Квітневі вироки українських судів у справах про воєнні злочини рашистів 2026 року

Квітневі вироки українських судів у справах про воєнні злочини 2026 року зафіксували важливий прецедент: вітчизняне правосуддя перейшло від наздоганяння дрібних виконавців до системного засудження архітекторів російського терору. Як зазначає Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ) , вперше в історії засуджено окупаційного суддю Віктора Можелянського не просто за держзраду, а за воєнний злочин — позбавлення українських активістів у Криму права на справедливий суд. Попри те, що шість ухвалених вироків (зокрема щодо депортацій на Запоріжжі та звірств росгвардійців у Херсоні) традиційно пройшли in absentia , слідчим вдалося повністю задокументувати вертикаль наказів: від міграційних розпоряджень фсбшних генералів до катувань струмом, які чинив колаборант Політов на Вовчанському агрегатному заводи. Тим часом правозахисники наголошують: цей масив рішень наочно доводить, що фільтрації та катування є не «ексцесами виконавців», а офіційною воєнною стратегією Кремля, яка рано чи пізно дотягнеться до вищого командування РФ.

У квітні 2026 року українські суди ухвалили шість вироків у справах про воєнні злочини, вчинені під час окупації частин Херсонської, Запорізької, Харківської та Миколаївської областей. Серед епізодів — катування цивільних, незаконне позбавлення волі, примусова депортація мешканців окупованих територій та переслідування людей через їхню проукраїнську позицію. Також вперше засудили окупаційного суддю за порушення права на справедливий суд, що є воєнним злочином. Усі вироки ухвалили заочно. Два з них засекречені.

Разом із Анною Рассамахіною, експерткою МІПЛ з міжнародного гуманітарного права, ми проаналізували ці рішення та звернули увагу на типові проблеми у розгляді справ про воєнні злочини.

Депортація цивільних із Запорізької області

Справа № 333/5650/25

Комунарський районний суд Запоріжжя 6 квітня 2026 року визнав чотирьох громадян Росії Олега Ступішина, Олега Кокуша, Костянтина Разигріна та Олега Колтунова винними у депортації цивільних з окупованої території Запорізької області. За даними слідства, вони вивезли щонайменше трьох жінок.

Олег Ступішин. Фото з російських джерел

Депортацію координували представники окупаційного “ГУ МВС Росії по Запорізькій області”. Олег Колтунов очолював цю структуру, Костянтин Разигрін керував “управлінням” з питань міграції, Олег Кокуш був “заступником начальника відділу імміграційного контролю”, а Олег Ступішин працював у цьому ж окупаційному органі.

Профіль Олега Кокуша у соцмережах. Фото: Миротворець

За даними слідства, у березні 2024 року окупанти примусово вивезли до Росії двох мешканок Якимівки та Мелітополя, звідти їх доправили до Грузії. У січні 2025 року за такою ж схемою до Росії, а потім до Грузії, депортували мешканку Чернігівки Бердянського району.

Потерпілі свідчили у суді. Мешканку Якимівки, колишню працівницю податкової служби, російські силовики затримали спочатку в серпні 2023 року за нібито підтримку ЗСУ, а в лютому 2024-го знову взяли під варту та утримували в окупаційному відділі поліції. Жительці Мелітополя 2 березня 2024 року співробітники ФСБ повідомили, що її депортують через проукраїнську позицію, після чого примусово доставили до будівлі “управління з питань міграції” у Мелітополі.

За словами потерпілих, у будівлі міграційної служби Костянтин Разигрін оголосив їм рішення про депортацію та вручив відповідні документи. Разигрін підписав рішення про видворення жінок, керівник окупаційного “ГУ МВС по Запорізькій області” Олег Колтунов їх затвердив, а Олег Кокуш оформив документи про заборону в’їзду на територію РФ.

Олег Колтунов. Фото з російських джерел

Того ж дня обох українок під конвоєм вивезли через територію Росії до пункту пропуску “Верхній Ларс” на кордоні з Грузією. За даними слідства, їх перевозив та контролював їхній виїзд Олег Кокуш. Уже 3 березня 2024 року жінки опинилися в Грузії, а згодом повернулися в Україну.

Третя потерпіла, бухгалтерка з Чернігівки, розповіла, що після виїзду з окупації до Чехії у 2023 році повернулася додому разом із чоловіком і малолітнім сином. Родина звернулася до окупаційної міграційної служби, щоб оформити російські паспорти. Однак наприкінці 2024 року їм заборонили в’їзд у Росію до 2080 року.

За словами жінки, вона намагалася оскаржити це рішення, але 27 січня 2025 року до орендованої квартири в Бердянську прийшли російські поліцейські та повідомили, що родину примусово видворять через нібито порушення міграційного законодавства. Усю сім’ю вивезли до Мелітополя, а звідти під конвоєм доправили до кордону між Росією та Грузією. Там заявили, що, у разі відмови залишити територію РФ, їх можуть ув’язнити. Постраждала з родиною перетнула кордон з Грузією та згодом повернулася на підконтрольну Україні територію. Потерпілі впізнали на фото Разигріна й Колтунова як посадовців, які їх депортували.

Костянтин Разигрін. Фото з російських джерел

Вину обвинувачених також підтвердили документи про депортацію жінок. Суд дослідив рішення про депортацію, підписані Костянтином Разигріним та затверджені Олегом Колтуновим, а також повідомлення про заборону в’їзду до РФ, оформлені Олегом Кокушем. Так, одній із потерпілих заборонили в’їзд до Росії до 2045 року, а іншій — до 2059-го. Щодо третьої українки рішення про депортацію підписав виконувач обов’язків начальника міграційного управління Олег Ступішин, а затвердив Колтунов.

Суд також дослідив публікації російських медіа, державних сервісів та відеозаписи, які підтвердили посади обвинувачених в окупаційному “ГУ МВС Росії по Запорізькій області”. Зокрема, на одному з відео Колтунов представлявся начальником цього відомства, а в матеріалах російських ЗМІ Разигрін і Кокуш фігурували як керівники міграційних підрозділів.

Потерпіла у справі депортації дає свідчення. Фото: сайт 061

Справу розглянули заочно. Про судові засідання підсудних повідомляли через “Урядовий кур’єр” та сайти суду й Офісу Генерального прокурора.

Адвокати, призначені обвинуваченим від Центру безоплатної правової допомоги, просили закрити провадження. Вони зазначали, що не змогли зв’язатися з підзахисними та узгодити правову позицію. Стверджували, що значна частина доказів ґрунтується на інформації з відкритих джерел, тому, на їхню думку, провину обвинувачених не довели поза розумним сумнівом.

Оцінюючи докази, суд дійшов висновку, що слова потерпілих узгоджуються між собою та підтверджуються письмовими матеріалами справи. Суд визнав їх належними, допустимими та достатніми для доведення вини обвинувачених поза розумним сумнівом. Також суд відхилив доводи захисту про порушення прав обвинувачених під час заочного розгляду і зауважив, що підсудних належним чином повідомляли про засідання та забезпечили право на захист.

Водночас суд виключив із формули обвинувачення посилання на частину 2 статті 28 КК України про вчинення злочину групою людей за попередньою змовою. Суддя переконаний, що така ознака не є самостійною підставою для кваліфікації за статтею 438 КК України і, відповідно до практики Верховного Суду, не повинна окремо зазначатися у кваліфікації.

У підсумку суд визнав Ступішина, Кокуша, Разигріна й Колтунова винними за частиною 1 статті 438 КК України — у порушенні законів та звичаїв війни. Їм призначили по 12 років позбавлення волі . Водночас щодо Разигріна суд врахував попередній вирок Комунарського районного суду Запоріжжя від 26 лютого 2025 року — також за примусову депортацію. Шляхом поглинення покарань остаточно залишив йому 12 років ув’язнення.

Підсудні відбуватимуть покарання після затримання. Адвокати обвинувачених подали апеляційну скаргу.

Катування у Снігурівській громаді

Справа № 485/2029/24

Снігурівський районний суд Миколаївської області 14 квітня 2026 року визнав військовослужбовця Росії Аліхана Кушхова винним у катуванні цивільних. На момент скоєння злочину Кушхов був командиром відділення розвідувального взводу 205 окремої мотострілецької козачої бригади Росії.

За матеріалами справи, підрозділ обвинуваченого проводив “фільтрацію” під час окупації Снігурівської громади на Миколаївщині. У червні — жовтні 2022 року Кушхов знущався з чотирьох цивільних: двох чоловіків, жінки та неповнолітнього хлопця у селах Василівка, Тамарине й Павлівка.

Потерпіла розповіла на суді, що 5 вересня 2022 року в селі Тамарине її зупинили російські армійці та почали вимагати інформацію про сина, який служив у ЗСУ. Жінка не змогла відповісти, бо не знала, де він. Тоді військовики почали погрожувати їй зґвалтуванням і вбивством. Звинувачували її у передаванні інформації про російські позиції. Стріляли під ноги, поставили на коліна та били прикладами автоматів по спині. Згодом відвели до гаража одного з приватних будинків, де продовжили бити. За словами жінки, серед кривдників був і Кушхов, якого інші сприймали як старшого. Після цього окупанти привели постраждалу додому попрощатися з родиною. Погрожували вивезти до посадки на розстріл. Втім, після обшуку у будинку її відпустили. Через пережите жінка виїхала із села. Вона розповіла, що страждає від тривожності, боїться людей у військовій формі та приймає заспокійливі. Також наголосила, що з сином спілкувалася лише на побутові теми.

Потерпіла впізнала Кушхова на фото, які надали правоохоронці. На слідчому експерименті вона детально відтворила маршрут, яким її водили російські військовики. Показала місця, де обвинувачений стріляв їй під ноги та бив.

Свідчення підтвердила сестра постраждалої. Вона бачила, як потерпілу зупинили і затримали у селі росіяни. Серед нападників жінка впізнала Кушхова, який стріляв її сестрі під ноги. Зі слів свідки, жінку відвели у двір будинку. Звідти було чути постріли. Після звільнення сестра була налякана й плакала.

Донька потерпілої також впізнала Кушхова серед військовослужбовців, які того дня привели матір додому.

Другий постраждалий у суді розповів, що в жовтні 2022 року російські армійці розшукували його у селі Василівка. Тоді йому було 14 років. Зі слів юнака, щойно він підійшов до автомобіля, біля якого стояв Кушхов, той заштовхав його всередину. Заявив його матері, що забирає підлітка на “перевиховання”. Обвинувачений привіз хлопця до будинку, де оселилися інші окупанти, вдарив кулаком по потилиці, а згодом ще раз у тулуб. Погрожуючи зброєю, змусив прибирати будинок і допитував про його ставлення до ЗСУ. Після кількох годин прибирання Кушхов пригрозив хлопцю розстрілом, якщо той не зникне, і відпустив. Потерпілий розповів, що перебував у стані постійного страху та невизначеності, оскільки не знав, що з ним буде далі.

Аліхан Кушхов. Фото з російських джерел

Під час слідчого експерименту хлопець показав, де його посадили в автомобіль, куди привезли, де били та змушували прибирати. Потерпілий також впізнав Кушхова на фотознімках, які пред’явили слідчі. Зазначив, що той мав руду бороду.

Ці свідчення підтвердила мати, яка бачила, як росіянин забрав сина та повідомив, що везе його на “перевиховання”. За її словами, ввечері хлопець повернувся додому дуже наляканим. Батьки потерпілого впізнали Кушхова під час пред’явлення фотознімків як військовослужбовця, який забрав і побив їхнього сина.

Двоє інших потерпілих — сусіди із села Павлівка. Чоловіки у суді розповіли про своє затримання 2 червня 2022 року. За їхніми словами, російські армійці прийшли до їхніх будинків, перевірили документи й телефони, після чого без пояснень наказали їхати з ними. Одного з чоловіків забрали просто з подвір’я, попри заперечення дружини, яка пояснювала, що він нещодавно переніс інсульт. Іншого вивезли після обшуку будинку та розпитувань про військовослужбовців і учасників АТО. Обох доставили до будинку в селі Василівка, де близько години тримали у погребі. Постраждалі розповіли, що серед окупантів був Кушхов, якого інші називали на ім’я.

За його наказом чоловікам зв’язали руки та очі і вивезли до Херсонської області. Там їх утримували кілька днів. Допитували щодо бійців ЗСУ, Тероборони та нібито передавання координат російської техніки. Один із потерпілих розповів, що через пережите в нього погіршилося здоров’я. Під час затримання він боявся за своє життя. Другий чоловік розповів, що був учасником АТО. Але давно не служив у ЗСУ.

Обидва постраждалі впізнали Кушхова на фото. Вказали на характерні прикмети: руду бороду й “не російську національність”. Один із них також під час слідчого експерименту показав місце свого затримання у Павлівці та будинок у Василівці, де його утримували в погребі.

Свідчення потерпілих підтвердила дружина одного з них. Вона розповіла, що бачила, як Кушхов разом з іншими російськими загарбниками забрав її чоловіка. Жінка впізнала обвинуваченого на фото, які надали слідчі.

Суд також дослідив докази, які підтвердили перебування 205 окремої мотострілецької козачої бригади РФ на території Снігурівської громади під час окупації. Інформацію про розміщення підрозділів бригади в селах Тамарине, Василівка та Павлівка надали Збройні Сили України та Головне управління розвідки.

Крім того, слідчі підготували аналітичний звіт, у якому встановили особу обвинуваченого, його позивний, анкетні дані, додали фотознімки. Належність Кушхова до 205 окремої мотострілецької бригади також підтвердили документами від військових частин.

У правовій оцінці суд зазначив, що всі потерпілі були цивільними. Вони перебували під захистом Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. Водночас суд відмовився додатково кваліфікувати дії Кушхова з посиланням на Римський статут Міжнародного кримінального суду. Суд наголосив, що в Україні Римський статут набрав чинності лише з 1 січня 2025 року. Натомість прокурор не обґрунтував застосування положень Статуту до подій 2022 року, посилаючись на його норми в обвинувальному акті.

Судовий процес відбувся заочно. Підсудного сповіщали про засідання через “Урядовий кур’єр”, сайти ОГП та Снігурівського районного суду. На вимогу суду слідчі додатково встановлювали, де перебуває Кушхов та його контакти. Правоохоронці знайшли його номери телефонів та адресу електронної пошти. Після цього судові повістки надсилали й на ці контакти.

Суд визнав Аліхана Кушхова винним за частиною 1 статті 438 КК України — жорстокому поводженні з цивільними та інших порушеннях законів і звичаїв війни. Йому призначили 10 років позбавлення волі. Він відбуватиме покарання після затримання. Захисник обвинуваченого, призначений Центром безоплатної правової допомоги, подав апеляційну скаргу.

Катування на Вовчанському агрегатному заводі

Справа № 636/2365/24

Чугуївський міський суд Харківської області 28 квітня 2026 року визнав громадянина Росії Антона Політова винним у жорстокому поводженні з цивільними під час окупації Вовчанська. Політов був старшим оперуповноваженим у “МВС” “ЛНР”.

Увечері 5 червня 2022 року російські військовики затримали у Вовчанську чоловіка і його тітку та вивезли на агрегатний завод. За даними слідства, Антон Політов разом із трьома невстановленими російськими армійцями катував обох. Чоловіка били гумовим кийком й електрострумом. Жінці погрожували автоматом, стріляли біля голови та били прикладом зброї. Політов вимагав, щоб вона повідомила, де перебуває її син.

У суді потерпілий розповів, що того вечора до будинку, де він перебував разом із тіткою, приїхали четверо озброєних росіян на двох білих автомобілях із літерою “Z”. Вони увірвалися до оселі та почали шукати його брата.

Після цього йому і тітці натягнули на обличчя шапки та вивезли спочатку до захоплених будівель прокуратури й суду, а згодом — на територію Вовчанського агрегатного заводу. Там їх відвели у різні камери й катували. Тітку утримували приблизно до 20 червня 2022 року, а самого чоловіка — до деокупації Вовчанська 10 вересня 2022 року.

За словами потерпілого, одним із його катів був Антон Політов на позивний “Док”. Під час допитів чоловік не бачив його обличчя, але добре запам’ятав голос. Одного разу Політов прийшов без маски і постраждалий його роздивився. Пізніше під час слідства він упізнав кривдника за фотографіями.

Чоловік розповів, що його допитували на третьому поверсі агрегатного заводу, де окупанти облаштували катівні. Вимагали сказати, де його брат. За словами потерпілого, Політов був на кожному допиті. Він зв’язував чоловіку руки, примотував ноги до стільця, чіпляв дроти до пальців рук і ніг та мочок вух і пропускав ними електричний струм. Після катування струмом Політов та інші били постраждалого гумовими кийками по ногах. Принижували через те, що він українець. Чоловік пережив вісім таких допитів, кожен з яких тривав більше години. Після катувань він часто не міг самостійно пересуватися, тому його приносили назад до камери.

Антон Політов. Фото з Миротворця

Увесь цей час у сусідньому приміщенні утримували його тітку. Вони спілкувалися через тріщину в стіні. Через неї жінка розповідала про те, що відбувалося під час її допитів.

Тітка потерпілого підтвердила у суді, що після затримання перші дві доби її замкнули на складі у нелюдських умовах. Потім перевели до “жіночої камери” на другому поверсі. Шостого червня окупанти повели жінку на допит до катівні на третьому поверсі заводу. Під час конвоювання Антон Політов наводив на неї автомат, погрожував убивством і вистрілив із пістолета біля голови. За словами українки, їй не зав’язували очі, а лише накинули капюшон на голову. Тож вона бачила конвоїрів.

У катівні Політов зв’язав жінці руки й вимагав інформацію про її сина. Також ображав її через проукраїнську позицію, погрожував розстрілом і катуванням струмом. Коли потерпіла вкотре відповіла, що не знає, де перебуває син, Політов ударив її прикладом зброї по потилиці. Від удару жінка впала на підлогу і знепритомніла. Постраждала також розповіла, що бачила обличчя Політова, оскільки під час допиту він був без маски. Пізніше вона впізнала його на фото.

Слова потерпілих підтвердили й інші докази. Матеріали СБУ та Міністерства оборони засвідчили, що на території Вовчанського агрегатного заводу окупанти облаштували місце незаконного утримання людей і катівню. Під час огляду заводу слідчі зафіксували приміщення, де тримали бранців. Також вони вилучили документи й речі, які підтвердили перебування там представників “ЛНР”. Крім того, слідство надало інформацію, що Політов працював у “МВС” “ЛНР”.

Потерпілі під час слідчого експерименту показали приміщення, де їх утримували й допитували. Психологічні експертизи підтвердили, що і чоловік, і його тітка зазнали значних моральних страждань через пережите ув’язнення та катування.

У підсумку суд визнав Політова винним за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — у жорстокому поводженні з цивільними, вчиненому за попередньою змовою групою людей. Йому призначили 12 років позбавлення волі . Крім того, суд задовольнив цивільні позови потерпілих. Політов має виплатити чоловіку та його тітці по 468 тисяч гривень моральної шкоди.

Справу розглянули заочно. Підсудний відбуватиме покарання після затримання. Про судовий процес його повідомляли через сайти Чугуївського міського суду, ОГП та “Урядового кур’єру”. На вирок подали апеляцію.

Судове переслідування у Криму

Справа № 754/4075/22

Деснянський районний суд Києва 28 квітня 2026 року визнав колишнього українського суддю Віктора Можелянського винним у порушенні права на справедливий судовий процес в умовах окупації, що є воєнним злочином.

Після анексії Криму Можелянський перейшов на бік Росії й почав працювати в окупаційному “Київському районному суді Сімферополя”. За матеріалами справи, він брав участь у переслідуванні Ахтема Чийгоза, заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу, та Олександра Костенка, активіста Майдану, на той час помічника депутата Верховної Ради від партії “Свобода” .

Так, у січні 2015 року Можелянський відправив Ахтема Чийгоза під варту на 21 добу, а згодом продовжив арешт. Російське слідство переслідувало Чийгоза через мітинг 26 лютого 2014 року під будівлею Верховної Ради Криму. Тоді заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу брав участь в акції на підтримку територіальної цілісності України та проти приєднання півострова до Росії.

Крім того, у 2015 році Можелянський засудив активіста Майдану Олександра Костенка до чотирьох років і двох місяців ув’язнення. Російська влада звинуватила Костенка у побитті службовця кримського “Беркута” під час протестів у Києві 18 лютого 2014 року та у незаконному зберіганні зброї.

У суді Ахтем Чийгоз розповів, що у лютому 2014 року він був депутатом Бахчисарайської райради та заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу. За його словами, 26 лютого 2014 року люди зібралися під будівлею Верховної Ради Криму, щоб підтримати територіальну цілісність України та не допустити приєднання півострова до Росії. Він також був на акції. Розповів, що до парламенту тоді прийшли тисячі проукраїнських мітингувальників із прапорами України та кримськотатарського народу. За словами потерпілого, також там перебували силовики, представники ФСБ та приватного формування Вагнера.

Після анексії Криму Чийгоза затримали у Сімферополі 29 січня 2015 року. Він розповів, що невідомі одягнули йому на голову мішок і транспортували до будівлі СБУ, яку після окупації використовувала ФСБ РФ.

Того ж дня Чийгоза привезли до Київського районного суду Сімферополя. Там Віктор Можелянський відправив його під варту на 21 добу. За словами потерпілого, засідання проходило вже після завершення робочого дня. Чийгоз також заявив, що суд не дав йому нормально поспілкуватися з адвокатом і розглядав справу за російським законодавством, хоча він наголошував, що є громадянином України. Пізніше Можелянський продовжив йому арешт ще на два місяці та десять діб.

У 2017 році окупаційний суд засудив Ахтема Чийгоза до восьми років колонії. Майже три роки він провів у неволі та вийшов на свободу під час обміну. У суді Чийгоз наголосив, що ніколи не мав громадянства Росії.

Серед доказів, які надало слідство, були документи про те, що до окупації Криму Можелянський працював суддею Київського районного суду Сімферополя. Зокрема, рішення Вищої ради юстиції, Указ президента України про його призначення та постанова Верховної Ради про обрання безстроково. Також суд дослідив документи про звільнення судді у 2016 році за порушення присяги.

Крім того, прокурори долучили російські документи про роботу Можелянського в окупаційній судовій системі. А саме указ Володимира Путіна від 2014 року про його призначення “суддею” Київського районного суду Сімферополя та указ 2019 року про призначення його “заступником голови” Центрального районного суду Сімферополя.

У протоколах огляду сайту окупаційного Центрального районного суду Сімферополя зафіксовано, що Можелянський значився заступником голови суду.

На підтвердження, що він ухвалював рішення стосовно Олександра Костенка, слідство навело копію російського вироку і протокол затримання чоловіка. Костенко впізнав Можелянського за фотографіями як суддю, який розглядав його справу та виніс вирок. Також суд дослідив відеозаписи російських медіа із засідань.

Щодо Ахтема Чийгоза прокурори надали російський протокол затримання, постанову про арешт, рішення про продовження тримання під вартою, апеляційні постанови та вирок 2017 року. Також у справі була довідка про звільнення Чийгоза після помилування та документи про його українське громадянство.

Ухвалюючи рішення, суд зазначив, що Можелянський був професійним суддею, добре знав українське законодавство та норми міжнародного права, тому усвідомлював незаконність своїх дій. А саме, що окупація Криму була під час міжнародного збройного конфлікту. Тож незаконне ув’язнення цивільних та позбавлення їх права на справедливий суд вважається порушенням Женевської конвенції.

Окремо суд послався на один із принципів Нюрнберзького трибуналу: виконання наказів держави чи керівництва не звільняє людину від відповідальності за міжнародним правом, якщо вона могла зробити свідомий вибір.

Судовий процес провели заочно. Адвокат Можелянського у суді заявив, що не зміг поспілкуватися з обвинуваченим і не знає, чим той керувався, ухвалюючи такі рішення. Захисник просив призначити обвинуваченому мінімальне покарання, передбачене статтею звинувачення, а це вісім років ув’язнення.

Суд визнав Можелянського винним за частиною 1 статті 438 КК України — у порушенні законів та звичаїв війни. Покарання — 10 років позбавлення волі. Також суд врахував попередній вирок Подільського районного суду Києва від 24 вересня 2024 року, яким Можелянського засудили за державну зраду до 13 років ув’язнення з конфіскацією майна. Тому за сукупністю вироків остаточним покаранням залишили 13 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Можелянський відбуватиме покарання після затримання. Апеляційної скарги ще не подавали.

За інформацією з вироку, кримінальне провадження щодо Можелянського порушили ще до повномасштабного вторгнення Росії, у липні 2021 року. До суду справу передали у червні 2022-го.

Катування поліцейського в Мелітополі

Справа № 333/3856/25

Комунарський районний суд Запоріжжя 24 квітня 2026 року визнав громадянина Росії Артура Саідова винним у катуванні цивільного. Вирок засекречений відповідно до статті 7 Закону України “Про доступ до судових рішень”.

Про рішення повідомила Запорізька обласна прокуратура. Саідов родом з Чечні. На окупованій частині Запорізької області він обіймав посаду “заступника голови військово-цивільної адміністрації Запорізької області з питань безпеки”.

Як встановило слідство, навесні 2022 року разом з іншим росіянином на прізвисько “Алмаз” та військовослужбовцями РФ він затримав на вулиці цивільного. Потерпілому натягнули на голову шапку, замотали її клейкою стрічкою та силоміць посадили чоловіка до автомобіля.

Відтак доставили до катівні, облаштованої в захопленій будівлі ізолятора тимчасового тримання Мелітопольського районного управління поліції. Там його незаконно ув’язнили на майже десять днів і намагалися змусити співпрацювати з окупаційною владою та надати інформацію про місцевих посадовців.

Артур Саідов. Фото з сайту РІА Південь

За даними з підозри, що оприлюднена на сайті ОГП, постраждалий був поліціянтом. Під час допитів Саідов разом з іншими російськими військовиками бив потерпілого прикладом автомата в живіт, кулаками по голові та палицею по спині. Чоловік відмовився співпрацювати з окупаційною владою. Тоді його перевели до тіснішої камери, де катували електрострумом і били головою об підлогу до втрати свідомості.

Суд визнав Саідова винним за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — жорстокому поводженні з цивільними, вчиненому за попередньою змовою групою людей. Йому призначили 12 років позбавлення волі. Саідов відбуватиме покарання після затримання. Вирок наразі не оскаржували.

Катування в херсонському ІТТ

Справа № 766/4546/24

Херсонський міський суд Херсонської області 8 квітня 2026 року заочно визнав військовослужбовця Росгвардії Романа Попова винним у жорстокому поводженні з цивільним. Вирок у справі засекречений. Про рішення повідомила Херсонська обласна прокуратура.

Під час окупації Херсона Попов служив у захопленому ізоляторі тимчасового тримання, який російські армійці перетворили на катівню. Обіймав посаду стрільця 143-го полку оперативного призначення 50-ої окремої бригади оперативного призначення Росгвардії.

Роман Попов. Фото: Слідство.Інфо

За даними слідства, протягом березня-жовтня 2022 року Попов незаконно утримував в ізоляторі й катував мешканців Херсонщини.

Прокуратура встановила, що в серпні 2022 року Попов разом з іншими окупантами в одній із камер утримував місцевого жителя. Чоловіка неодноразово допитували і катували, зокрема електрострумом. Застосовували сексуальне насильство із використанням сторонніх предметів.

Суд визнав Попова винним за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — жорстокому поводженні з цивільним, вчиненому групою людей за попередньою змовою. Йому призначили 12 років позбавлення волі . Попов відбуватиме покарання після затримання. Вирок не оскаржували.

Правова оцінка МІПЛ

Квітневі вироки вкотре показали, що українське слідство переважно концентрується на окремих виконавцях воєнних злочинів, навіть коли наявні докази свідчать про системний характер насильства. Зокрема, у справах про катування на Вовчанському агрегатному заводі та під час окупації Снігурівської громади суди встановили причетність конкретних військовослужбовців, однак поза увагою залишилася роль командирів підрозділів та організаторів цих практик.

Як зазначає Анна Рассамахіна, експертка МІПЛ з Міжнародного гуманітарного права, за даними бази повідомлень про підозру у воєнних злочинах, яку систематизувала МІПЛ на основі матеріалів Офісу Генерального прокурора, у цих епізодах уже встановили значну кількість російських військовослужбовців. Йдеться не про поодинокі випадки, а про масив доказів, який фіксує тривалі та повторювані практики катувань і незаконних ув’язнень.

— Уже навіть із підозр видно повторюваність, системність і те, що ці злочини тривали місяцями. Ми бачимо одні й ті самі підрозділи, ті самі місця утримання, однакові методи катувань і фільтрацій, — пояснює Анна Рассамахіна.

На думку експертки, у таких справах слідство могло б активніше використовувати механізми відповідальності командирів і розглядати злочини не лише як окремі епізоди, а як частину ширшої політики окупаційних сил.

Водночас важливою тенденцією став вирок колишньому українському судді Віктору Можелянському, який після окупації Криму працював у російській судовій системі. На відміну від попередніх справ, де кримські судді фігурували переважно у контексті незаконних депортацій, цього разу суд фактично визнав воєнним злочином позбавлення людини права на справедливий суд.

— Порушення права на справедливий суд — це значно ширша проблема, ніж виключно справи про депортацію. Будь-який кримінальний процес на окупованій території, де застосовується російське законодавство замість українського, вже суперечить вимогам Женевських конвенцій, — наголосила експертка.

Показовим є вирок представникам окупаційного “ГУ МВС по Запорізькій області” за примусову депортацію цивільних. Слідство зафіксувало весь ланцюг злочину: від ухвалення рішень про видворення та оформлення документів до безпосереднього вивезення людей за межі окупованої території. Такий підхід дозволив притягнути до відповідальності не лише тих, хто фізично перевозив потерпілих, а й посадовців, які організовували та забезпечували роботу репресивної системи. Також він показав системну політику Росії.

Проблемою залишається повідомлення обвинувачених про засідання суду щодо них у заочних процесах. Як і раніше, у більшості справ суди обмежуються публікаціями в “Урядовому кур’єрі”, на сайтах судів та ОГП. Лише Снігурівський суд використав додаткові способи сповіщення обвинуваченого і таким чином підвищив стандарт повідомлення.