Назад
⚽️ The Economist пише про парадокс Чемпіонату світу: турнір досі збирає майже пів світу біля екранів, але глобальна культура навколо нього вже зовсім не така “глобальна”, як раніше.
🏟️Якщо коротко, великі події ще залишаються спільним ритуалом для всіх. Відкриття 11 червня, фінал біля Нью-Йорка, пісні кількома мовами, мільярдна аудиторія — все виглядає як стара добра глобалізація.
🎊Але всередині ринку розваг відбувається інше. Американська культурна монокультура слабшає. NFL, наприклад, майже весь свій медіадохід отримує вдома — 98%. Англійська Прем’єр-ліга лишається рідкісним футбольним винятком, який заробляє за кордоном більше, ніж на внутрішньому ринку.
🇧🇷Далі ще цікавіше. У Бразилії 96 зі 100 найпопулярніших артистів на стримінгах — місцеві. Частка Північної Америки у нових замовленнях стримінгових серіалів за шість років впала з 70% до 36%. А на YouTube три чверті трендових відео стають трендовими тільки в одній країні.
🎮Те саме з іграми. У п’яти найбільших ігрових ринках немає жодного застосунку, який входив би у топ-10 скрізь. Американці сидять у Fortnite, частина Азії пішла у Free Fire, Індія на YouTube дедалі більше дивиться не хінді, а локальні мови.
🥅Ну тобто Чемпіонат світу ще тримає планету разом як великий екран. Але після свистка всі повертаються у свої локальні інформаційні й культурні бульбашки. І це важлива думка: глобальна інфраструктура ще часто американська, а от контент дедалі частіше вже ні.
