Назад
На прикладі заповнення 23 вакансій в Одеській апеляції можна зробити висновки про дуже неефективну модель добору нових суддів, яка наразі існує в Україні.
Кандидати складали іспити два роки. При цьому рік йшла підготовка тестів та практичних робіт.
А після цього ще майже рік проводилися спецперевірки та співбесіди 50 кандидатів, щоб у фінальному рейтингу мати 23 переможці.
Тобто по суті це 1 кандидат на тиждень, або 0,5 переможця в тиждень. Це лише етап співбесід.
І питання далеко не до ВККС. Комісія працює не просто на грані можливого, а фактично за його межею.
До членів ВККС, безумовно, є зауваження, але вони стосуються прізвищ переможців (в тому числі друзів та родичів) та мотивованості рішень Комісії, а не строків проведення конкурсу.
А от до парламенту як до законодавця питання точно є.
Не може так бути в адекватній цивілізованій країні, щоб для призначення 23 суддів треба було витратити 3,5 роки, зокрема рік - для проведення співбесід з 50 кандидатами.
Це за межею адекватності, здорового глузду та пропорційності втручання держави у приватне життя кандидатів та членів їх сімей.
І навіть якщо за результатами 2026 року виявиться, що ВККС закінчить конкурс для 300+ суддів, 200+ з яких після ВРП призначить Президент, це все-одно буде дуже повільне вирішення кадрових проблем у судовій владі, які створили цей парламент і цей Президент ще на початку своїх каденцій.
Такими темпами Україна буде знаходитися в нескінчених кадрових процедурах і конкурсах ще наступні 7-10 років (наявні судді ж теж звільняються по 200-250 осіб щороку).
Чи це відповідає потребам України, особливо щодо інтеграції до ЄС?
