Віталій Антонов: мутний бензин «ОККО». Частина 1

Віталій Антонов: мутний бензин «ОККО». Частина 1

Майже кожен великий капітал в Україні починався з якоїсь корупційної, шахрайської чи навіть кримінальної історії.

Але деякі українські олігархи настільки впевнені в тому, що їхня історія не стане надбанням громадськості, що вдають із себе кришталево чесних бізнесменів, наче зійшли з брошур про «американську мрію». Ось і широко усміхнений перед фотографами Віталій Антонов, власник найбільшої в Україні мережі АЗС «ОККО», також вигадав для преси бездоганну легенду. Вона починається з того, що нібито в 1999 році хоробрий хлопець-альпініст, спустившись на землю та зайнявшись комерцією, відкрив свою першу автозаправку.

Але насправді в 1999 році сталося зовсім інше: група напівкримінальних бізнесменів і корумпованих посадовців, на чолі якої стояв Віталій Антонов, завершила процес рейдерського захоплення найбільшого паливного підприємства Західної України «Львівнафтопродукт». Саме тоді і саме так у Антонова з’явилася власна заправка — причому не одна, а одразу кілька десятків. І це було лише початком його великого бізнесу, фактично повністю побудованого на поглинаннях і захопленнях чужого майна…

Альпініст-комерсант

Антонов Віталій Борисович народився 12 грудня 1962 року в місті Стрий Львівської області. Хоча його біографія досить обширна й часто публікувалася в ЗМІ, та й сам він не раз розповідав журналістам різні історії зі свого минулого, у ній багато прогалин і недомовок. А адже саме в деталях, як відомо, насправді ховається істина. У нашому випадку вона допоможе нам дізнатися, як саме скелелаз-любитель раптом перетворився на одного з найбільших бензинових королів України.

Коли в 2002 році Віталій Антонов програв вибори до Верховної Ради, то поскаржився, що у Львівській області важко стати політиком людині з російським прізвищем. При цьому він замовчав, що російське у нього не лише прізвище – він справді етнічний росіянин, принаймні наполовину (по батькові). Але як російська сім’я Антонових опинилася в провінційному галицькому Стрию, в самому серці «бандерівського краю»? Дуже просто: в радянські часи навколо Стрия розташовувалося кілька військових частин, включаючи військовий аеродром бомбардувальної та винищувальної авіації (відомий як «Львів-2») і ракетну частину (шахтного базування). Військові та їхні сім’ї становили майже чверть населення, і половина з них (14% від усіх містян) були росіянами. Зараз від радянських баз залишилися лише руїни, які розтягують місцеві жителі на будматеріали та металобрухт, а колишні військовослужбовці та їхні діти здебільшого роз’їхалися, хто куди.

За інформацією журналістів, батько Віталія Антонова також був військовим і служив на аеродромі, у техобслуговуванні. Тут читачі, напевно, проведуть аналогію зі ще одним «сином авіаполку» Валерієм Дубілем, чий тато був прапорщиком на авіабазі в Прилуках. І справді, між ними є багато спільного, адже обидва вони «піднялися» на розграбуванні військових баз у 90-х. Але якщо Дубілі тягали зі свого аеродрому метал, то Антонов став учасником паливних схем, які провертали однослуживці його батька. До речі, сам він плутав журналістів: в одних інтерв’ю розповідав, що його батько помер ще в 1975 році, в інших — що той помер у середині 80-х. Також він стверджував, що Борис Антонов був не військовим, а простим майстром ПТУ (є версія, що зі служби його батька звільнили, і він пішов викладати в училище). І все лише уривками, короткими епізодами, не розповідаючи повну історію свого дитинства, юності, молодості. Мабуть, йому є що приховувати!

Після закінчення восьми класів Стрийської школи №4 Віталій Антонов вступив до місцевого ПТУ№8, де здобув професію електрогазозварника. Про його службу в армії біографія вперто мовчить, а ось у 1983 році Антонов вступив до Тернопільського фінансово-економічного інституту. Тоді ж його юнацьке захоплення скелелазінням привело його до клубу альпіністів-любителів «Карпати», який він очолив у 1988 році і де завів собі багато друзів. Саме з ними Антонов створив свій перший кооператив «шабашників»: вони заробляли промисловим альпінізмом, бралися ремонтувати та фарбувати вишки, труби, дахи. Потім, у 1990 році, спритний Антонов став начальником місцевого відділення Рятувальної служби, що дало йому доступ до її ресурсів, а також можливість завести зв’язки, що виходять за межі СРСР, – адже рятувальники контактували з іноземними туристами та своїми колегами з інших країн.

Одним із знайомих Антонова тоді став Маркус Бюхель, майбутній прем’єр-міністр Ліхтенштейну. Антонов дуже любив хвалитися цим перед журналістами, але завжди «забував» уточнити, що Бюхель був «прем’єром на годину», точніше на пів року. Він отримав цю посаду в травні 1993 року, а вже у вересні того ж року парламент оголосив йому вотум недовіри і провів позачергові вибори – на яких партія Бюхеля отримала 1% або менше. На цьому його політична кар’єра закінчилася, і Бюхель звернувся до бізнесу, ставши директором ряду офшорних фірм (Ліхтенштейн – офшорна зона), які відкривали його знайомі в Україні та Росії. Серед них був і Віталій Антонов. Але Бюхель тісно працював не лише з ним, і в 2002 році став почесним консулом Росії в Ліхтенштейні. До речі, сам Антонов потім також став почесним консулом – щоправда, не Росії, а Литви. У 2013 році Бюхель помер, забравши зі собою в могилу безліч таємниць тіньових схем, а ось його з Антоновим фірма продовжує існувати.

Маркус Бюхель

У 1992 році Антонов, його дружина Наталія та друг дитинства Вадим Вишневський заснували ПП «Карат». Потім Антонов став співвласником фірми свого приятеля Олександра Гегедиша «ТНК-сервіс» (зараз Гегедиш - віцепрезидент мережі «ОККО»). Вони стали торгувати всім поспіль: від цитрусових до автокранів. Тут і знадобилися всі зв’язки Антонова. Ключовим пунктом його комерції була Угорщина, куди вони вивозили поки що дешеву українську техніку та всяке інше, і ввозили звідти бензин. Пізніше ще одним джерелом бензину стала литовська фірма Mazeikiu Nafta, чий бензин реалізовували через львівське СП «Галнафта Вентус».

Виявилося, що інтерес у торгівлі пальним мають старі друзі сім’ї Антонових з аеродрому Стрия, які разом зі своїми приятелями з інших військових частин і місцевими «моторними хлопцями» створили практично ОЗУ — але воно спеціалізувалося не на рекеті, а на мутних і напівкримінальних комерційних схемах. Це угруповання було надійною місцевою «кришею» Антонова і дуже сильно допомогло йому стати бензиновим королем.

Однак існував і ще вищий рівень кримінальних зв’язків Антонова. Справа в тому, що на початку 90-х в Угорщині осів міжнародний «авторитет» Семен Могилевич, який поширив свій вплив і на Україну. Насамперед під його вплив потрапляли ОЗУ та бізнесмени Західної України, які працювали за комерційними та контрабандними схемами з угорськими підприємствами та фірмами. І хоча сам Антонов завжди ретельно уникав згадувати даремно ім’я Могилевича, ходили чутки, що він і його стрийські друзі в 90-х отримали «благословення» цього мафіозного павука Європи. Питання в тому, що вони дали йому натомість?

Скелети в шафі «Галнафтогазу»

Угорський бензин був набагато якіснішим за той, що випускався на старому Дрогобицькому НПЗ. І на порядок якісніший за незрозумілу «ослину сечу», вироблену невідомо ким і незрозуміло з чого — яку продавали похмурі мужики, що стояли з каністрами на узбіччі трас. Тоді в Україну вже хлинув потік іномарок, для яких вітчизняний бензин був просто «токсичним», тому попит на імпортний стрімко зростав. Але виникла проблема з його реалізацією: для продажу в роздріб у Антонова не було своїх АЗС, а продавати його оптом через чужі заправки було куди менш вигідно. Крім того, «друзі сім’ї» зі Стрийського аеродрому потребували власного великого підприємства, через яке вони могли б здійснювати великі паливні схеми. Які саме, про це історія замовчує, але за чутками, на цій базі інтенсивно «випаровувалися» не лише бензин із соляркою для обслуговуючої техніки, а й авіаційне пальне — яке потім дивним чином «конденсувалося» в тій же Угорщині.

Одним із учасників цих схем був Михайло Сидорович – одна з легенд львівської корупції. Уродженець Стрия, він у 1988 році став директором місцевої нафтобази, що входила до структури обласного управління «Укрнафтопродукт». На початку 90-х це управління було акціоновано трудовим колективом і стало ЗАТ «Львівнафтопродукт», яке володіло значним капіталом: 10 нафтобаз, пересувна механізована колона, близько сотні автоцистерн, 70 АЗС по всій області, наливний пункт у Бродах, офісні будівлі, дитячі садки, профілакторій та багато іншого. Все це було ласим шматком для будь-якого олігарха-початківця чи ОЗУ.

Михайло Сидорович

Однак на чолі ЗАТ «Львівнафтопродукт» стояв Богдан Павлов – його характеризували як «міцного господарника» і дуже жорстку людину. Щодо його «криші» зараз уже навряд чи хтось згадає всі подробиці, але відомо, що це були якісь львівські чиновники, тісно пов’язані з «Рухом» та іншими націонал-патріотичними рухами. І завдяки цій «криші» близько 4 із 15 тисяч акціонерів «Львівнафтопродукту» мали статус… політичних в’язнів і репресованих. Найімовірніше, цей статус виписали всім, хто за радянських часів побував у в’язниці (незалежно за що) або був переселений (хоча б у сусіднє село). До речі, всім цим жертвам радянських репресій місцеві органи влади також надавали пільги: безкоштовний проїзд у міському транспорті, знижки на оплату комунальних послуг тощо.

І сам Павлов, і його львівська «криша» були зацікавлені у збереженні підприємства та його домінуванні на обласному ринку пального – адже це були їхні доходи. Причому, за інформацією SKELET-info, «Львівнафтопродукт» не вигадував жодних схем, що занижують прибуток, не виводив гроші в тінь, справно сплачував податки. Павлов дуже різко реагував на спроби начальників окремих підрозділів «замутити» якісь власні афери. Саме через це між ним і Сидоровичем спалахнув дуже серйозний конфлікт. Незважаючи на всю жорсткість Павлова, директор Стрийської нафтобази виявився йому не по зубах: за Сидоровичем стояли військові, причому в усіх сенсах (і командування баз, і «аеродромна мафія»), за ним були такі спритні молоді комерсанти зі зв’язками, як Віталій Антонов – який усе частіше з’являвся в компанії Сидоровича.

Павлов вирішив звільнити Сидоровича, причому не просто так, а за статтею. У Стрий прибула ревізійна комісія, яка зібрала масу доказів масових порушень на величезні суми. Матеріали вже готувалися для передачі в прокуратуру, як сталося наступне: спочатку хтось підпалив двері квартири Павлова, потім кудись зник його син (говорили, що його викрали), потім сам Павлов зліг до лікарні, після чого він відкликав усі претензії до Сидоровича. Було очевидно, що тут не обійшлося без участі бандитів – мабуть, тієї самої «аеродромної» ОЗУ.

З цього моменту паливні схеми Антонова стали розростатися – або, як казав він сам, «бізнес пішов угору». Стриєм справа вже не обмежувалася, до дуету Антонова-Сидоровича приєднався директор нафтобази в Дрогобичі Василь Веселий. І наступним їхнім кроком стало захоплення ЗАТ «Львівнафтопродукт».

Розпочав його Сидорович, який був не лише директором нафтобази, а й (зі своєю дружиною) акціонером ЗАТ. Сидорович став скуповувати акції у працівників спочатку своєї нафтобази, потім інших підприємств «Львівнафтопродукту», зосередивши у своїх руках майже 10%. Але Сидорович був лише знаряддям у руках Антонова: справа в тому, що іменні акції ЗАТ можна було відчужувати лише в межах самого ЗАТ, тобто від одних акціонерів іншим – ось для цього й знадобився Сидорович. Мабуть, таким чином він «відпрацьовував» перед Антоновим свій «борг» за благополучне вирішення конфлікту з Павловим. Можливо також, що Антонов тримав у руках зібраний на Сидоровича компромат (матеріали ревізійної комісії, які так і не потрапили до прокуратури). Потім акції почав скуповувати і директор нафтобази в Дрогобичі Василь Веселий. Але все ж цього було недостатньо, і тоді Антонов придумав нову схему: він купив у решти акціонерів ЗАТ «Львівнафтопродукт» не самі акції, а право розпоряджатися ними. Кажучи мовою бізнесу, взяв їх в управління, причому через підставних осіб. Щоправда, не всі акціонери на це погодилися – і тоді люди Антонова просто підробили певну кількість таких доручень. Пізніше деякі з них через державну експертизу довели підробку своїх підписів на цих документах: наприклад, Омелян (Ємельян) Хмельовський, який дійшов (з хворими ногами) до Львівського інституту судової експертизи. Однак зрештою всі висновки експертизи були відкинуті Галицьким райсудом Львова.

Потім було проведено загальні збори акціонерів ЗАТ «Львівнафтопродукт», на яких було присутньо всього 118 осіб – Сидоровичі, Веселі, а також підставні особи Антонова з фальшивими довіреностями. І вони проголосували за трансформацію ЗАТ «Львівнафтопродукт» у однойменне ВАТ, директором якого одразу ж призначили Сидоровича. І ось уже акції цього ВАТ могли вільно скуповувати сторонні особи – тобто Антонов. Незабаром Сидорович і Антонов у буквальному сенсі спалили за собою всі мости: вони знищили бухгалтерські архіви ЗАТ «Львівнафтопродукт».

Але Антонов розумів усю незаконність цього рейдерства і боявся, що якщо правда переможе, то його акції ВАТ «Львівнафтопродукт» перетворяться на ніщо. Тому він зробив наступний крок: створив ПАТ «Галнафтогаз», якому відійшло все майно ВАТ «Львівнафтопродукт». Насамперед, кілька десятків АЗС, які й стали основою його мережі «ОККО».

Сергій Варіс, для SKELET-info

Далі буде...