційної системності. Ми не спромоглися налагодити навіть базові управлінські речі: елементарне анкетування прихильників, зрозумілу модель надання допомоги чи менеджмент наявних ресурсів. Як наслідок, замість потужної організації ми маємо десятки мікроскопічних, часто суто віртуальних структур по 5–20 осіб. Вони існують у власному інформаційному вакуумі та не здатні сформувати реальну силу, яка могла б на щось впливати.