Російські загарбники перетворили Бердянську колонію № 77 на катівню для українців

Бердянська виправна колонія № 77, яку в народі називають “топори”, ще до окупації мала репутацію жорсткої “червоної” зони: тут фіксували масові побиття, а ув’язнені скаржилися на нелюдське поводження з боку адміністрації. У закладі утримували чоловіків, вперше покараних за нетяжкі злочини.

Колонію російські загарбники захопили в перший день окупації міста і одразу ж перетворили на одну з найбільших і найжорстокіших катівень на тимчасово окупованій території Запорізької області. Там утримують колишніх військовослужбовців і цивільних, яких викрадають у Бердянську та навколишніх районах. Як Росія інтегрує окуповані території у власну каральну систему, перетворюючи в’язниці на інструмент терору — читайте у матеріалі МІПЛ .

Підпорядкування до та після окупації

До повномасштабного вторгнення Бердянська виправна колонія № 77 належала до системи Державної кримінально-виконавчої служби України та підпорядковувалася Міністерству юстиції.

Після окупації колонію де-факто інтегрували у структури Федеральної служби виконання покарань РФ. За тією ж адресою — вулиця Промислова, 1 — з’явилася нова юридична особа: “ФКУ ИК-2 УФСИН России по Запорожской области”, формально зареєстрована як “исправительная колония общего режима для мужчин”. Водночас заклад отримав іншу публічну назву — Приморська виправна колонія № 145 з максимальним рівнем безпеки.

Бердянська виправна колонія № 77

Такий крок став елементом інтеграції окупованої території у російське правове поле. З юридичної точки зору установа може відкривати рахунки в банках, укладати договори, виплачувати зарплати й податки, а співробітники отримали статус “законних” працівників ФСВП. Для України ця реєстрація є незаконною: колонія залишається об’єктом системи ДКВС і Мін’юсту. А для утримуваних формальні зміни означали лише одне — легалізацію їхнього незаконного ув’язнення у структурі окупаційної влади.

НЕофіційне керівництво

Коли окупаційна пенітенціарна система почала розгортатися, її очолив українець Максим Приступа . За даними слідства, він був начальником так званого “Управління служби виконання покарань по Запорізькій області” — незаконного органу, у складі якого була, зокрема, Бердянська виправна колонія № 77. Приступа обіймав цю посаду до ліквідації установи у листопаді 2022 року. Згодом він продовжив співпрацю з окупаційною владою і до травня 2023-го очолював уже іншу структуру — так зване “Управління федеральної служби виконання покарань по Запорізькій області”.

Колаборант Максим Приступа

Серед тих, хто пішов на співпрацю, були колишні українські правоохоронці — від оперуповноважених і керівників районних відділів до посадовців обласного рівня, а також працівники інших державних установ. Це не поодинокі випадки. У лютому 2026 року працівники ДБР заочно повідомили про підозру 22 працівникам колонії та двом цивільним громадянам, які добровільно почали співпрацювати з окупантами.

Безпосереднє керівництво колонії, призначене ще українською владою, після окупації перейшло на бік Росії. Начальниця закладу Олена Щербак , яка очолювала колонію з травня 2021 року і мала звання підполковника внутрішньої служби, залишилася на посаді разом із заступником Олександром Поповим . За словами одного з колишніх бранців, Щербак і Попов “особисто наполягали, щоб нікого з ув’язнених не вивозили, а самі зустрічали російську гвардію, заздалегідь встановивши з нею контакт”. Один з колишніх ув’язнених згадував, що близько 70% адміністрації виїхали в Україну, однак невелика група залишилася і співпрацювала з окупантами.

Колаборантка Олена Щербак

Згодом керівництво змінилося: з 10 липня 2023 року колонію офіційно очолилила “своя” людина — Юлій Лепьошкін , колишній начальник колоній-поселень № 30 та № 35 у Республіці Хакасія (РФ). Ймовірно, Лепьошкін запросив на роботу колег із Хакасії. Серед підписників групи у “Вконтакте” УФСВП Росії по Запорізькій області є люди, у яких як рідне місто зазначений Абакан. Вони доволі активно взаємодіють зі сторінкою групи.

Юлій Лепьошкін, призначений російською владою начальник бердянської колонії

У травні 2024 року Головне управління розвідки Міноборони України повідомило про ліквідацію співробітника колонії, а згодом стало відомо, що йдеться про Євгена Ананьєвського , причетного до катувань на окупованій території.

Ананьєвського підірвали у власному авто. Фото: скрин з відео ГУР

У колонії також працював Кирило Ситосенко. До окупації, у 2022 році, він обіймав посаду молодшого інспектора-техніка. Під контролем Росії Ситосенко залишився працювати в установі. Йому повідомили про підозру за ч. 7 ст. 111-1 КК України — добровільне зайняття посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території. Зі слів підписників Telegram-спільноти “Бердянськ в окупації”, після захоплення міста частина працівників БВК-77 залишилися працювати на окупаційну адміністрацію. Серед них називають також Антона Просвєтова , який під контролем РФ нібито отримав підвищення до “офіцера”, Ігоря Овсянникова, а також Ярослава Шевченка — працівника окупаційної поліції, якого підозрюють у держзраді. У дописах стверджується, що Шевченко разом із своїм другом Дмитром Баланом причетний до викрадення людей та катувань.

Інші працівники залишаються поза публічним простором, однак непрямі ознаки свідчать про кадровий дефіцит у колонії. Це підтверджують регулярні оголошення про вакансії: на серпень 2025 року російський сайт Companium.ru показував одразу 11 відкритих позицій — від молодших інспекторів і кінологів до водіїв та юридичних консультантів. Вимоги мінімальні: громадянство РФ, вік до 50 років і середня освіта. Тобто колонія фактично готова брати на роботу будь-кого, аби лише закрити штат. Для місця, де утримують військовополонених і цивільних, це означає додаткові ризики катувань та зловживань.

Найманці

Уже навесні 2022 року до колонії почали звозити перших викрадених українців. Серед них був, зокрема, Назар Гордєєв — колишній боєць “Азову”, якого викрали у квітні 2022 року й згодом використали у постановочному сюжеті російських медіа.

Азовець Назар Гордєєв у пропагандистському сюжеті росіян

За свідченнями колишіх бранців, з якими поспілкувалась МІПЛ і які перебували в колонії у різні періоди з березня по грудень 2022 року, з-поміж тих, хто відповідав за нагляд і допити полонених, було багато так званих “найманців” — переважно вихідців із Дагестану . Вони не служили як штатні військовики, а працювали за контрактами чи неформальними домовленостями. “Найманці” могли підтримувати розмову про побут чи війну в Сирії, показували фото сімей, розповідали, що їх чекають вдома. Але водночас саме вони ставали інструментом катувань і тиску.

“У них немає людського поняття, жалю якогось. Вони там на заробітках. Вранці намагалися спілкуватися нормально, але водночас допитували жорстко”, — згадував один із бранців.

Кількість місць

Офіційна “проєктна місткість” колонії — 716 . За часів українського керівництва наповнення закладу могло суттєво коливатися (у 2020 р. там перебувало 268 засуджених, у 2021-му — 302 ).

Після окупації ситуація змінилася: колонію почали використовувати для масового утримання викрадених цивільних та військовополонених. За даними МІПЛ, у серпні 2022 року там перебувало понад тисячу людей одночасно — це більше, ніж у будь-який зафіксований період до війни. Точну кількість утримуваних встановити неможливо. Водночас, із розповідей колишніх бранців можна припустити, що приміщення були переповнені.

Технічні деталі

Колонія розташована на околиці Бердянська, на вулиці Промисловій. Комплекс займає кілька гектарів. Це житлові бараки для ув’язнених, адміністративні приміщення, виробничі цехи та зона для прогулянок. Територія обнесена високим парканом із колючим дротом, а по периметру стоїть охорона зі зброєю. Після окупації заклад формально “перепрофілювали” з установи мінімального рівня безпеки у колонію максимального режиму. Це означає посилення пропускної системи, контроль за пересуванням і використання приміщень для ізоляції.

Бердянська колонія. Скрин з документального фільму “#77”

Зовні заклад мав типовий вигляд радянської колонії, однак умови стали значно суворішими. На території, за свідченнями колишніх бранців, постійно перебували близько 150 бійців Росгвардії — вони там жили.

Функціонал окремих приміщень змінили під потреби каральної системи. Так, їдальню перетворили на кімнату для допитів, де вчиняли більшість катувань. Там, за словами колишніх утримуваних, стояв дерев’яний стіл, який “був постійно в крові”, пластикові діжки з водою, наручники, молоток і протигаз. Один зі свідків чув, як під час допиту літньому чоловіку з Приморська стало зле: у нього зупинилося серце, і йому викликали швидку.

Окремим простором був дисциплінарний ізолятор (ДІЗО). Це велике приміщення у лівому крилі, схоже на санчастину, де переважно утримували жінок. Там були коридор, допоміжні кімнати та дві житлові секції з трьома металевими ліжками, столом, лавами, тумбочками й туалетом. У ДІЗО також облаштували камеру для допитів: усіх затриманих туди заводили із зав’язаними чи заклеєними головами. Усередині лежали дубинки, палиці й дроти для підключення струму.

Прийомка

До колонії людей привозили з мішком чи пакетом на голові. На вході їх зустрічали військовики, серед яких були згадані раніше дагестанці. Усі речі забирали ще в попередніх місцях утримання, тож до колонії полонені потрапляли фактично без нічого.

Колишні бранці згадують, що прибуття супроводжувалося обов’язковим побиттям і катуванням. Це подавали як частину “офіційної процедури”. Перший допит завжди проводили із застосуванням тортур — у самій адміністрації це називали “по процедурі”.

Бердянська колонія. Скрин з документального фільму “#77”

“Вони повинні катувати, це у них називається “за процедурою”. Перший допит — через катування”, — розповіла одна зі звільнених Оксана Заяріна.

Жінка потрапила в колонію влітку 2022 після тижня утримання в комендатурі. Її разом із чоловіком окупанти викрали з власного будинку, не пояснивши причини.

Умови утримання

Скласти повну картину умов у Бердянській колонії непросто, адже доступу незалежних моніторингових місій туди немає. У вересні 2025 року заклад відвідував так званий “уповноважений з прав людини” в Запорізькій області Ніколай Мірошніченко, до окупації він працював лікарем-педіатром в Бердянську. За повідомленнями окупаційних медіа, він нібито спілкувався із засудженими та “оцінював дотримання їхніх прав”, приділяючи увагу харчуванню й побуту. Втім, подібні візити не дають реального уявлення про становище в’язнів, а є радше пропагандистськими.

Візит Ніколая Мірошніченко в бердянську колонію. Фото: УФСВП Росії по Запорізькій області

Зі свідчень зрозуміло, що умови утримання однозначно жахливі. Водночас вони суттєво залежали від ротації військовослужбовців, які контролювали колонію. Одна зі змін тримала людей у повній ізоляції: чотири місяці без душу та прогулянок, у холодних камерах із цілодобово увімкненою музикою в коридорах, щоб не дати спілкуватися між собою. Інші зміни ставилися трохи лояльніше — дозволяли виходити в коридор, отримувати воду чи бодай якісь побутові речі.

Камери

Полонених і цивільних утримували в маленьких камерах розміром приблизно 2,5×2,5 чи 2,5×3 метри, подекуди 4×3 метри. Формально приміщення були розраховані на двох осіб, однак у більшості випадків там сиділо по четверо-п’ятеро, тож ліжок бракувало.

“Камери були дуже маленькі. Стояло двоярусне ліжко, на якому вже лежали двоє людей, яких готували на обмін. Нас із братом кинули туди ж. Нам видали по гнилому матрацу, і ми спали просто на підлозі”, — пригадує Вадим Устинов.

Його разом із братом Віталієм та дівчиною брата затримали у червні 2022 року посеред міста. До січня 2023 чоловіки перебували в колонії.

Віталій Устинов згадує: “Перші три тижні мені дозволяли виходити з камери. Відчиняли, щоб я міг пройтися по інших камерах і передати хлопцям — кому мило, кому зубну щітку. Тобто я ніби забезпечував інші камери. Ходив, питав, що кому потрібно. Так було, доки не відбулася ротація. Потім нас замкнули в камері й більше вже не випускали”.

Навесні й влітку камери були задушливими: вікна зачиняли, тож не було доступу до свіжого повітря.

“Це був квітень, спека, Бердянськ — курортне місто. Вікно було зачинене. Свіжого повітря не було”, — згадує інший бранець.

У холодну пору року ситуація була ще гіршою. У камерах із вибитими або незаскленими вікнами температура опускалася до нуля чи нижче.

“У камері було вікно з подвійними ґратами, приблизно 80 на 70 сантиметрів, але без скла чи навіть плівки. Надворі — заморозки, температура — мінусова, а всередині близько нуля. Голі стіни, туалет завалений будівельним сміттям. Єдиний стілець стояв поруч, а щоб не ставати на бетонну підлогу, лежав шматок лінолеуму 60 на 60. У кутку була якась витяжка, схожа на камінну. Вона трохи рятувала від застояного повітря”, — розповідає колишній бранець, який пробув у колонії два дні у березні 2022.

Поки не увімкнули опалення, люди дуже хворіли й виживали в спортивних костюмах, без ковдр і подушок, різали старі тканини на портянки, щоб зігріти ноги.

“Це був холодний березень. У камері відчинили вікно й не дозволяли його зачиняти. Принесли газету й змусили читати її вголос, відчинивши “віконце”, щоб чули ті, хто був поряд. Там була ця “днрівська” маячня про те, які вони хороші рятівники”, — розповідає колишня полонена Тетяна Тіпакова.

Умови утримання були антисанітарні. З туалетів періодично проривало нечистоти прямо в камери, повітря було просякнуте смородом.

“З тієї параші періодично все вилазило просто в камеру — лайно затікало всередину, стояв неймовірний сморід. Це була повна антисанітарія й мерзота”, — каже Станіслав Захаревич.

У квітні 2022 року на його подвір’ї з’явилася схожа на поліційну автівка, але зі здертими розпізнавальними знаками й російським написом “полиция”. З машини вийшли троє чоловіків у цивільному. За словами Захаревича, це були колаборанти, які прибули за “спеціальним дорученням” від ФСБ. Вони пропонували чоловікові виконувати обов’язки мера Приморська, обіцяли охорону, джипи та “розправу” з його ворогами; після відмови Станіслава вивезли й утримували у колонії.

Освітлення в камерах не вимикали навіть уночі. Це позбавляло сну й відчуття часу. При цьому адміністрація вдавалася до додаткових методів психологічного тиску: ставила колонки в коридорах, звідки лунали радянські пісні, щоб не давати людям спілкуватися і ще більше їх виснажити.

Окремо згадують “безіменну” камеру — єдину без номера. Звідти постійно долинали крики й звуки тортур.

“Ми чули, як півтори години катували людину: крики, плескіт води, регіт. Потім тягнули тіло по коридору”, — згадує Захаревич.

Тримання в ізоляції

Крім переповнених камер, у колонії є карцери та одиночні приміщення. Колишній в’язень розповідає, що його відправили до одиночної камери, де одразу забрали взуття, ремені й навіть зав’язки зі штанів. Туалет був завалений сміттям, користуватися ним було неможливо. Чоловік пригадує, що вже в перші години почав відхаркувати кров, а єдина допомога з боку наглядачів зводилася до цинічної поради: “Помочися і подивись, якщо буде з кров’ю — скажеш”.

Їжа була мізерною — трохи супу й шматок хліба. Під час допитів переважно розпитували про участь у мітингах. На відповідь, що це була його громадянська позиція на власній землі, бранцю казали: “Ти згниєш тут, і тебе навіть ніхто не шукатиме, про тебе ніхто не згадає”.

За словами полоненого, з ним працювали групами до десятка осіб — більшість становили не росіяни, а буряти, осетини чи чеченці. Старшим серед них був росіянин, а інші виконували роль “вихователів”, проводячи допити й тиск.

“Мене посадили в одиночну камеру і приставили до неї музичну колонку. Її вмикали о п’ятій ранку і вимикали о першій ночі. Треба було слухати радянську музику. Також було чути крики людей під час тортур”, — розповідає священик Богдан Галета, який провів у російському полоні 19 місяців, 9 із них — у Бердянську. Його разом із отцем Іваном Левицьким окупанти звинуватили у зберіганні вибухівки та співпраці з українськими спецслужбами.

Священник Богдан Галета. Фото: Суспільне Новини

Іншого полоненого, Захаревича, відправили до карцера після того, як він відмовився “співпрацювати”. Чоловік пригадує, що вже був у відчаї: “Розстріляйте мене просто тут, я не хочу гнити, не хочу мучитися”, — казав він військовикам.

“Тебе нема за що розстрілювати”, — відповіли йому. Захаревич питав: “Ну а гнити в карцері мені є за що?”

Врешті його кинули до карцера. Це приміщення мало два крила. У лівому, куди помістили бранця, панував напівморок і нестерпно смерділо. Кімната була крихітною: дві металеві полички, невеликий залізний стіл, лавочка, умивальник і туалет — дірка в підлозі. Там уже перебували двоє людей: один сидів на полиці, інший — на підлозі в кутку.

“Я був у шоці. Все смерділо, в камері стояла неймовірна спека, бо в лівому крилі постійно топили дві батареї. Там було надзвичайно задушливо, а в правому крилі навпаки — все гнило. Думаю, це була їхня форма знущання», — пригадує Захаревич.

Харчування

Полонених у колонії годували тричі на день, однак порції були мізерними (2–3 ложки), а їжа — часто непридатною для вживання. За словами колишніх бранців, готували самі в’язні, які відбували покарання ще з українських часів. Вони ж приносили страви та роздавали їх іншим, тому інколи харчування було більш-менш придатним, але загалом залишалося вкрай обмеженим. Воду чоловікам не видавали — лише з-під крана.

“Цвілий хліб сіро-зеленого кольору, гречка чи пшенична каша, на які клали коров’ячі язики. Це неможливо було їсти”, — розповідає про харчування в карцері Захаревич.

У раціоні переважали каші та шматок хліба. Інколи замість гарячої страви давали сирий рис, просто залитий водою з-під крана. Бранцям траплялися сухпайки ЗСУ, які, ймовірно, захопили російські армійці. Завдяки передачам від рідних люди часом мали бодай трохи нормальної їжі, яку ділили зі співкамерниками.

Душ та прогулянки

Митися дозволяли рідко. Чоловіків могли вивести у душ раз на тиждень, вони милися холодною водою з крана, голилися та стриглися. В окремих випадках чоловіки не бачили душу місяцями. Жінкам у перші дні іноді видавали мило, гелі чи зубні щітки, але це залежало від зміни охорони.

“Ми чотири місяці не бачили душу. Там вже двері заросли пліснявою, заіржавіли”, — згадує Вадим Устинов.

Прогулянки були короткими. Чоловіків виводили після обіду на 10–15 хвилин. Жінки гуляли довше — дві години ввечері.

Передачі та зв’язок із рідними

Формально полоненим у колонії дозволяли отримувати передачі та навіть листи, але це залежало від зміни охорони. Найбільше шансів мали місцеві: їм родичі чи знайомі могли приносити пакунки.

“Через два дні я привіз дев’ять пакетів — одяг, ліки, прокладки, овочі. Бо у хлопців не було ні трусів, ні штанів, а жінки сиділи в гумових чоботах у спеку”, — згадує колишній бранець Станіслав Захаревич, який після власного звільнення повернувся до колонії з передачею.

Однак для більшості, особливо тих, хто був не з Бердянська чи області, передачі залишалися недосяжними. Утримувані часто залишалися без найнеобхіднішого — одягу, засобів гігієни чи додаткової їжі.

Жінки в ДІЗО

Оксана Заяріна пригадує, що коли її разом з іншими жінками привезли, вони стали своєрідною “екзотикою”, ймовірно, жінок у колонії бачили не так часто:

“Перший тиждень ми були, як мавпочки — всі приходили на нас подивитися. Потім старший, із позивним Бахран , заборонив, щоб хтось іще заходив”.

Умови для жінок у дисциплінарному ізоляторі відрізнялися — до них ставилися м’якше, ніж до чоловіків. Бархан наказував медикам приходити щоранку, міряти тиск. А якщо ті не з’являлися, дзвонив і вимагав негайно прибути. Для жінок навіть облаштували додаткову камеру в робочій кімнаті, щоб уникнути тисняви й задухи. Перші дні камери замикали, але коли стало зовсім душно, охоронці почали залишати двері відчиненими. Тоді жінки могли пересуватися, виходити в коридор, грати в карти, спілкуватися і навіть займатися спортом — але лише коли не було ФСБ.

Окремо Заяріна згадала охоронця на ім’я Мурат, який дотримувався певних “правил ввічливості”. Він щоранку кричав: “Добрий ранок! До вас можна?” і заходив лише після дозволу.

“Він майже щодня до нас приходив, питав, що нам треба, як здоров’я, — пригадує Оксана. У камеру міг зайти до незаміжньої Ані — сісти й кави з нею випити. Але до заміжніх жінок він ніколи не заходив. Навіть передачі нам подавав із коридору. Я кажу: “Заходь”. А він відповідав: “Ні, у нас заборонено приходити до жінок, коли їхніх чоловіків нема вдома”. А ми йому кажемо: “Та ми ж у вас у гостях”.

Мурат також дозволяв контактувати з чоловіками:

“Я у Мурата спитала, чи можна до чоловіка? — “Звісно можна, йдіть”. Він крикнув: “Заяріна, витягніть руку”. Чоловік мій витягнув руку, я підійшла — так ми й почали розмовляти”, — розповідає Заяріна.

Медична допомога

У чоловіків доступ до медичних послуг був вкрай обмеженим. Медики часто приходили без елементарних засобів. Один із бранців згадував:

“Викликали лікаря — він прийшов без градусника, без ліків. Сказав: “Я нічого не зобов’язаний”.

Люди залишалися без допомоги навіть при високій температурі чи кровотечах.

Через антисанітарію та холод у камерах полонені побоювалися епідемій, іноді починали бунтувати — стукати в двері й вимагати лікаря, але результату майже не було.

Щойно Захаревича закинули до карцеру, до нього одразу звернувся з проханням допомогти інший полонений. Виснажений чоловік, який не міг стати на ліву ногу, показав йому укол і попросив зробити ін’єкцію:

“Він сказав, що перебуває тут уже більше двох місяців, і в нього так болить нога, що він не може навіть спати. Йому дали якесь знеболювальне, і він запитав, чи можу я зробити йому укол”.

Бердянська колонія. Скрин з документального фільму “#77”

Розмову почула охорона, й того чоловіка швидко вивели з карцера й перевели в іншу камеру.

Один із полонених пригадував, що у нього була сукровиця на ногах. До камери допустили військового лікаря — молодого чоловіка без балаклави. Той обробив рани, змастив маззю, перебинтував і запитав, чи потрібне знеболювальне. Полонений відмовився.

Катування та неналежне поводження

Історії різних полонених свідчать: катування були не винятком, а правилом. Колишні бранці розповідали, що їх били дерев’яними молотками по ногах і грудях, надягали протигаз і одночасно підключали електрику. Якщо когось виводили, то, за словами очевидців, “щонайменше півгодини людина кричала”.

Літнього чоловіка “федерали” били та мордували струмом так, що після того полонені його більше не бачили.

“Дівчину так катували струмом, що вона кричала сильніше за чоловіків. У них нічого людського немає. Я не скажу, що там усі такі, було кілька співробітників, які проявляли хоч якусь людяність”, — згадує колишній полонений.

Інший бранець після чергового допиту думав, що не виживе: “Я думав, що я вже все. Дзвонив дружині, плакав, прощався й просив вибачення за все” .

Окрім фізичних знущань, застосовували й психологічний тиск, зокрема сексуалізоване насильство. Колишні бранці розповідали про постійні погрози, приниження та навмисне створення атмосфери страху. Окупанти погрожували “віддати зекам, щоб ті зґвалтували” або ж самі домагалися під час допитів, використовуючи це як ще один інструмент приниження та тиску.

Одна з колишніх бранок пригадує, що вночі до неї прийшов чоловік. Він змусив її роздягнутися по пояс, повністю оглянув і намагався торкатися. Вона чинила опір. Фізичного зґвалтування не сталося, проте він чинив на неї моральний тиск. Згодом чоловік пішов, але приблизно за дві години повернувся, знову наказав роздягнутися, оглянув, пропонував алкоголь. Жінка зазначає, що він продовжував домагатися, а вона намагалася відбитися.

Станіслав Захаревич згадував, що був у жаху від тих катувань, які бачив особисто, — передусім мордували чоловіків. Водночас інші полонені розповідали йому про ще страшніші речі — зґвалтування, різанину, жорстокі побиття.

“Одного чоловіка закатували на смерть. Це бранець з Бердянська. За моєю інформацією, він перебував у колонії. Згодом матері повідомили, щоб прийшла забрати тіло — офіційно сказали, що він нібито помер від серцевого нападу. Але ті, хто був на похороні, бачили інше: проломлену голову, вивернуті руки та чорні сліди від струму на шкірі”.

Захаревич також розповідає, що у 77-й колонії тіла померлих або закатованих спалювали в мобільних крематоріях, аби не залишати слідів. “Приїжджає мобільний крематорій, вони все палять — і закатованих, і своїх. Стоїть нестерпний сморід. Тіла зникають, і цих людей ніхто ніколи не знайде, як і свідків”, — каже колишній бранець. За його словами, окупанти усвідомили, що на півночі зробили “помилку”, залишивши тіла, і тепер намагаються цього уникнути.

Статус полонених та умови звільнення

У колонію № 77 масово звозять цивільних із проукраїнською позицією — активістів, учителів, соцпрацівників, волонтерів, а також колишніх українських військовослужбовців. Їх тримають без вироку чи будь-яких офіційних рішень. Росія не визнає за цими людьми жодного захищеного статусу. Колишніх армійців не вважають військовополоненими, а цивільних не розглядають як інтернованих осіб. Це дозволяє утримувати їх у колонії без вироку, без судових процесів і будь-яких офіційних рішень. Натомість створюється видимість правових процедур: проводять “допити”, знімають “зізнання на камеру”, іноді оформлюють розписки про “невиїзд із території” або використовують для пропагандистських сюжетів.

Відомий випадок постановочної зйомки для російських медіа. Через колонію пройшов цивільний Назар Гордєєв, який у 2018–2020 роках служив у полку МВС “Азов”. Його викрали 14 квітня 2022 року. Родичі згадують, як Назара привезли додому побитим: руки були порізані від кайданів, на ногах він ледве стояв. Далі російські військовики почали знімати відео — у дитячих речах “знайшли” пістолет, серед іграшок демонстративно поклали предмет, схожий на гранатомет. Уже за два тижні сюжет показали на телеканалі “Крим 24”, де Гордєєва разом з іншими називали “нацистом” і “наркоманом”. Співкамерник розповів, що Назар погодився знятися у ролику лише після того, як окупанти пригрозили його родині. Гордєєв досі перебуває у російському полоні.

Російські загарбники намагаються перетягнути затриманих на свій бік. Тих, хто погоджується співпрацювати, можуть відпустити — найчастіше це бізнесмени, які здатні “викупити” свободу. Інших змушують фільмувати “зізнання на камеру” чи підписувати обіцянки не залишати окуповану територію. Такі дії створюють ілюзію законності та водночас дозволяють контролювати людину навіть після звільнення. Частину в’язнів включають до офіційних обмінів, але чимало людей і досі залишаються в неволі.