Російських окупантів підозрюваних у вбивстві родини старости Мотижина встановили, але справа зависла

У березні 2022 року під час окупації Мотижина на Київщині російські загарбники вчинили сотні злочинів проти цивільного населення: викрадали, катували, знущалися та розстрілювали мирних жителів. Одним із найрезонансніших — стало жорстоке вбивство родини старости Ольги Сухенко.

Минуло понад чотири роки від загибелі старости, її чоловіка Ігоря та сина Олександра. За цей час слідчі встановили ймовірних причетних до вбивства і оголосили їм підозри. Однак до суду справа досі не дійшла.

Уперше з Оленою Радченко, донькою Ольги Сухенко, яку росіяни позбавили життя 26 березня 2022-го, МІПЛ зустрілася торік, коли документувала злочини російської армії на Київщині. Виявилося, що в Олени немає юриста, який допоміг би розібратися у матеріалах і супроводжував її у кримінальному провадженні. МІПЛ вирішила допомогти. До справи взялась адвокатка Марта Змисла.

“Я долучилася у жовтні 2025-го. На той час слідство зібрало великий обсяг матеріалів, в яких детально описані обставини викрадення та вбивства родини Сухенків, — розповідає Змисла. — Насамперед мені потрібно було отримати доступ до цих матеріалів, проаналізувати їх і зібрати всі доступні публікації про цей злочин. Одним із ключових документів провадження стало повідомлення про підозру Олександру Крикунову та іншим російським військовослужбовцям”.

“Але, незважаючи на прогрес, неймовірну кількість доручень, актів, свідчень, томів, далі справа не рухалася”, — говорить Олена Радченко. Ми зустрічаємося з нею для розмови у Києві. До Мотижина жінка повертається нечасто — надто багато спогадів зберігає батьківський будинок.

Будинок родини старости Ольги Сухенко. Фото з сімейного архіву

Саме звідси 25 березня 2022 року російські військовослужбовці вивезли її маму — старосту Мотижина Ольгу Сухенко і батька Ігоря. Пізніше того ж дня росіяни забрали брата Олени Олександра, який чекав на повернення батьків.

Другого квітня 2022 року, невдовзі після звільнення Київщини від російських військ, у лісосмузі між селами Мотижин і Северинівка усіх трьох членів родини Сухенків знайшли вбитими. МІПЛ зібрала всю доступну інформацію про цей злочин.

Мама відмовилася залишати громаду

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Олена Радченко була в Києві з чоловіком та дворічною донькою. Згадує, що напередодні батьки приїздили в гості. Коли ж 24 лютого Росія розв’язала війну, Олена з сім’єю поїхала у Мотижин.

“Ми ще до вторгнення обговорювали, що раптом це станеться, маємо бути всі вдома у селі. Тож вранці 24 лютого вирушили до моїх батьків. Тоді здавалося, що в Мотижині безпечніше, ніж у Києві”, — пригадує Олена.

Її брат Олександр також приїхав до батьків, про можливу окупацію села ніхто не думав. Олена каже, що мати з першого дня активно діяла — як староста Мотижина координувала допомогу його мешканцям. “Було багато питань, зокрема про доставку хліба, молока, дитячого харчування, ліків. Усі логістичні ланцюжки зникли, постачальники повідомляли, що машин із продуктами не буде. Мама зв’язалася з іншими підприємцями, сама їздила в сусіднє селище забрати молоко, домовилась із найближчим хлібзаводом про постачання виробів. Дуже хвилювалася, щоб діти не голодували, щоб село не залишилося без харчів”, — зазначає в розмові з МІПЛ Олена Радченко.

Ольга Сухенко на робочому місці. Фото з сімейного архіву

Вона згадує, що батько в той час зустрічався з місцевими чоловіками, щоб самотужки організувати тероборону в Мотижині.

“Тоді ще не було військової координації. Але люди прагнули захистити своїх рідних. Вони створювали патрулі, екстрено щось організовували, але все ще сподівалися, що росіяни не зайдуть, — каже Олена Радченко. — Мій брат Саша допомагав максимально. Казав: “Що можу, те і буду робити”. Дуже хотів долучитися до захисту України”.

А далі була окупація. 27 лютого родина Сухенків дізналася про колону російської техніки, яка наближалася до Макарова (18 км від Мотижина), а вже ввечері танки, бетеери й інші військові машини заїхали до села. “Стояв страшний гул. Мешканці переписувались одне з одним, повідомляли, що бачать техніку окупантів. Усі були дуже налякані”, — говорить Олена.

Коли до Мотижина зайшли росіяни, серед цивільних зʼявилися перші жертви. За словами Радченко, у селі були поранені, яких треба було везти у лікарню в Макарові:

“Наш лікар їх повіз — Сергій Головань. Та російські солдати розстріляли його авто. На початку березня тіла знайшли біля дороги”.

Поблизу Мотижина тривали активні бойові дії, місцеві весь час чули вибухи, кожен день в окупованому селі додавав нових загроз. Олена Радченко з сім’єю вирішили евакуюватись. “Я дуже не хотіла їхати, але нашій дитині було два з половиною роки, навколо стріляли, ставало все небезпечніше. Тож ми ризикнули, — згадує жінка. — Четвертого березня виїхали трьома машинами, дві з яких просто супроводжували нашу, а тоді повернулися в Мотижин. Мій тато сів у свою автівку, він рухався перший, а ми за ним. Він вивів нашу колону до села Ясногородки, помахав мені, а я приклала руку до скла автівки. Тоді я востаннє його бачила”.

Ольга Сухенко (праворуч) з чоловіком Ігорем (ліворуч). Фото з сімейного архіву

Батьків вивели під конвоєм

Після евакуації у Львівську область Олена підтримувала з рідними телефонний зв’язок. Батьки розповідали про жах, який росіяни влаштували у Мотижині — про чергові злочини, поранення, вбивства. “Наших людей розстрілювали, зокрема в автомобілях. Були випадки, коли убитих і померлих через хворобу ховали у дворах, бо везти на кладовище було небезпечно”, — розповідає Олена Радченко.

Жінка згадує і страшне для родини 23 березня. Того дня вона не змогла додзвонитися до мами і тата. Натомість вдалося поговорити з братом Олександром: “Саша сказав, що будинок обшукали, у батьків забрали телефони, навіть стріляли, можливо, лякали так. А тоді росіяни сказали щось на кшталт “Тепер усе буде добре” і пішли”.

Олександр Сухенко, син старости села Мотижин. Фото з сімейного архіву

У матеріалах кримінальної справи зазначено, що “обшук в оселі Сухенків тривав недовго, … не було знайдено жодних заборонених предметів, зброї, боєприпасів, вибухівки, відомостей про контакти з працівниками правоохоронних органів України, переховуваних осіб”. Проте за кілька годин росіяни повернулись і забрали подружжя Сухенків. Їхній син Олександр, попри небезпеку, залишився у будинку.

“Батькам зав’язали очі і посадили в машину, так мені потім сказали сусіди. А брат чекав їхнього повернення. Я тоді запропонувала йому хоча б перейти до сусідів на деякий час, якщо він не хоче їхати з Мотижина. Мені було важливо, щоб він врятувався, щоб був у безпеці. Але він різко відмовився, — пригадує останню розмову з братом Олена Радченко. — Невдовзі окупанти повернулись. Його забрали. І все. Я телефонувала весь наступний день, ніхто не брав слухавки”. Жінці вдалося додзвонитися до сусідів, які розповіли, що сталося. А далі для Олени почалося пекло невідомості — не було жодної інформації про долю рідних.

Вже згодом українські слідчі встановили, що після викрадення Сухенків привезли на вулицю Східного Вітру, 3 у Мотижині. Свідком цього був Микола Литвиненко. Правоохоронцям він повідомив, що приміщення, в якому утримували родину старости села, нагадувало сарай. Саме там, зазначає слідство, і вбили Сухенків. Їхні тіла знайшли в одній із ям за кілька метрів від паркану садиби, де стояв сарай. У першій лежала вбита донька свідка Литвиненка, а в другій — родина Сухенків.

“Вперше про можливе вбивство батьків я дізналася, коли у місцевому реабілітаційному центрі пастор [Олег Бондаренко] сказав, що в полоні у росіян була староста села, і що окупанти стріляли їй у ноги. Він це чув від російських солдатів. Я не хотіла в це вірити. Мій чоловік їздив у Мотижин, зі своїм братом ходив лісами навколо села, опитував сусідів, жителів. Та до 2 квітня жодних новин не було”, — продовжує Олена Радченко. Тіла Ольги, Ігоря та Олександра Сухенків знайшов український батальйон “Крим”, коли прочісував ліс.

Братська могила в лісі біля села Мотижин Бучанського району

Підозри оголошені, але справа не рухається

У матеріалах справи зазначено, що очевидців, які бачили, хто саме розстріляв родину Сухенків, немає. Проте є свідчення Миколи Литвиненка, пенсіонера з Мотижина.

Під час окупації він був у своєму будинку з дружиною Лідією та донькою Ярославою. Чоловік розповів, що активний рух техніки та особового складу ворога розпочався 19 березня. Коли свідок побачив, що вулицею йдуть російські армійці і навколо почув хаотичні постріли, вони з донькою побігли ховатися до місцевого ставка. У цей час окупанти відкрили вогонь і поцілили в Ярославу. Микола намагався надати доньці домедичну допомогу, утім, поранення в груди було дуже складним — невдовзі Ярослава померла. Самого Миколу росіяни затримали і привезли до приміщення за адресою вул. Східного Вітру, 3, звідки відпустили 27 березня. У матеріалах провадження йдеться про те, що правоохоронці встановили осіб, причетних до вбивства Ярослави Литвиненко. Це Олег Крикунов, Олександр Ванчіков, Чонгіс Гончіков і члени приватної військової компанії “Вагнер” (вона ж — група “Вагнер”) із паронімічними прізвищами Сергій Сазонов та Сергій Сазанов. Про них — далі у матеріалі.

Слідчим Микола Литвиненко повідомив, що чув, як жорстоко російські військовослужбовці поводяться з цивільними: “На територію сараю неодноразово доставляли цивільних осіб. Серед них були Сухенко Ольга Петрівна, Сухенко Ігор Васильович та Сухенко Олександр Ігорьович. Я на власні вуха чув звуки побиття та знущань над цивільними”. МІПЛ зустрілась із Литвиненком. Він підтвердив: “Я чув, як убивали Ольгу Петрівну [Сухенко, старосту Мотижина], її чоловіка і сина. Це все вже я зрозумів потім, коли вийшов”.

Ще одним свідком у справі є пастор Олег Бондаренко, про якого раніше в розмові з МІПЛ згадувала Олена Радченко. Під час спілкування з правозахисниками Бондаренко зауважив, що про смерть Ольги та Ігоря Сухенків почув саме від росіян: “Вони мене питали про Ольгу Петрівну: “А яка вона була?” Я і зрозумів, що її вже немає. Питали типу “хороша чи не хороша”. Про її чоловіка також: “Який він був?” Ну, я зрозумів, що її син, значить, ще був живий тоді. Кажу, що гарна жіночка, про пенсіонерів піклувалася. Але розумів, що її вже нема”.

Завдяки свідкам прокуратура та СБУ встановили причетних до вбивств цивільних у Мотижині. Це військовослужбовці ЗС РФ і представники групи “Вагнер”. Зʼясовано, що викрадення Ольги, Ігоря та Олександра Сухенків відбувалося під керівництвом Олега Крикунова, командира взводу 36 загальновійськової армії 37 окремої мотострілецької бригади, тоді як убив їх Сергій Сазанов із групи “Вагнер”.

Підозрювані у справі вбивства родини старости села Мотижин. Фото: СБУ

Громадянин Білорусі Сергій Сазанов 1972 року народження — це колишній співробітник органів внутрішніх справ Білорусі, який приєднався до “вагнерівців”.

Серед підозрюваних у жорстокому поводженні з цивільними у Мотижині фігурує також Сергій Сазонов, громадянин Росії 1988 року народження, співробітник ГШ РФ, також член групи “Вагнер”.

Підозру російським армійцям у жорстокому поводженні з цивільним населенням та вчиненні інших порушень законів і звичаїв війни (ч.1, 2 ст. 438 КК України) СБУ оголосила ще у травні 2022 року. Після того Олена Радченко неодноразово зверталася до слідчих, щоб з’ясувати, на якому етапі справа. До суду її так і не скерували. “Підозра – то не обвинувачення, розумієте? Де ці причетні особи? В суді справи про вбивство моїх рідних немає”, — зазначає Олена.

Справді, оголошення підозри — лише перший процесуальний крок, після чого слідство збирає докази, і, якщо їх достатньо, обвинувальний акт передають до суду. Ось що про це говорить адвокатка Марта Змисла:

“Оскільки обвинувачені військовослужбовці РФ фізично перебувають у Росії або на окупованих територіях і не з’являються добровільно, українське законодавство дозволяє проводити спеціальне досудове розслідування та заочне судове провадження (in absentia). Це коли суд розглядає справу і виносить вирок без присутності обвинуваченого, але за умови, що його належним чином повідомили про процесуальні дії. Таких пов’язаних із війною процесів сотні тисяч, значна частина — стосується воєнних злочинів. Однак до суду передають лише ті справи, в яких встановлено причетних осіб та зібрано достатньо доказів”.

На переконання адвокатки, перспективи справи значною мірою залежать від активності досудового слідства, можливості ідентифікувати підозрюваних і задокументувати докази. За словами Змислої, для потерпілих і їхніх родин реальна надія на правосуддя з’являється, коли вдається встановити виконавця злочину, і є достатньо доказів для заочного вироку.

“Якщо засуджений in absentia опиниться поза окупованими територіями чи Росією, Україна може через міжнародні доручення, екстрадицію та Інтерпол вимагати його арешту й видачі. Вирок і стягнена шкода у рамках цивільного позову дає потерпілим юридичний статус для захисту прав у міжнародних юрисдикціях і відновлює відчуття справедливості”, — підкреслює адвокатка.

За її словами, у справі про вбивство родини Сухенків комунікація з правоохоронцями є, до матеріалів долучені додаткові документи, подане клопотання про призначення потерпілій Олені Радченко психологічної експертизи. Це необхідно для того, щоб більш обґрунтовано вимагати компенсації за моральну шкоду.

Олена прагне, щоб слідство було ретельним, і суд виніс справедливий вирок: “Мені потрібне розуміння, що буде зі справою моїх батьків і брата, але я не знаю, що робити. Бачу, що все затягується. Ціна нашої незалежності висока. Люди все забувають. Поки я жива, маю нагадувати про те, якою була моя сім’я, та яку ціну вона заплатила за свою позицію завжди залишатися українцями і не погоджуватися на будь-які жахливі компроміси”.

Автори: Лідія Тараш, Наталія Богута