Мати братів Ратушних висловила осуд щодо дій журналістів під час публічних поховань

Мати братів Ратушних висловила осуд щодо дій журналістів під час публічних поховань

Авторка, поетеса, членкиня PEN Ukraine та мати загиблих Романа й Василя Ратушних Світлана Поваляєва звернула увагу на поведінку журналістів під час публічних поховань. За її словами, працівники медіа втручаються в особистий простір людей у моменти глибокого горя.

Про це Поваляєва зазначила в інтерв’ю «Суспільне Культура».

Світлана Поваляєва підкреслила, що для неї важливою є тема поведінки журналістів під час публічних поховань. За її словами, вона не змогла повноцінно пережити похорон свого сина, адже була змушена концентруватися не на власному горі, а на тому, як журналісти з камерами та фотоапаратами підходили до неї дуже близько.

«Я їх так ненавиділа: я не змогла пройти похорон свого сина. Вони (журналісти. – Ред) буквально лізли мені прямо в обличчя з фотоапаратами та камерами з різних сторін. Якась дівчина підбігла і запитала: «Що ви відчуваєте?». Я не знаю, як я її там не завдала удару на місці, тому що, звісно, реакції можуть бути дуже-дуже різними. Але у мене було «скам’яніння» не тільки від горя, а щоб вони (журналісти, – «Главком») нічого від мене не отримали. Просто «кам’яне» обличчя», – розповіла авторка.

Як приклад Світлана Поваляєва згадала похорон командира спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» Дмитра Коцюбайла з позивним «Да Вінчі», де його кохана Аліна Михайлова плакала, стоячи на колінах. Вона також навела приклад поховання Андрія Кузьменка – чоловіка української журналістки Анастасії Федченко, яке також відбувалося під пильним оком камер.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Зрозуміло, що вона не думає, як виглядає в той момент – вона плаче. І потім виставляють великим планом ці фотографії. Ще й з такими заголовками кринжовими, клікбейтними. Оце проблема в суспільстві, про яку я би говорила, бо це страшні речі», – зазначила поетеса.

Поваляєва акцентує, що в подібній ситуації може опинитися не лише публічна особа, а й будь-хто. Як приклад, вона наводить людей, які випадково стали частиною репортажів, зокрема тих, хто постраждав під час обстрілів або втратив близьких під завалами. Вона критично ставиться до того, що зображення цих людей у стані горя чи шоку, коли вони особливо вразливі й потребують допомоги, широко поширюються в медіа.

На думку авторки, в Україні потрібно більше говорити про культуру взаємодії з людським горем, щоб у суспільстві зростали рівень емпатії та поваги до особистого простору інших.