Битва за арабську душу: Як Росія експлуатує колоніальні травми Близького Сходу проти України

Від радянської спадщини підтримки лівих рухів до сучасних ефірів RT Arabic — російський вплив десятиліттями формував у арабських суспільствах антизахідний ресентимент. Чому частина ліванських християн бачить у Путіні «захисника», тоді як інші ідентифікують себе з боротьбою українців?

Як «бал російських дипломатів» у медіа Перської затоки витісняє голоси на підтримку Києва? Про складну мозаїку релігійних конфесій, енергетичних інтересів та конспірологічних теорій, що визначають сприйняття нашої війни на Сході, читайте в інтерв'ю Маріанни Перебенесюк.

Мая Хадра, франко-ліванська викладачка та журналістка, спеціалістка з питань Близького Сходу, аналізує для видання Тиждень історичні та сучасні механізми російського інформаційного впливу в арабському світі. Лауреатка Премії франкомовної журналістики (2013), вона розпочала свою журналістську кар’єру в ліванському виданні «L’Orient-Le Jour», а згодом переїхала до Парижа. Нині вона є професоркою комунікації в IPAG Business School і регулярно виступає на французьких та арабських телеканалах, де коментує актуальні події на Близькому Сході.

Мая Хадра

— Чи є російська пропаганда в арабському світі явищем недавнім?

— Російська пропаганда в арабському світі зовсім не є новим явищем. Її витоки сягають ще часів СРСР, який певною мірою став своєрідним центром тяжіння для арабських комуністичних ідеологій. У 1950-1960-ті роки, а подекуди й пізніше, Радянський Союз активно підтримував ліві рухи в арабському світі. Ця спадщина радянського впливу згодом закріпилася в таких політичних режимах, як баасистський режим у Сирії, який проіснував аж до грудня 2024 року, коли Башар аль-Асад залишив країну.

За сімдесят років російський вплив сформував в арабському світі глибокі когнітивні упередження: відторгнення Заходу, Сполучених Штатів і НАТО, а також схильність до різноманітних теорій змови. І сьогодні російські медіа продовжують активно підтримувати й посилювати ці настрої. Їхня присутність залишається дуже відчутною завдяки таким платформам, як RT Arabic. Цей пропагандистський канал, заборонений у Франції, має кореспондентів по всьому Близькому Сходу і продовжує підтримувати ці когнітивні упередження, нав’язуючи аудиторії однобічну й упереджену інтерпретацію подій.

Результат цього впливу добре помітний: навіть у сунітській країні, такій як Єгипет, можна спостерігати певну — нехай і не державну, але досить відчутну — проіранську, проросійську та антизахідну тенденцію. На перший погляд це може видаватися парадоксальним, якщо не враховувати системну дію цієї пропаганди. Вона активно апелює до глибоких ідентифікаційних травм арабського світу — пам’яті про колоніальне минуле, відчуття західного гноблення або ж уявлення про так звану «третьосвітність». Так, наприклад, концепція «багатополярного світу» широко поширювалася через ці інформаційні мережі, щоб представити БРІКС як альтернативу західному світові. Йдеться про досить тонку стратегію ідеологічного зваблення, яка водночас використовує і політичні слабкості, і історичні фрустрації арабського світу, а також відчуття дискримінації, яке переживають деякі мусульманські спільноти, — усе це для того, щоб підживлювати конспірологічні наративи та відторгнення Заходу.

— Який вплив має ця пропаганда на сприйняття війни в Україні?

— У багатьох арабських країнах Україну сприймають як державу, нібито заражену «західною декаденцією», «розбещеними цінностями» або «вокізмом». Оскільки арабські суспільства загалом залишаються досить консервативними, такий наратив знаходить там доволі широкий відгук.

До того ж, коли деяких російських або проросійських аналітиків поступово усунули з багатьох західних медіа, вони перемістилися до арабських медійних просторів. «Al Mayadeen» — канал, фінансований Іраном і безпосередньо пов’язаний із «Хезболлою», — а також «RT Arabic» прийняли їх майже як медійних сиріт. Саме там вони знайшли нову платформу для поширення своїх наративів, зокрема ідеї про те, що Росія нібито веде війну проти «укронацистів» — центрального терміна російської пропаганди, який широко повторюється на Близькому Сході. З огляду на доволі поширений антисемітизм у деяких арабських суспільствах, таке повторення не позбавлене певної іронії.

Елементи цієї риторики, які постійно відтворюються, добре відомі: «НАТО оточило Росію», «західні санкції проти Росії душать арабський світ», бо «вони нібито спричиняють глобальну продовольчу кризу», а також фейк про «біологічну зброю, створену в американських лабораторіях в Україні».

Однак усе це — лише верхівка айсберга. Не варто забувати, що Росія досі зберігає потужні геополітичні важелі на Близькому Сході: військові бази в Сирії, значні поставки своєї санкційної нафти до Лівану, а також притулки для численних російських олігархів у деяких країнах Перської затоки. І саме за допомогою пропаганди Росія захищає та підтримує свою сферу впливу.

— Чи існують відмінності всередині суспільств Близького Сходу?

— Атлантизм залишається живим в Ізраїлі та серед частини християн у Лівані. Водночас у цій країні існує інша християнська течія, близька до популістської ультраправої, яка орієнтується на Росію. Цю тенденцію, зокрема, уособлює генерал Мішель Аун, який неодноразово відвідував Москву і не раз заявляв, що Росія є стратегічним партнером.

Паралельно з цими візитами він відвідував режим Башара аль-Асада разом із Гебраном Бассілом, тодішнім міністром енергетики Лівану. За його сприяння російські компанії змогли закріпитися в країні, а в деяких випадках були створені й фіктивні компанії — зокрема для відмивання грошей і незаконної торгівлі зерном та нафтою, як-от CTEX Exchange.

Частина цих християнських кіл використовує риторику, подібну до тієї, яку застосовує партія Марін Ле Пен у Франціï, зокрема щодо питань міграції. Варто розуміти, що Ліван сьогодні буквально переповнений сирійськими біженцями. Проте замість державницького або інституційного підходу до цієї проблеми деякі політики роблять дискримінаційні, а подекуди й відверто расистські заяви щодо цих людей. Вони також поширюють ідею про те, що Росія нібито є природним захисником християн Сходу.

З іншого боку політичного спектра існують християни — союзники Ізраїлю, переважно мароніти, тобто католики. Вони вже давно підтримують тісні зв’язки з Європою, зокрема з Францією. Історично вони обрали підпорядкування Ватикану, а не східній православній церкві, що сприяло формуванню чіткої прозахідної орієнтації.