Панічне скорочення імперської матриці: як московські ракети помножили на нуль міф про нейтральність російського канону

Дискусії довкола деколонізації міського простору в червні 2026 року вийшли на новий психологічний рівень, оголивши головний страх вітчизняних «ностальгуючих інтелігентів» — страх остаточної втрати власної актуальності.

За впевненими тезами про «захист світової культури» та «багатство спільноти» насправді ховається глибока інтелектуальна лінь поколінь, сформованих радянським запіллям 1970–1980-х років. Голова Інституту національної пам'яті Антон Дробович констатує: адепти російського канону панічно бояться знімати свої звичні білі пальта непомильності, адже без імперської підпорки у вигляді цензури, КДБ та багнетів їхній «начитаний мінімум» раптово виявляється нікому не потрібним провінційним баластом. Вперше в історії українське суспільство увласнює свій символічний простір без огляду на Москву чи Брюссель, змушуючи токсичну спадщину окупаційного міфу стискатися до її природних, вельми скромних світових масштабів.

Їм страшно, бо вони втрачають значення

Цікаве спостереження опісля всіх цих дебатів останнього часу про пам’ятники, назви вулиць, узьких письменників та їхню спадщину. Мав розмови із декількома москофілами-пушкіністами і, здається, вловив їхнє основне занепокоєння. Вони бояться того, що наша культура набуває значення, а звична для них – втрачає його. Вони дуже не хочуть стати неактуальними.

Звісно, у своїй аргументації вони часто називають себе захисниками культури загалом, борцями за цінності високої духовності та багатства саме нашої спільноти. Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень. Дуже часто вживають аргумент, що якийсь із їхніх розпрекрасних авторів насправді дуже важливий у світі, і ми програємо, якщо відмовимось від нього. На словах вони переживають саме за простих українців, але якщо пошкребти, то виявляється, що власне української культури вони й не знають. А головне – не хочуть дізнаватися.