Обличчя виконавця замість ланцюга командування: слабкі місця та нові тенденції у вироках за воєнні злочини рашистів

У січні – лютому 2026 року українські суди ухвалили вісім вироків у справах про воєнні злочини. Їх вчинили російські військовослужбовці, співробітники ФСБ та представники окупаційної адміністрації у Херсонській, Чернігівській, Харківській та Миколаївській областях. Серед епізодів — катування, незаконне позбавлення волі, сексуальне насильство, примус до співпраці з окупантами, депортація ув’язнених та жорстоке поводження з цивільними. Окрім семи заочних, винесли й один очний вирок: у січні Холодногірський районний суд Харкова засудив Сергія Тужилова за розстріл українського військовополоненого.

Разом із Андрієм Яковлєвим, адвокатом та експертом МІПЛ з міжнародного кримінального і гуманітарного права, ми проаналізували ці вироки. Пояснюємо, які тенденції формуються у практиці національних судів, де залишаються слабкі місця для стійкості вироків, і що може посилити in absentia-провадження та очний розгляд справ про воєнні злочини.

Переміщення в’язнів

Справа № 490/2519/24

Центральний районний суд Миколаєва 26 січня визнав Євгена Соболєва винним у незаконній депортації в’язнів з виправних закладів на півдні України. Соболєв — колишній керівник Північної колонії №90 з Херсона, який перейшов на бік росіян та очолив окупаційне “Управління виконання покарань”, якому підпорядкували колонії й слідчі ізолятори.

За матеріалами справи, 28 травня 2022 року озброєні російські армійці зібрали персонал Снігурівської колонії в актовому залі та оголосили наказ Соболєва про приєднання виправного закладу до окупаційного “Управління виконання покарань”. Відтак близько 60 російських військовиків вивезли ув’язнених Снігурівської виправної колонії, що на Миколаївщині, до раніше захопленої Голопристанської колонії на Херсонщині. При цьому вони використовували світло-шумові гранати й погрожували зброєю. Загалом незаконно перемістили 97 людей. З них: 95 — засуджені, а двох утримували під вартою. Не пізніше 11 листопада 2022 року деяких ув’язнених перевезли до Північної виправної колонії №90 у Херсоні.

У суді допитали 28 свідків і потерпілих. З-поміж них — працівники колоній та ув’язнені.

Працівник Снігурівської колонії розповів, що під час окупації ув’язнених утримували, годували і надавали їм необхідну допомогу. Коли один із засуджених утік, приїхали російські армійці, цікавилися, яка є техніка, та забрали трактор й автобус. Вже 28 травня 2022 року російські військовослужбовці оточили колонію, зібрали персонал в актовому залі та оголосили про вивезення людей. Двоє армійців назвалися представниками обвинуваченого Євгена Соболєва й анонсували його приїзд. Після переміщення в’язнів колонію захопили російські військовослужбовці.

Інший співробітник засвідчив, що під час захоплення колонії один із російських військовиків сказав, що вони діють за наказом Євгена Соболєва, який очолює “Установу виконання покарання” у “Херсонській губернії”. Працівників утримували як заручників, поки всіх в’язнів не вивезли. Спершу виводили засуджених до певних термінів, далі — довічників. Останніх сильно били.

Ще один свідок розповів, що говорив із Соболєвим, коли з колонії утік ув’язнений, а також щодо ліків і продуктів. Той пропонував “приєднатися до них”. Від іншого засудженого, який 17 травня втік з Північної колонії до Снігурівської, свідок дізнався, що Соболєв у хороших стосунках з росіянами, і ті базуються в установі. До вивезення ув’язнених йому ще раз телефонував Соболєв. Говорив, що “хоча б цих врятують”, але про свою посаду не казав.

Молодший інспектор-кінолог повідомив у суді, що під час захоплення колонії один із російських військовослужбовців агітував працювати на них. Говорив, що Соболєв приймає у колонії № 90, й що Снігурівська — вже під його контролем.

Свідок-інспектор організації звільнення засуджених розповів у суді, що у день захоплення закладу військовий “Кот” поводився як старший. На нього вказували й інші свідки. “Кот” говорив, що Соболєв “вирішив питання, і Снігурівська колонія входить до складу Херсона”. Сказав, що має наказ, але довго його не читатиме, тож все пояснить Соболєв, коли приїде. Додав, що саме він керує колоніями у “Херсонській губернії”.

Чоловік, який на момент окупації працював заступником керівника Херсонського СІЗО, розповів, що 11 травня 2022 року ізолятор захопили росіяни, а його затримали й катували. Надалі — передали Соболєву з формулюванням, що тепер “це його керівник”. Також погрожували розстріляти з родиною за спробу виїзду. Тож чоловік під примусом працював у колонії №90. Від інших співробітників чув, що Соболєв був головним в окупаційній пенітенціарній системі.

Євген Соболєв, колишній керівник Північної колонії №90 в Херсоні. Фото: Мінюст

Громадська організація “Захист в’язнів” допомагає родинам засуджених у пошуку їхніх рідних й опитувала тих, кого вдалося повернути в Україну. Представниця організації сказала в суді, що ув’язнені розповідали про побиття й катування росіянами. Вони чули, що наказ про їхнє переміщення видав саме Соболєв. На момент суду, за словами свідки, з близько сотні людей на підконтрольну Україні територію повернули 18. “Довічники” продовжили відбувати покарання у Мордовії, коли росіяни переглянули українські вироки відповідно до своїх законів.

Чоловік, який відбував покарання у Херсонській колонії №90, розповів, що на початку березня 2022-го керівництво радісно зустріло окупантів. Соболєву виділили охорону й віталися з ним за руку, “ніби з генералом”. Надалі він керував ще кількома колоніями. У травні до установи привезли ув’язнених зі Снігурівки, у листопаді їх відправили до Криму, а згодом до Краснодарського краю. Умови утримання були жахливі, засуджених катували, хворих на відкриту форму туберкульозу не ізолювали. Термін відбування покарання свідка сплив у липні 2023 року. На виході з тюрми його оштрафували за “незаконний перетин кордону” й відправили у депортаційний центр. З допомогою волонтерів чоловік отримав паспорт і виїхав до України. Колишній ув’язнений наголосив, що саме Соболєв був головним керівником.

Постраждалий зі Снігурівської колонії потрапив спершу до закладу №7, згодом — до Херсонського СІЗО. У “сімці” чоловік мав установку: зранку й до 17:00 “терпіти та вижити”, бо колаборанти в колонії постійно “для розваги” знущалися з засуджених. Лише наприкінці робочого дня “били легше”. Потерпілий засвідчив, що Соболєв теж лупцював в’язнів і бачив усе, що з ними відбувалося. Інший постраждалий розповів, що зі Снігурівської колонії усіх вивозили групами по 30-40 людей. Вантажівки супроводжували озброєні російські військовики. Чоловік бачив Євгена Соболєва, коли серед поля людей пересаджували в автобуси. Той керував процесом. Ще кілька разів чоловік помічав його у Голопристанській колонії. Соболєв був присутній під час масового побиття у “сімці”. Від багатьох у колонії потерпілий чув, що все відбувалося за його наказом. Надалі ув’язненого перевезли у Сімферополь, а звідти — у Ростовську й Волгоградську області. Після того, як термін покарання сплив, чоловіка відпустили.

Ці та інші опитані судом ув’язнені відзначали, що перед переміщенням людей, російські військовослужбовці обстріляли Снігурівську колонію, знищили водонапірну вежу, забрали продукти й техніку.

Суд також взяв до уваги публікацію на пропагандистському сайті “РИА Новости” від червня 2022 року із заголовком “ВС России эвакуировали заключенных из колонии Николаевской области”. В ній Соболєв розповідав про “спеціальну евакуацію” засуджених зі Снігурівської колонії у Голопристанську, де людей нібито забезпечать “теплом і харчуванням”, і це виконували “сотні військовослужбовців РФ”. В іншій пропагандистській статті було інтерв’ю з українським ув’язненим, який сказав, що його “врятували з-під вогню ЗСУ” і подякував Соболєву.

Також суд дослідив матеріали іншої кримінальної справи щодо Соболєва — за фактом колабораціонізму й держзради. Окупаційний комендант Херсонської області наказав створити “управління виконання покарань”, призначив керівником Соболєва й підпорядкував йому декілька колоній.

Серед доказів слідства — лист Асоціації Реінтеграції Криму, в якому підтвердили, що таке переміщення ув’язнених є серйозним порушенням МГП й вказали, що, залежно від контексту, це може бути злочином проти людяності або воєнним злочином. СБУ на запит прокуратури повідомила, що Соболєв живе в окупованому Генічеську.

Ухвалюючи рішення, суд вказав: за наказ вчинити воєнний злочин передбачена основна відповідальність так само, як і за виконання. Об’єктивні ознаки наказу вимагають, щоб обвинувачений: мав повноваженнями де-юре або де-факто; безпосереднього віддав наказ або бездіяв, унаслідок чого скоїли злочин; між вказівкою та вчиненням злочину існував причинно-наслідковий зв’язок. Суд послався на практику МКС, яка свідчить, що наказ не обов’язково має бути письмовим, про його існування можуть свідчити непрямі докази — наприклад, багато подібних злочинів, що одночасно відбуваються на одній території. Суд наголосив: те, що російські армійці, які переміщували ув’язнених, прямо не підпорядковувалися Соболєву, не виключає, що він усвідомлював — вони виконували саме його наказ.

Також суд підкреслив, що існування міжнародного збройного конфлікту є очевидним, і Соболєв не міг цього не розуміти, віддаючи команду переміщати ув’язнених. Водночас ув’язнені не є військовослужбовцями, і за МГП підлягають захисту як цивільні. Стаття 49 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року незалежно від мотивів забороняє примусово переселяти або депортувати цивільних з окупованих населених пунктів на територію держави-окупанта. Їх можуть евакуювати через вагомі військові причини, але не за межі окупованих територій. Якщо цього не уникнути, людей треба відправити додому, щойно бойові дії там припиняться. Проте зі Снігурівської колонії ув’язнених вивозили й били, їхніх рідних не сповістили, а після деокупації людей не повернули.

Суд визнав доведеним, що саме Соболєв віддав наказ примусово перемістити ув’язнених. Його дії кваліфікували за частиною 1 статті 438 КК України. Частину обвинувачення про скоєння цього злочину за попередньою змовою групою людей з керівного складу силових структур Росії суд виключив через брак підтвердження.

Суд призначив Євгену Соболєву 12 років позбавлення волі. Водночас суд врахував, що у 2023 році Ужгородський міжрайонний суд призначив йому 13 років позбавлення волі за колабораціонізм, а у 2024 році Хаджибейський районний суд Одеси присудив Соболєву довічне ув’язнення з конфіскацією, забороною на 12 років обіймати владні посади і позбавленням спеціального звання “майор внутрішньої служби” за держзраду. Оскільки менш суворе покарання поглинається суворішим, у підсумку Соболєв отримав довічне позбавлення волі і згадані додаткові обмеження. Судовий процес щодо Соболєва був заочний. Він відбуватиме покарання після затримання.

Катування в Лукашівці

Справа № 748/1970/25

Чернігівський районний суд Чернігівської області 19 січня 2026 року визнав російського військовослужбовця Нікіту Бєлозьорова винним у жорстокому поводженні з цивільним під час окупації села Лукашівка. Бєлозьоров у складі підрозділу загальновійськової армії ЗС Росії був у селі з 9 березня 2022 року. Ввечері 13 березня разом із двома невстановленими російськими армійцями прийшов додому до двох цивільних. Одному з них росіяни наказали вийти з будинку й силоміць витягли його до сусідньої оселі. Росіяни погрожували зброєю й вимагали сказати, де в селі українські бійці чи тероборона. Чоловік цього не розповів, і Бєлозьоров двічі штрикнув його кухонним ножем у ліву ногу. Після другого удару провертав лезо в рані і продовжував ставити запитання. Інший росіянин вдарив потерпілого каскою по голові.

Лукашівка після окупації. Фото: cheline.com.ua

Серед доказів слідства були протоколи впізнання обвинуваченого постраждалим і його матір’ю. Також у суді вивчали протокол слідчого експерименту за участі потерпілого. Він розповів і показав, де відбувалося катування. Розказав, як російський солдат Нікіта, якого в селі знали за позивним, спершу почав вдавлювати кухонний ніж у ліву ногу вище коліна. Поруч інший армієць тримав націлений на чоловіка автомат. Потім Бєлозьоров витягнув ніж, із силою знову встромив його в ліве стегно і почав прокручувати. Коли постраждалий упав, один із російських військовиків ударив його по голові. Безпосередньо у суді потерпілого не допитували, він подав клопотання про розгляд справи без його участі.

Слідство надало суду протокол огляду будинку, де жили ці російські солдати. Там слідчі виявили список особового складу 74-ї бригади, де було прізвище Бєлозьорова. Перебування цього підрозділу в Лукашівці в період з 9 по 30 березня 2022 року також підтвердили українські військовослужбовці.

Судово-медична експертиза зафіксувала у потерпілого два рубці на лівому стегні, які могли залишитися від ударів колючо-ріжучим предметом. Експерт підтвердив, що ушкодження могли виникнути саме у час, який називав постраждалий, і щонайменше від двох травмуючих ударів.

Бєлозьоров Нікіта, російський військовий. Фото з бази МВС

У правовій оцінці суд послався на норми МГП: статті 27, 29, 31 і 32 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, норми Додаткового протоколу І та Римського статуту МКС. Дії Нікіти Бєлозьорова суд кваліфікував за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — воєнний злочин з попередньою змовою групою людей. Суд призначив йому 12 років позбавлення волі. Раніше цей же суд за інший епізод воєнного злочину покарав Бєлозьорова 12 роками ув’язнення. Частково склавши терміни, суд остаточно призначив 13 років позбавлення волі. Справу слухали заочно.

Пограбування цивільних на Чернігівщині

Справа № 748/1384/25

Чернігівський районний суд Чернігівської області 6 січня 2026 року визнав російського військовослужбовця Микиту Желудкова винним у жорстокому поводженні з цивільними під час окупації. За матеріалами справи, росіяни окупували село Халявин на Чернігівщині 26 лютого 2022 року. У березні там перебував і Желудков як командир розвідувальної роти 35-ї бригади 41-ї загальновійськової армії Центрального військового округу РФ. 17 березня він разом з іншими російськими армійцями їхав на військовому автомобілі між селами Халявин і Полуботки й помітив двох цивільних чоловіків. Росіяни зупинили їх, погрожуючи автоматами, наказали сісти в машину й вивезли до села Полуботки. Там їх обшукали й за наказом Желудкова у одного з чоловіків відібрали телефон та 500 доларів США. В іншого — 300 доларів і 10 тисяч гривень.

Після цього Желудков наказав знерухомити потерпілим руки пластиковими стяжками, зав’язати очі та відвезти до погреба на одному з подвір’їв. Там чоловіків утримували до 20 березня — у холоднечі, зі зв’язаними руками й без можливості нормально спати чи ходити в туалет.

У суді один з постраждалих розповів, що 24 лютого 2022 року разом із родиною та сім’єю друга виїхав до родичів у Халявин. Уже наступного дня в село зайшли російські армійці, тож люди майже не виходили з дому й ховалися в погребі, коли повз їхали колони техніки. Та 17 березня запаси їжі закінчилися, і вони з другом вирішили пішки дістатися Чернігова. Із собою чоловік взяв два телефони та 500 доларів.

Микита Желудков, російський військовий. Фото: Книга катів

На ґрунтовій дорозі між Халявином і Полуботками чоловіки побачили російську БМП. Щоб показати, що вони цивільні, одразу підняли руки. Саме в цей момент, за словами потерпілого, він побачив командира екіпажу — молодого високого військовослужбовця слов’янської зовнішності, єдиного з табельним пістолетом, який віддавав накази іншим. За його вказівкою чоловіків обшукали, забрали кнопковий телефон і почали розпитувати, хто вони, куди йдуть, і де розташовані українські підрозділи. Потім наказали залізти на БМП, натягнути шапки на очі та повезли “на допит”.

У Полуботках, де було близько 20 росіян, за наказом цього ж командира обшук повторили. У потерпілого забрали смартфон, 500 доларів і люльку для тютюну, у його товариша — долари та гривні. Одного з чоловіків змусили роздягнутися до футболки, хоча надворі був мороз. Росіяни повторили ті самі запитання про ЗСУ, клацали зброєю і погрожували розстрілом. Коли з’ясувалося, що “дізнавачів” на місці немає, командир наказав відправити обох постраждалих у погріб. Там були жахливі умови, не можна було навіть випростатися. У туалет ходили там же, за три дні отримали лише пів літра води й маленьку банку паштету.

На слідчих експериментах обоє потерпілих детально показали, де їх затримали й катували. Згідно з протоколами упізнання, чоловіки вказали на командира БМП як військовослужбовця, який усім керував. Вони запам’ятали його під час затримання при денному світлі. Один із чоловіків додав, що бачив обвинуваченого через просвіти в шапці під час обшуку в Полуботках. Обидва описали подібну зовнішність: худорляве слов’янське обличчя, тонкі губи, прямі брови, вік близько 25–27 років.

Серед доказів, які надало слідство, рапорт співробітників СБУ, виконаний за дорученням слідчого. В СБУ з’ясували, що до злочину причетний старший лейтенант РФ Микита Желудков, який 17 березня 2022 року у складі колони батальйонної тактичної групи проводив розвідку маршруту між Халявином і Полуботками.

Під час моніторингу російських сайтів, зокрема військових і регіональних медіа, слідчі знайшли публікації про Желудкова як про учасника бойових дій на Чернігівщині. Лист Головного управління розвідки Міноборони України слідство надало на підтвердження, що в березні 2022 року в районі Полуботків і Халявина діяли батальйонні тактичні групи саме 35-ї мотострілецької бригади та 80-го танкового полку РФ, а Желудков був командиром розвідувальної роти зазначеної бригади. У листі додали дату та місце його народження, паспортні дані, телефони та профілі в соцмережах.

Суд визнав провину Желудкова доведеною і послався на Женевську конвенцію про захист цивільного населення, зокрема положення про заборону незаконного ув’язнення та привласнення майна без воєнної необхідності. Також суд навів норми Додаткового протоколу І та Римського статуту МКС, де незаконне ув’язнення, нелюдське поводження і захоплення майна визначені як воєнні злочини. Дії обвинуваченого суд кваліфікував за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — воєнний злочин, вчинений за попередньою змовою групою людей. За це Желдукову призначили 12 років позбавлення волі . Він відбуватиме покарання після затримання, адже процес відбувся заочно. Повістки Желудкову надсилали на його російський номер через Telegram, публікували в “Урядовому кур’єрі” та на сайтах ОГП й суду.

Викрадення начальника відділу рекрутингу у Херсоні

Справа № 521/14869/23

Хаджибейський районний суд Одеси 6 січня 2026 року визнав співробітника ФСБ Юрія Бєляцького винним у відданні наказу жорстоко поводитися з цивільним під час окупації Херсона. Бєляцький служив у 9-му управлінні Департаменту оперативної інформації 5-ї служби ФСБ. За матеріалами справи, 31 березня 2022 року він наказав підлеглим із ФСБ та інших силових підрозділів РФ затримати херсонця. Близько 13:00 росіяни увірвалися до квартири, де чоловік жив разом із дружиною та неповнолітнім сином. Під час обшуку привласнили 5000 доларів США, 1000 євро й техніку. Після цього, погрожуючи насильством щодо дружини та дитини, росіяни затримали чоловіка. Його побили, зв’язали руки пластиковими стяжками, натягнули шапку на обличчя і вивезли до приміщення в центрі Херсона, де утримували близько шести годин. Увесь цей час його били руками, ногами та прикладом автомата по голові, тулубу й ногах.

Катування супроводжувалися імітацією розстрілу: російський армієць двічі вистрілив біля голови потерпілого, водночас погрожуючи вбити його, дружину й дитину. Лише після того, як чоловік під тортурами погодився співпрацювати з ФСБ і підписав потрібні документи, його відпустили.

За дорученням суду слідчі розшукали інформацію про Бєляцького на момент розгляду справи — паспортні дані, актуальну посаду у 9-му управлінні 5-ї служби ФСБ, кілька російських номерів телефону, особисту й службову електронні адреси, профілі в соцмережах. Також знайшли низку його адрес і навіть готелів, де він міг перебувати в Росії. Слідчі встановили дані його сина, доньки та брата.

Виклики на засідання публікували в газетах “Урядовий кур’єр” і “Голос України”, на сайтах ОГП й суду. СБУ надсилала повістки на службову пошту ФСБ і безпосередньо в Telegram на російський номер Бєляцького. У повідомленнях вказували дату й час засідання, суть обвинувачення у воєнному злочині і навіть контакт захисника для узгодження правової позиції. Суд звернув увагу, що в Telegram є відмітки про отримання повідомлень, тобто Бєляцький бачив виклики.

У суді потерпілий розповів, що на момент окупації працював заступником начальника відділу рекрутингу. Тож за наказом керівництва приховував документи, телефони і зброю. 31 березня 2022 року російські військовослужбовці вдерлися до його квартири, де були дружина та неповнолітній син. Під загрозою розправи над родиною росіяни змусили постраждалого приїхати додому. Обшуком керував чоловік, який представився співробітником ФСБ. Він допитував потерпілого про співробітників ТЦК, їхні адреси, телефони. Коли чоловік почав навмисно плутати інформацію, його побили, знерухомили, зав’язали очі й вивезли в центр міста. Там катування продовжили — били, мордували, погрожували вбивством йому та сім’ї, двічі імітували розстріл. Лише після того, як чоловік удавано погодився співпрацювати з ФСБ, його залишили живим і відпустили.

Юрій Бєляцький, співробітник ФСБ. Фото з соцмереж

Потерпілий пояснив, що майже всі російські військовики були в балаклавах, але він бачив обличчя чоловіка, який назвався співробітником ФСБ. Надалі впізнав його на фото, які надали слідчі. Постраждалий наголосив, що запам’ятав очі Бєляцького: “дуже пильні, зі злістю та гострою ненавистю”, які неможливо забути. Він також додав, що після евакуації до Миколаєва Бєляцький йому телефонував, а в Миколаєві до нього приходили незнайомці, які, на думку чоловіка, хотіли його вбити. Він передав цю інформацію контррозвідці.

Дружина потерпілого на суді підтвердила пережите, описала обшук. Втім, упізнати нападників не змогла. Сусід родини на суді також засвідчив, що у постраждалого був обшук. Точно впізнати представника ФСБ, який ним керував, він не зміг, але описав його зріст і статуру, вказав приблизний вік.

Серед інших доказів слідства був лист департаменту військової контррозвідки СБУ про те, що під час окупації Херсона Бєляцький працював у 9-му управлінні 5-ї служби ФСБ, яке відповідає за український напрям. Також СБУ зібрали його паспортні дані, телефони, адреси, сторінку “ВКонтакте” та низку фото.

Судово-медична експертиза зафіксувала у потерпілого шрами, які могли утворитися саме у березні 2022 року внаслідок побиття тупими предметами, і встановила, що він переніс гострий стрес через пережите.

Суд визнав доведеною провину Бєляцького. У вироку вказав, що покарання для нього варто розглядати й у контексті наслідків на майбутнє: “…при помсті або покаранні потрібно мати на увазі не шкоду в минулому, а благо в майбутньому; інакше кажучи, призначати покарання можна лише з метою виправити злочинця, чи щоб інші люди, залякані його покаранням, стали краще”.

Також у вироку згадується про випадок ймовірного вистеження обвинуваченим потерпілого після переїзду в Миколаїв. З приводу цього суд зазначив: “Така завзятість і цілеспрямованість у бажанні знищити іншу людину тільки тому, що той іншої нації, не може залишитись поза увагою будь-якого цивілізованого суспільства. І навіть, якщо зараз у суспільному просторі РФ переважають абсолютно ненависницькі висловлювання та думки щодо українців та України, це не змінює здорового та справедливого погляду на життя. Історія показує, що щира правда завжди перемагає штучне зло”.

Бєляцького визнали винним за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — воєнний злочин, вчинений за попередньою змовою групою людей. За це йому призначили 12 років ув’язнення . Він відбуватиме покарання після затримання. У мотивувальній частині суд пояснив, що такий вирок “не буде проявом помсти, а стане справедливою сатисфакцією за порушене суспільне благо”, а також стане “стримувальним фактором” надалі. Суд наголосив, що “не мав на думці торжество і задоволення самолюбства”, а керувався наданими доказами і міжнародною практикою.

Знущання з цивільних у Білозерці

Справа № 766/10363/24

Херсонський міський суд 19 лютого 2026 року визнав співробітника ФСБ Яна Заневськог о винним у жорстокому поводженні з цивільними. За матеріалами справи, восени 2022 року він керував допитами, катуваннями та незаконним утриманням щонайменше трьох цивільних у захоплених будівлях Білозерського райсуду та Головного управління Нацполіції в Херсонській області.

На суді потерпіла розповіла, що 13 вересня 2022 року російські військовослужбовці вивезли її з роботи до будівлі Білозерського районного суду, де посадили в маленьку холодну камеру з жахливими умовами. Уже за кілька годин її відвели на допит, де за столом сидів чоловік, який назвався “куратором Білозерського району” та представився “Густавом”. Саме він вимагав, щоб жінка на відео звинуватила місцевих жителів у “радикалізмі” та погодилася співпрацювати з окупантами. Коли постраждала відповідала українською або відмовлялася говорити те, що вимагали, інший росіянин бив її гумовою палицею по потилиці, шиї та спині. Наступного дня “Густав” погрожував зґвалтувати доньку жінки. Після чергової відмови наказав бити палицею по голові. За словами потерпілої, під час усіх допитів саме він віддавав команди і принижував її. Також жінку змусили дивитися на побиття іншого затриманого, а потім — мити підлогу від крові в коридорі, поки військовослужбовці сміялися, принижували її та штовхали.

Другий потерпілий, селищний голова Станіславської громади, розповів на суді, що 15 вересня 2022 року російські армійці забрали його з дому, надягнули кайданки і мішок на голову. Спершу чоловіка тримали в школі, а наступного дня перевезли до Білозерського районного суду, де посадили в тісну холодну камеру без їжі та води, з п’ятилітровими пляшками замість туалету. Із 17 вересня чоловіка щодня водили на допити, лупцювали та били електрострумом. Того дня він вперше побачив Заневського, який представився і почав вимагати “правду”, погрожуючи розстрілом або в’язницею в Криму. За словами постраждалого, Заневський вимагав, щоб він публічно підтримав псевдореферендум і переконував жителів громади голосувати за “приєднання” до Росії. Після кількох днів катувань голова громади погодився записати відео із закликом. Так хотів виграти час для втечі.

Третій потерпілий, староста Надеждівського старостату, розповів, що 21 вересня 2022 року російські військовики забрали його з дому, натягнули шапку на обличчя і в мікроавтобусі з позначкою “V” вивезли до Херсона, де кинули в маленьку камеру в підвалі будівлі ГУНП. Там кілька днів тримали без їжі, у повній антисанітарії. Під час першого допиту в іншій кімнаті били за відповіді українською. Саме там він уперше побачив Заневського, який ставив питання про позиції українських військ. Інші росіяни били потерпілого та під’єднували електричний струм до рук.

Через кілька днів його знову привели до того ж кабінету. За словами потерпілого, Заневський вимагав інформацію про ЗСУ, питав про місцевих посадовців і знову наказував катувати чоловіка струмом. Саме після цього допиту постраждалий уже майже нічого не пам’ятав і прийшов до тями лише в лікарні. Тридцятого вересня його викинули з автомобіля в полі. До медиків чоловіка доправили місцеві жителі. Згодом він побачив знімок Заневського в Telegram-каналі та звернувся до правоохоронців.

Усі потерпілі впізнали Заневського на фото, які надали слідчі. Також на слідчих експериментах відтворили пережите. Суду надали висновки судово-медичних експертиз: постраждалі зазнали ушкоджень у період, який відповідає часу їхнього затримання. Суд дослідив протоколи огляду публікацій про Заневського в Telegram-каналі “Николаевский ванек”. Слідство розшукало його паспорт, а експертиза підтвердила, що на фото саме Заневський.

У правовій оцінці суд послався на Женевську конвенцію про захист цивільного населення та Додатковий протокол І. Суд визнав доведеною вину Заневського за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України – це жорстоке поводження з цивільними у змові групою людей – і призначив йому 11 років позбавлення волі. Водночас, з огляду на попередній вирок Вознесенівського районного суду Запоріжжя від 22 липня 2025 року за інший воєнний злочин, суд частково склав покарання і остаточно визначив 14 років ув’язнення. Заневський відбуватиме їх після затримання, процес був заочний.

Зґвалтування під час окупації Ізюма

Справа № 638/4038/24

Шевченківський районний суд Харкова 26 лютого засудив Еміля Ахмерова та Костянтина Шляпнікова , російських армійців 99-го самохідного артилерійського полку 3-ї мотострілецької дивізії 20-ї загальновійськової армії РФ. Їх визнали винними в зґвалтуванні жінки під час окупації Ізюма. Вирок у справі засекречений згідно зі статтею 7 Закону України “Про доступ до судових рішень”.

Еміль Ахмеров, російський військовий. Фото: Слідство.Інфо

В оприлюдненій на сайті ОГП підозрі йдеться, що полковник Еміль Ахмеров “Вовк” у квітні 2022 року, погрожуючи пістолетом, зґвалтував мешканку Ізюма. Перед цим він погрожував зброєю її батькові та іншим членам родини, щоб вони не втручалися. Костянтин Шляпніков на позивний “Малой” зі зброєю охороняв жінку.

Костянтин Шляпніков, російський військовий. Фото: Слідство.Інфо

На сайті суду повідомили, що їх визнали винними за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 ККУ — жорстоке поводження з цивільною у змові групою людей. Обом призначили по 12 років ув’язнення . Суд стягнув із кожного по 1 мільйону гривень моральної шкоди на користь потерпілої. Процес був заочний, російські армійці відбуватимуть покарання після затримання.

Зґвалтування і погрози відрізати пальці

Справа № 650/5532/24

Великоолександрівський районний суд Херсонської області 21 січня визнав Олександра Капарчука , бійця 109-го стрілецького полку “ДНР”, винним у жорстокому поводженні з цивільною та інших порушеннях законів і звичаїв війни. Вирок у справі засекречений згідно зі статтею 7 Закону України “Про доступ до судових рішень”.

Олександр Капарчук. Фото з сайту Центру журналістських розслідувань

За інформацією Херсонської обласної прокуратури, у серпні 2022 року в одному з сіл Бериславського району під час окупації Капарчук разом з іншим російським армійцем увірвався до будинку місцевої. Погрожуючи зброєю, вони обшукали оселю та вимагали назвати ветеранів АТО, які жили в селі, а також людей, котрі нібито передавали ЗСУ координати розташування російських сил. Жінка не відповіла, й Капарчук почав погрожувати відрізати їй пальці. Потім змусив її повністю роздягнутися і кілька разів вистрілив у її бік, щоб залякати. Після цього зґвалтував її.

Суд кваліфікував його дії за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — жорстоке поводження з цивільною у змові групою людей. Капарчуку присудили 12 років ув’язнення . Вирок ухвалили заочно, покарання він відбуватиме після затримання.

Юридична оцінка

Адвокат і експерт МІПЛ з міжнародного кримінального та гуманітарного права Андрій Яковлєв звертає увагу, що в цих справах важливо оцінювати не лише докази, а й те, наскільки заочний розгляд був справді змагальним. Правник пояснює:

— За відсутності обвинуваченого на захист покладається значно більше відповідальності, тому що він має діяти в найкращих інтересах свого клієнта, сам визначаючи правову позицію. Наприклад, повноцінно шукати слабкі місця слідства, ставити під сумнів докази і пропонувати альтернативні версії подій.

На його думку, найкраще це видно у справі Соболєва про незаконне переміщення ув’язнених із колоній півдня. Саме цей вирок Яковлєв називає показовим прикладом реального змагального процесу. Суд не просто виклав позицію обвинувачення, а окремо зафіксував аргументи захисту, проаналізував їх і зіставив із доказами у справі.

— Тут видно не просто роль захисту, а простежується конфлікт позицій. Є дві протилежні версії, і суд між ними обирає, — каже Яковлєв.

Водночас більшість текстів вироків слабко відображають активну позицію захисту. Часто незрозуміло, чи адвокати оскаржували процедури впізнання, просили додаткові експертизи або ставили під сумнів походження окремих доказів. Наприклад, у більшості вироків не вказано, чи захисники брали участь у слідчих експериментах. Саме це, на думку Яковлєва, залишається слабким місцем заочних проваджень.

— Ефективність захисту не в тому, щоб довести невинуватість, а в тому, щоб показати: адвокат використав усі можливості для перевірки сумнівів і створення альтернативної версії, — підсумовує Яковлєв.

Слабким місцем проаналізованих вироків він вважає те, що більшість проваджень досі зосереджені на безпосередніх виконавцях окремих епізодів, а не на тих, хто організовував або допускав системне насильство. За його оцінкою, це видно у п’яти з шести справах: суди фіксують конкретного російського військовослужбовця, але рідше виходять на ширший ланцюг командування, накази й інституційну роль керівників. Адвокат каже:

— Воєнні злочини поки що мають обличчя виконавця, а не системного керівника.

На його думку, це пов’язано не стільки з роботою судів, скільки зі стратегією досудового розслідування. Українська практика все ще часто спирається на національну модель співучасті, передусім — на попередню змову групи людей, тоді як інструменти міжнародного кримінального права, зокрема доктрину відповідальності командира, застосовують обмежено.

— Відповідальність командира дає можливість рухатися не лише до безпосереднього керівника, а й вище по ланцюгу — до тих, хто міг запобігти злочину, але не зробив цього, — пояснює Яковлєв.

Ще один висновок із цих вироків — суди починають докладати додаткових зусиль для повідомлення обвинувачених у заочних процесах: доручають СБУ знайти актуальні контакти, надсилають повістки в месенджери, шукають альтернативні канали зв’язку, як у справі Бєляцького. На думку Яковлєва, це не просто технічний крок, а ознака того, що суди намагаються дотриматися стандартів справедливого суду, навіть коли КПК прямо цього не вимагає.

Окремо Яковлєв звертає увагу на вирок Хаджибейського районного суду Одеси співробітнику ФСБ, де були широко використані філософські праці для обґрунтування покарання. Водночас, каже адвокат, анонімізація в рішенні доведена до абсурду, адже під позначеннями “ОСОБА” приховали навіть імена мислителів, на яких посилався суд, — Томаса Гоббса, Давида Юма, Георга Гегеля, Іммануїла Канта й Альберта Ейнштейна.

На думку Андрія Яковлєва, це показує, що суддя мислить радше через ідею захисту державного й суспільного порядку, де держава виступає головним арбітром моралі та справедливості. Через це акцент зміщується з процедурної перевірки доказів на ширші міркування про суспільне благо, відплату та стримування майбутніх злочинів. Водночас експерт каже, що тон вироку був би іншим, якби суд спирався на мислителів, пов’язаних із процедурною справедливістю і правовими правилами гри, наприклад, на Герберта Харта.

— Тоді замість загальних моральних міркувань ми побачили б детальний аналіз того, чи дотрималися всіх правил справедливого процесу, — підсумовує Яковлєв.