Назад
Щоденна політика часто приховує зміни, які стають помітними лише з відстані десятиліть. Те, що в межах одного скликання видається черговою суперечкою, кризою чи процедурним рішенням, у тривалій перспективі складається в історію поступової трансформації Верховної Ради — від пострадянського парламенту до інституції, якою вона є сьогодні.
Перше скликання було парадоксальним: за відновлення незалежності проголосували переважно люди, значна частина яких ішла на вибори ще як представники радянської політичної системи. У парламенті звучало звертання “товариші”, російська була звичною мовою виступів, над президією височіла статуя Леніна, а зірку зі шпиля Ради замінили на тризуб лише у 2015 році.
У 1990-х комуністи неодноразово формували найбільшу фракцію, а після ухвалення Конституції близько 60 депутатів II скликання, переважно комуністів, відмовилися присягнути на вірність Україні. Сьогодні КПУ заборонена, а російська після повномасштабного вторгнення практично зникла з парламентської трибуни.
У 2000-х звичним було голосувати картками кількох колег, масові переходи між фракціями породили поняття “тушок”, а депутатська недоторканність фактично давала парламентарям особливий правовий статус. Нині кнопкодавство технічно унеможливлене, недоторканності в колишньому вигляді немає, а бійки за трибуну з регулярного інструменту політичної боротьби перетворилися радше на виняток.
Цей текст довший за наші звичні матеріали — але 35 років історії парламенту складно вмістити на кількох сторінках. Рух ЧЕСНО спробував зафіксувати ключові зміни в кількох зрізах — депутатському корпусі, процедурах, політичній риториці й історичних голосуваннях — щоб проілюструвати дистанцію між тодішньою й нинішньою Верховною Радою.
Це не рейтинг скликань і не історія безперервного прогресу. Чинний парламент так само має системні проблеми, суперечливі рішення та питання до якості роботи депутатів. Ідеться про інше: за десятиліття змінилися політичні норми, культура допустимого, суспільні очікування та правила, за якими працює парламент.
Парламентські кадри
За дев’ять скликань народними депутатами встигли побувати понад 2700 осіб. Попри регулярне оновлення депкорпусу, український парламент має своїх політичних довгожителів. Абсолютний рекорд належить Юхиму Звягільському: він був депутатом восьми скликань поспіль — від I до VIII, тобто залишався у Верховній Раді з 1990 до 2019 року.
Серед голів парламенту найдовше Раду очолював Володимир Литвин — двічі, у IV та VI скликаннях. Наймолодшим спікером став Арсеній Яценюк, якому на момент обрання було 33 роки, найстаршим — Володимир Рибак, що став спікером у 66.
Змінювалися й вікові межі депутатського корпусу. Наймолодшим народним депутатом в історії незалежної України став 23-річний Святослав Юраш, обраний до IX скликання. Одним із найстарших у цьому ж скликанні є Юлій Іоффе, який отримав мандат у 78 років.
А найстаршою депутаткою була співорганізаторка Червоного Хреста УПА, жіночої мережі та юнацтва ОУН, перша лідерка партії “Конгрес українських націоналістів” Ярослава Стецько (ІІ–ІV скликання).
Один із головних міфів про IX скликання — що саме воно стало найбільш оновленим в історії парламенту. Справді, у 2019 році частка новачків у Раді сягнула 78% — значною мірою завдяки “Слузі народу”. Однак рекорд належить II скликанню: у 1994 році склад парламенту оновився приблизно на 86%. Найменше нових депутатів було під час VI скликання.
Сесійна зала Верховної Ради. У ніші над президією — статуя Леніна, над якою герб СРСР. Статую демонтували лише 2 вересня 1991 року. Джерело: Суспільне. Медіатека
Водночас IX скликання й справді встановило рекорд: частка жінок вперше сягнула 21%. Для порівняння, у I скликанні цей показник становив лише 3%, у VII — 10%, у VIII — 12%. Гендерний прорив у керівництві стався трохи раніше: 2014 року Оксана Сироїд стала першою жінкою на посаді заступниці Голови Верховної Ради, а 2016-го Ірина Геращенко — першою заступницею Голови.
Змінювався й тип людей, які приходили до Ради зі сфер, не пов’язаних із традиційною політикою. В I скликанні письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Лесь Танюк, Ірина Калинець, Степан Пушик й інші були не просто “відомими обличчями”, а представниками покоління шістдесятників і дисидентів та лідерами національного руху.
Момент голосування під час відновлення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Фото Олександра Клименка, газета "Голос України"
У наступних скликаннях логіка змінилася: партії почали використовувати популярність спортсменів і зірок як електоральний ресурс. Депутатами ставали футболіст Олег Блохін, легкоатлети Валерій Борзов і Сергій Бубка, співачки Оксана Білозір і Таїсія Повалій, Михайло Поплавський, олімпійський чемпіон Ельбрус Тедеєв. До Ради VI скликання за списком партії “Наша Україна — Народна самооборона” вперше потрапив Святослав Вакарчук, однак уже 2008 року достроково склав мандат. Натомість Віталій Кличко конвертував свою спортивну впізнаваність у політичний капітал і у Раді очолив фракцію власної партії "УДАР".
Після Революції гідності запит на зірок посилився. Депутатами VIII скликання від Радикальної партії стали співачка Злата Огнєвіч, яка вже за рік склала мандат, і чемпіон світу та Європи з плавання, срібний призер Олімпійських ігор Денис Силантьєв.
А до парламенту IX скликання потрапили, наприклад, спортсмени Жан Беленюк й Ольга Саладуха, згодом на довиборах — Василь Вірастюк. Святослав Вакарчук повернувся вже як лідер партії “Голос”. Найпоказовішим став перехід у політику людей із “Кварталу 95”: мандати отримали актор і адміністративний директор студії Юрій Корявченков, сценарист Олександр Кабанов і керівник “Квартал-Концерту” Максим Ткаченко.
Змінювався і взаємозв’язок політики й великого бізнесу. У 1990-х і 2000-х депутатський мандат для олігархів часто був інструментом політичного впливу та захисту власних інтересів. Рінат Ахметов, наприклад, був депутатом V і VI скликань від Партії регіонів, однак активною парламентською роботою не вирізнявся і з 2012 року більше не балотувався. Схожий шлях дещо раніше пройшов Віктор Пінчук: після двох скликань у Раді — III та IV — він залишив політичну діяльність, зосередившись на бізнесі.
Згодом особиста присутність бізнесменів у сесійній залі втратила значення, хоча окремі винятки залишалися. Один із найпомітніших — співвласник “Метінвесту” Вадим Новинський, який був депутатом VII, VIII та IX скликань і склав мандат лише в липні 2022 року. Водночас вплив великих бізнес-груп дедалі частіше реалізовувався не через власний депутатський мандат, а опосередковано — через політичні партії, окремих парламентарів і медіа.
У 2021 році держава спробувала формалізувати боротьбу з надмірним впливом великого капіталу, ухваливши так званий закон про олігархів, який запровадив критерії для визначення олігархів та низку обмежень для них. Однак передбачений законом реєстр так і не запрацював, а повномасштабна війна змінила становище великих бізнес-груп значно швидше за законодавчі механізми. У 2022 році медіагрупа Ахметова відмовилася від ефірних ліцензій, а Новинський достроково склав депутатські повноваження.
