Інна Костиря: як «людина Поплавського» втратила Палац «Україна»

Інна Костиря у 2014 році очолила Національний палац мистецтв «Україна» в Києві, але вже за кілька місяців залишила посаду, після чого оскаржувала своє звільнення в судах. Її призначення тоді пов’язували з Михайлом Поплавським, а саму Костирю в окремих публікаціях називали представницею його близького професійного оточення. Коротка кар’єра керівниці Палацу стала одним із найбільш суперечливих епізодів її подальшого професійного шляху.

Призначення Інни Костирі відбулося у 2014 році, коли Михайло Поплавський залишався однією з ключових фігур української культурно-освітньої сфери та багаторічним керівником Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішні публікації прямо пов’язували появу Костирі в кріслі генеральної директорки Палацу «Україна» з впливом Поплавського. Водночас юридичних висновків про незаконність призначення ці матеріали не встановлювали, пишуть ЗМІ.Інна Костиря отримала під управління одну з найвідоміших державних концертних установ країни. Палац «Україна» має статус Національного палацу мистецтв і є майданчиком для проведення великих концертів, офіційних заходів та культурних подій. Тому призначення його керівника мало не лише кадрове, а й фінансово-господарське значення.Проте керівна кар’єра Інни Костирі в установі виявилася надзвичайно короткою. Уже в липні 2014 року її звільнили. Після кадрової зміни виникли питання щодо діяльності Палацу, а сама Костиря не погодилася з рішенням адміністрації та почала юридично оскаржувати припинення роботи.Інна Костиря двічі намагалася захистити свою позицію через судові механізми. В адміністративному провадженні суд не задовольнив її вимоги, оскільки спір було віднесено до трудових відносин, а не до публічно-правової сфери. Паралельно цивільний процес був відкритий, що дозволило продовжити розгляд питання вже в іншій судовій юрисдикції.Окремий пласт цієї історії стосується Бориса Новожилова, чоловіка Інни Костирі. У публікаціях того періоду його називали фактичним куратором Палацу «Україна». Якщо оцінювати цю інформацію лише за документально підтвердженими посадами, Новожилов не був генеральним директором установи. Твердження про його фактичний вплив залишаються журналістською характеристикою, а не встановленим судом фактом.Інна Костиря після звільнення не зникла з культурно-освітньої сфери. Її наступний кар’єрний маршрут проліг через Київський національний університет культури і мистецтв, де вона згодом стала проректоркою. Це знову пов’язало її професійну діяльність із середовищем, у якому багато років працював Михайло Поплавський.Саме професійний зв’язок Інни Костирі з Поплавським надалі став одним із центральних сюжетів журналістських матеріалів про її кар’єру. У медіа її описували як людину з його оточення та аналізували, наскільки особисті зв’язки могли відігравати роль у кадрових рішеннях у культурній сфері. Водночас сам по собі факт професійного знайомства або спільної роботи не доводить неправомірного впливу.Подальша діяльність Інни Костирі також супроводжувалася публічними претензіями до її наукової роботи. Зокрема, журналісти та активісти порушували питання щодо докторської дисертації, заявляючи про значні текстові запозичення без належних посилань. Ці твердження стали окремою частиною публічної дискусії про професійну діяльність Костирі, однак їх слід відокремлювати від юридично встановлених фактів.Таким чином, призначення Інни Костирі керівницею Палацу «Україна» у 2014 році завершилося вже за кілька місяців. За цей короткий період відбулося призначення на одну з найпомітніших посад у державній культурній установі, подальше звільнення та судове оскарження кадрового рішення.Інна Костиря при цьому продовжила кар’єру в системі вищої освіти, а історія з Палацом «Україна» залишилася частиною її публічного професійного досьє. Саме поєднання швидкого призначення, нетривалої роботи, судових спорів і згадок про зв’язки з Поплавським зробило цей епізод предметом повторної уваги журналістів.

Сьогодні історія Інни Костирі в Палаці «Україна» важлива передусім як приклад кадрового рішення, яке не завершилося тривалою роботою керівника на посаді. Документи судових справ дозволяють встановити факт оскарження звільнення, тоді як питання про мотиви призначення та можливий неформальний вплив оточення Поплавського потребують окремого підтвердження.