Олігархічне свавілля: власник «Сільпо» Володимир Костельман через «ручні» суди намагається відібрати дитину в ексдружини

Скандал навколо власника «Сільпо» Володимира Костельмана та його ексдружини набирає обертів. Якщо у середині травня 2026 року українські ЗМІ повідомляли про публічний конфлікт між власницею Instagram-акаунта heartspace_ra на ім’я Анна, яка позиціює себе як психолог, і співвласником «Сільпо» Володимиром Костельманом щодо аліментів на трьох спільних дітей, то вже першого червня Анна випустила нове відео, де вона звинувачує Костельмана у спробі викрасти їхню доньку.

Про це пише портал "Антикор"

Встановити точно, у яких стосунках перебували чи перебувають наразі Костельман та власниця Instagram-акаунта heartspace_ra не вдалося. У матеріалах преси, яка писала про спір навколо аліментів, вона названа колишньою дружиною бізнесмена.

Прізвище Анни вдалося встановити перевіривши портал «Судова влада», на якому зафіксовано два позови Володимира Костельмана, про які власниця згадуваного Instagram-акаунта розповідає у черговому відео. Це – Кравченко Ганна Володимирівна.

Позовів від Ганни Кравченко до Володимира Костельмана щодо аліментів віднайти не вдалося, але це не значить, що їх нема – можливо, система ще просто «не підтягнула» відповідні дані або ж вони не були до неї внесені. Втім, наразі йдеться не про аліменти, а про спробу Володимира Костельмана домогтися від Ганни Кравченко через суд права на виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу матері.

Здавалося б – звичайна сімейна «розбірка», не варто про неї писати, тим більше, що справа наразі пішла до суду, хай він і вирішує. Але конфлікт між співвласником однієї з найбільших ритейл-імперій України Володимиром Костельманом і Кравченко Ганною Володимирівною виходить далеко за межі звичайної сімейної суперечки. Ідеться не просто про дитину – мова про ресурси, вплив і спробу досягти контролю через судову систему.

У травні 2026 року Костельман через свого представника В’ячеслава Вітера звертається до Подільського районного суду Києва. Його вимога – максимально чутлива і конфліктна: надати дозвіл на виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу матері. До справи також залучено Службу у справах дітей Гостомельської селищної військової адміністрації. Фактично йдеться про спробу юридично обійти матір у питанні контролю за переміщенням дитини.

Хронологія розвитку справи виглядає показово. 20 травня 2026 року матеріали потрапляють до судді Лесі Будзан, де формується склад суду. Однак вже 28 травня справу розглядає інший суддя – Дмитро Петров. Саме він і виносить ухвалу: позовну заяву залишено без руху. Формально це технічне рішення, але в подібних справах навіть такі деталі можуть викликати запитання, зокрема щодо внутрішньої «кухні» розподілу і руху справ.

Причина рішення – процесуальні недоліки. Ухвала фактично розкладає позов на частини та фіксує низку проблем: відсутній належний виклад обставин, не визначено, хто саме має супроводжувати дитину, не конкретизовано коло осіб, а сам документ не відповідає базовим вимогам статей 175 і 177 Цивільного процесуального кодексу України. Іншими словами, позов не проходить навіть первинну юридичну перевірку.

І тут виникає ключове питання. Йдеться не про пересічного громадянина без юридичної підтримки. Йдеться про бізнесмена з великими фінансовими можливостями та доступом до професійних юристів. І при цьому до суду подається документ, який містить базові процесуальні помилки.

Це може виглядати як недбалість. Але є й інше пояснення – тактичне. У юридичній практиці іноді використовують подання «сирих» позовів для тестування реакції суду, фіксації процесу або підготовки до більш серйозного наступу. Такий крок дозволяє «зайти» в суд, оцінити ситуацію і вже потім діяти більш прицільно.

Сама суть позову також говорить про більше, ніж просто бажання організувати поїздку. Справи про виїзд дитини без згоди одного з батьків часто пов’язані з боротьбою за фактичний контроль: визначення місця проживання, створення юридичних переваг у майбутніх процесах або прямий тиск на іншу сторону. Отримання такого дозволу через суд може суттєво змінити баланс сил між батьками.

Сама Ганна Кравченко оцінює це судове рішення наступним чином: «З боку це виглядає як звичайна історія: батько – великий бізнесмен, співвласник Fozzy Group Володимир Костельман – хоче бачити свою дитину. І я цьому не перешкоджаю. Але реальність інша. За понад п’ять років за кордоном він жодного разу не виявив бажання особисто приїхати за донькою в Україну. Натомість пропонується інша схема – передавати дитину через сторонніх осіб, фактично «кур’єрською доставкою». На мою думку, це прямо ігнорує інтереси та безпеку дитини.

Зараз через Подільський районний суд Києва він намагається отримати дозвіл на виїзд малолітньої доньки за кордон без моєї згоди та без мого супроводу. Особливе занепокоєння викликає і сам процес. В ухвалі суд фактично вказує позивачу, як саме потрібно виправити позовні вимоги, щоб вони відповідали очікуваному результату. Я вважаю, що такі дії виходять за межі нейтральної ролі суду і створюють відчуття процесуальної допомоги одній зі сторін.

Окреме питання – безпека. Йдеться про воєнний час. Передача дитини стороннім людям, переміщення через блокпости, можливі перевірки – все це створює реальні ризики, внаслідок яких дитина може опинитися без належного супроводу. Я переконана: батьківство – це особиста відповідальність, а не делегування обов’язків третім особам. Дитина – не об’єкт і не інструмент, а людина, яка потребує безпеки, уваги та безпосередньої участі батьків».

Можливо, жінкою керують емоції. Однак у цій історії важливо враховувати ще один нюанс: ресурсну нерівність сторін. З одного боку – великий бізнес, фінанси, юристи та можливість вести одразу кілька судових процесів. З іншого – фізична особа, для якої кожен новий позов означає витрати часу, грошей і сил. У таких умовах навіть формально законні дії можуть перетворюватися на інструмент виснаження.

Суд у подібних кейсах формально залишається арбітром. Але на практиці він часто стає частиною стратегії. Подання позову, навіть недосконалого, вже створює тиск. Опонент змушений реагувати, готуватися, витрачати ресурси. І навіть якщо перший позов не проходить – це не поразка, а лише один з етапів.

Суд надав Костельману строк для усунення недоліків. Це означає, що історія на цьому не завершується. Найбільш ймовірно, позов буде доопрацьовано і подано повторно – вже у більш сильному вигляді. Не виключено також відкриття паралельних процесів: щодо місця проживання дитини, порядку спілкування або інших аспектів батьківських прав. Така стратегія дозволяє створити комплексний тиск одразу з кількох напрямків.

Цей кейс важливий не лише як приватний конфлікт. Він показує, як великі ресурси заходять у сімейні спори і як судова система може використовуватися як інструмент досягнення результату. Формально – у межах закону. Фактично – зі значним перекосом у можливостях сторін.

Наразі немає прямих доказів того, що суди діють упереджено або перебувають під контролем однієї зі сторін. Але вже зараз видно інше: агресивну юридичну стратегію, спробу обійти позицію матері та використання судових механізмів як інструменту тиску.

І головне – це лише початок. У подібних історіях перша ухвала рідко буває фінальною точкою. Зазвичай це лише перший крок у довгій і значно жорсткішій боротьбі.