Київський крематорій, або Як перетворити прощання з Героєм на «квест» із совковим сервісом

Автор допису, яка ховала загиблого Захисника, розповідає про двотижневий бюрократичний і людський “треш” у Київському крематорії. Спочатку були причіпки до підпису, нездатність прийняти безготівку без “перезавантаження системи” та неочікувані додаткові оплати. Найгірше сталося при видачі урни: обраної матової моделі не виявилося, довелося погоджуватися на іншу, привезену “Васєю” з іншого кінця території.

При цьому кришка на урні не трималася, і її намагалися приклеїти малярним скотчем . Фінальним акордом став напис на урні, зроблений не обіцяним тисненням, а звичайним білим маркером . Автор закликає до поширення інформації, щоб попередити інших, хто переживає горе, і, можливо, змусити комунальне підприємство “Київський крематорій” нарешті стати людяним.

Далі текст жінки яка пройшла кілька кол пекла спілкувавшись зі співробітниками київського крематорію:

Значить так, котики. Якщо ви (як я) думали, що на прощанні з тілом загиблого важкі дні закінчуються, то фіг там. Зараз буде багато букв, деякі дуже злі. Моя “любов” до державних контор і так не мала меж, а тепер і поготів, бо місця, яке працює з більш чутливими темами, просто не існує.

Почалося це все два тижні тому. Як тільки прокуратура дала дозвіл на поховання, ми з представником ТЦК, який допомагає родичам загиблих, поїхали у Київський крематорій домовлятися за кремацію. Беруть у мене документи, щось пишуть у книзі. Поки пишуть, підхожу дло стенду, обираю урну, яка мені подобається. Стійка, лаконічна, матова. Номер моделі вносять у документи, фіналізують, дають на підпис. Розписуюсь, тітонька дивиться і каже: “У Вас підпис не такий, як у паспорті, Вам можуть відмовити у послузі”. А ну скажіть мені, чи в багатьох з вас підпис та й взагалі почерк за 20+ років ні грама не змінився? На щастя, дарма налякала, все прийняли.

Наступне. Вносить усе заповнене у комп’ютер, каже – з вас стіки-то грошів. Кажу – ок, термінал. Жіночка: “А чого ж Ви не сказали, що у Вас не готівка, мені тепер все наново вносити доведеться!” Йолки, а чого ж ви не спитали, звідки я маю знати ваші процеси? Я вже мовчу про те, що мене ніхто не попередив, що я маю додатково щось сплачувати, бо начебто ж держава оплачує поховання. Гроші не пролема, проблема – нерви, яких і так вже небагато.

Окей, оформилися на через тиждень, щоб усі, хто не в Києві, встигли доїхати. Дали мені папір, що урну можна буде забрати ще через тиждень після прощання – тобто, сьогодні, 2 грудня. Що ж, я за тиждень якраз майже видихнула і повна сил погнала зранку на Байкове, щоб нарешті завершити цей квест. Думала, це буде легко… Але тут почався класичний совок на марші, а слова в мене, навпаки, почали закінчуватися, принаймні, цензурні.

Йду у двері з написом “Видача урн”. Тітонька: “Спочатку йдіть у сусідні двері, віконце №2, там отримайте печатку, тоді до мене”. Окей, отримую печатку, повертаюся. Йде у кімнату зі стелажами, шукає, повертається з пустими руками, мовчки фотографує довідку – думаю, хтозна, може, для звітності. Але далі дзвонить кудись: “Альо, Вася? Васєнька, в мене немає урночки, а за нею приїхали, мені терміново потрібна урночка!” Нагадую, дату визначили за два тижні і від відправки на кремацію вже тиждень пройшов. Почекайте 5 хвилин, каже, зробить зараз. Тут у мене починають закрадатися підозри…

Передзвонює телефон. Жіночка бере слухавку: “Нема матової? А що є? Глянцева? А, ну мені глянцева навіть більше подобається, зараз я скажу людині” До мене: “Є така ж сама урна, але глянцева, брати будете?” Ні, мені потрібна матова, вона стоятиме вдома і нам не все одно, як вона виглядатиме і скільки на ній буде видно пилюки і слідів від пальців. Жіночка до Васі: “Хочуть матову… а які є?” До мене: “Матова є інша модель, подивіться” Проводить мене у кімнату зі стелажами, показує. Я розумію, що тут або чекати ще тиждень, або погоджуватися. Принаймні, ціна на урну така сама. Добре, каже, жіночка, погуляйте ще хвилин 10-15, зараз привезуть. Питаю: там же й напис ще мають зробити? Так, каже жіночка, Вася все зараз зробить. Йду пити каву, благо кіоск на території є. Дівчинка робить мені смачний гарбузовий лате і бажає приємного дня. Угу, це саме те місце…

Через 15 хвилин приїжджає Вася, приносить урну. На урні не тримається кришка (ладно, в нас зараз ні в кого не тримається, але ж з нас, бляха, і попіл поки не сиплеться!). Питаю, якого ляда. Каже: “Я її заклеїв, ось бачите клей? Просто він ще не засох. Ну Ви її якось поставьте, поки висохне. А то давайте я Вам поки що скотчем приклею, щоб трималася. Ось в мене є малярний.” Клеїть. Скотч не тримається за матову кераміку. Жіночка дає звичайний. Вася каже, що звичайний потім відклеїться разом з фарбою. Утрьох клеїмо малярний, щоб хоч сам за себе якось тримався.

Йду нарешті до машини, прилаштовую урну в багажнику, щоб не впала, і тільки тут помічаю, що напис зроблений просто білим маркером. ПІБ, дати. Я точно пам’ятаю, що коли платила, мені сказали, що це оплата за тиснення.

Але йти розбиратися вже сил немає, і я не знаю, скільки той Вася робитиме тиснення. Я просто закриваю багажник, сідаю в машину і ридаю. Ридаю і лаюся, лаюся і ридаю. Помічаю, що на мене дивляться з сусідніх машин. Але так пофіг, що аж невдобно. Зручна штука машина, роби що хочеш на своїй приватній території.

Юрка, пробач. Я куплю тобі іншу урну і замовлю гравіювання. Бо поки звільнять Крим, куди ти так хотів потрапити, тобі треба якесь нормальне місце перебування.

А крематорію хочеться побажати… Ні, не це. Просто стати людяними. До вас люди приходять у найбільшому у житті горі. Поспівчувайте їм не тільки на словах, потурбуйтеся, зробіть нормально. Щось іде не так – передзвоніть заздалегідь, повідомте, домовтеся, як їм краще. Тим більше коли мова йде про людину, яка загинула, захищаючи вас, ваших дітей, ваш дім. Ну це ж наче нескладно.

Прошу поширення. По-перше, про цей треш хочеться попередити, щоб ті, хто с таким стикнеться, були морально готові хоч трошки, а по-друге, можливо, до крематорія щось дійде (так, я наївна і вірю в хороше, досі).

Julia Moriel

Оновлення 5 грудня 2025 року 23:55:

Через два дні після інциденту з на колінці зібраною урною крематорій переробив замовлення і віддав мені те, що мав віддати одразу. Це стало можливим виключно завдяки розголосу. Мій пост побачили люди, які мають важелі впливу і мотивацію зайнятися проблемою. Як я зрозуміла, у крематорії провели роз’яснювальну роботу з персоналом та ініціювали внутрішній контроль якості обслуговування, який був передбачений структурою, але чомусь не працював. Тобто, не лише вирішили мою точкову проблему, а й провели певну системну роботу.

Звісно, ефект це тимчасовий, тому особисто я ще трохи полупаю сю скалу – як мінімум, через ініціювання депутатського запиту. Для ефективності запиту краще мати декілька звернень від тих, хто так само стикався з проблемами у крематорії, тому якщо ви мали досвід недбалого обслуговуання, ненадання послуг, некоректного ставлення працівників, корупції і т.д. – напишіть мені, я розкажу, що можна зробити.

Хочу подякувати за підтримку Олександр Погребиський , Луцков Євген та Vadim Aristov . Сподіваюся, вдасться пройти цей квест до кінця і домогтися того, щоб родичі померлих, у тому числі, тих, хто загинув за нас з вами, не отримували додаткового негативу в найскладніші для них дні.

Окремо дякую Olena Boltushkina за шалену емоційну та інформаційну підтримку в моменті

Julia Moriel