Від херсонського свавілля до столичних кабінетів: як регіональна безкарність переросла у мафіозний синдикат під прикриттям погонів

Оприлюднення антикорупційними органами аудіозаписів та оперативних матеріалів масштабної спецоперації викрило не просто окремі факти хабарництва, а монолітний конгломерат із кримінальних авторитетів, керівників ключових департаментів СБУ, Нацполіції, органів прокуратури та міжнародних наркокартелів.

Для значної частини українського суспільства ці кадри стали шоком: генерали спецслужб за щомісячну плату відкривають двері центрального апарату тричі засудженому рецидивісту, поліцейські куратори допомагають фальсифікувати судові скарги, а замовні побиття арматурою і молотками плануються з використанням відомчих баз розшуку та міських камер відеоспостереження.

Утім, для тих, хто роками спостерігав за процесами руйнації правоохоронної системи в українських регіонах, усе це виглядає не раптовою мутацією, а закономірним фіналом багаторічної кругової поруки. Масштабна картина столичного зрощення мафії з владою — це пряме продовження моделі, яка роками безперешкодно обкатувалася в областях за мовчазної згоди центральної влади. Те, що в столиці сьогодні набуло статусу транснаціонального синдикату з оборотами в мільйони доларів, колись починалося як зухвале, безкарне насильство на вулицях провінційних міст.

Реакція громадськості та розслідувачів оголила історичну пам’ять про аналогічні події минулих років. Як зазначає херсонський журналіст Сергій Нікітенко , у нинішніх оприлюднених матеріалах слідства впізнається добре знайома південна дійсність 2018–2020 років. За його спостереженнями, сьогоднішні столичні схеми — це фактично точна копія того беззаконня, яке панувало на Херсонщині, де блатні відкрито заходили до владних кабінетів, підпалювали машини, стріляли на сходах прокуратур і забивали людей просто посеред вулиці під надійним «дахом» місцевих перевертнів у погонах.

Безкарність володіє властивістю масштабуватися. Коли держава вчасно не ампутує гангрену локального міліцейсько-бандитського спрута, метастази неминуче вражають увесь організм. Досвід Херсона, де кримінальне зрощення дійшло до відвертого терору та політичних убивств, став генеральною репетицією для теперішніх подій, у яких фігурують генеральські звання та міжнародні наркобарони.

Ехо “херсонської Колумбії”

Напередодні повномасштабного вторгнення Херсонщина перетворилася на класичну кримінальну глибинку, де межі між правоохоронцями, криміналітетом і регіональними політиками були стерті остаточно. Місцеві угруповання відчували себе абсолютними господарями становища. Відомі брати Кальченки відкрито калічили людей, на замовлення викрадали жінок і десятками палили автомобілі неугодних, не ховаючись від очевидців. Кримінальні розбірки досягали такого рівня цинізму, що авторитет «Кощєй» відкривав вогонь із обріза в опонентів просто на ґанку міської прокуратури, після чого у вікна сипалися бойові гранати.

Сергій Передерій – кличка «Кощєй»

Співпраця бандитів із міліцейськими чинами була публічною та відвертою. Родина поліцейських Ковальових роками забезпечувала оперативне прикриття Кальченкам, дійшовши до того, що одні правоохоронці замовляли криміналу спалення транспорту своїх же колег. Дійшло до відкритого шантажу системи правосуддя: бандити погрожували розправою судді просто в коридорі Чаплинського районного суду, а за деякий час безкарно пустили червоного півня на її приватний будинок. Фіналом цього кривавого альянсу стало замовне вбивство бізнесмена Ігоря Пащенка, яке пов’язували з Володимиром Сальдо.

Водночас економічне рейдерство стало буденним джерелом збагачення регіональної номенклатури. Захоплення пансіонату «Петровець» у курортному Лазурному супроводжувалося побиттям опонентів металевими шлангами та підпалом машини адвоката, а майно бази відпочинку згодом опинилося у власності родичів заступника начальника поліції Миколи Цапа, першого заступника прокурора області Сергія Циганка та людей із кола народного депутата Миколи Паламарчука. Будь-які спроби бізнесу шукати захисту закінчувалися гранатами під офісами або погрозами втопити скаржників у найближчому лимані.

Микола Цап

Безпекове прикриття цій системі забезпечувало місцеве управління Служби безпеки України. Начальник внутрішньої безпеки Боровик та керівник Департаменту захисту національної державності (ДЗНД) Кирило Руцький контролювали власні кишенькові бригади бойовиків і так званих «активістів». Ті за копійчану винагороду або дозу психотропів зривали сесії, тиснули на забудовників та атакували мерів. Руцький водночас курував тоді ще дрібного провокатора Кирила Стремоусова та прикривав Сальдо, отримуючи як подяку елітні автомобілі Volvo та офісні приміщення в центрі міста.

Апогеєм всевладдя цієї спайки стало трагічне вбивство Катерини Гандзюк у 2018 році. Коли представник Президента в АР Крим Борис Бабін прямо заявив, що на Херсонщині спостерігаються ознаки фактичної втрати української державності, Київ відреагував не ліквідацією мафії, а відставкою самого посадовця. Лише на початку 2020 року, коли заступник Генпрокурора Віктор Трепак за підтримки підрозділів десантників 79-ї бригади на бронетранспортерах оточив місто та розпочав масові обшуки в поліцейських відділках і кримінальних кублах, держава спробувала повернути контроль. Проте системного очищення так і не відбулося: виконавці зникали в окупованому Криму, а поліцейські чини розповзалися по інших кабінетах.

Від кустарних банд до міжнародних картелей

Те, що шість років тому здавалося диким регіональним феодалізмом на півдні, у 2025–2026 роках постало в масштабах усієї країни як високотехнологічна корпорація кримінального терору. Як продемонструвало Національне антикорупційне бюро України у спеціальному відеорозслідуванні «Операція “Карфаген”: продовження» , нова кримінальна імперія об’єднала транснаціональний наркокартель «Хімпром», мережу шахрайських кол-центрів, фальшивомонетництво та системні замовні розправи. Логіка побудови схем залишилася тією ж самою, але рівень виконавців та цифри прибутків зросли в десятки разів.

Як наркомафія купувала СБУ, Нацполіцію й чиновників – нове розслідування НАБУ викриває справжній кримінальний синдикат

Ключовими організаторами цього союзу виступили дві фігури: кримінальний авторитет із Житомирщини Андрій Осіпов, зафіксований на оперативних записах під псевдонімом «Кримінал», та громадянин РФ Єгор Буркін під псевдонімом «Мексиканець». Останній є фактичним творцем картелю «Хімпром», який ще у 2016 році перебрався до України, рятуючись від розшуку в РФ, а нині керує операціями з Латинської Америки. Осіпов, маючи за спиною кілька судимостей, конвертував свої неформальні зв’язки з вихідцями з житомирських правоохоронних органів у відкритий доступ до вищих ешелонів спецслужби.

Під спільним дахом партнери розгорнули виробництво та продаж наркотичних сумішей через мережу онлайн-магазинів U420, щоденний обіг яких оцінювався від трьох до п’яти мільйонів гривень. Аби сировина не підпадала під дію українського законодавства, хімічні формули постійно модифікували, а щоб заблокувати будь-які зміни нормативної бази Міністерства охорони здоров’я, фігуранти обговорювали підкуп високопосадовців на суми до двох мільйонів доларів. Паралельно угруповання налагодило підпільний поліграфічний цех, де штампувало сотні тисяч фальшивих євро високої якості для збуту в країнах ЄС.

Не менш масштабною була й телефонна індустрія: картель координував діяльність щонайменше 52 шахрайських офісів у Києві, Дніпрі, Львові та Одесі. Понад 2700 співробітників щодня ошукували іноземних та українських громадян. Кожен офіс щомісяця сплачував фіксовану данину в розмірі 7000 доларів США в криптовалюті, яка централізовано розходилася між підрозділами поліції, СБУ та прокуратури. За пів року функціонування лише на один криптогаманець угруповання надійшло понад 3,75 мільйона доларів хабарів за «сліпоту» контролюючих органів.

Силовий конвеєр у погонах – обличчя та тарифи столичного «даху»

Особливу небезпеку викритої структури становить глибина її інтеграції в державний репресивний апарат. Криміналітет не просто відкуповувався від перевірок — він використовував державні органи як власні приватні спецслужби. Як зазначає громадський діяч і ветеран війни Олег Симороз , аналізуючи оприлюднені матеріали, за конспіративними псевдонімами розслідування стоять цілком реальні високопосадовці, чиї прізвища викликають обґрунтовані вимоги негайних кадрових висновків і політичної відповідальності.

Оперативний псевдонім «Акім» належав генерал-майору СБУ Сергію Дуці, який забезпечував захист картелю від оперативного інтересу власних колег. Саме Дука допомагав Осіпову вільно заходити на вулицю Володимирську, лобіював призначення лояльних співробітників на керівні посади в регіонах і забезпечував оформлення фіктивних документів про непридатність до військової служби. Одночасно детективи провели обшуки у начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ Антона Кравчука та заступника начальника главку ДЗНД СБУ Олександра Ковальчука, чиї підлеглі надавали бандитам прямий доступ до камер відеоспостереження столиці.

Блок поліцейського прикриття тримався на співробітниках Департаменту стратегічних розслідувань та карного розшуку. Посадовець ДСР Володимир Ценов (позивний «Прайс») координував списки захищених кол-центрів, розробляв інструкції для повернення вилученої під час облав комп’ютерної техніки через маніпуляції з розподілом судових скарг у Печерському райсуді та попереджав шахраїв про перевірки. Заступник керівника відділу карного розшуку поліції Київської області Олександр Дем’янчук (позивний «Консультант») забезпечував безпечний відхід бойовиків після вчинення фізичних нападів і перекваліфіковував замовні каліцтва на банальне хуліганство.

У розпорядженні синдикату перебувала постійна бригада штатної брудної роботи з виконавцями на прізвиська «Паша» та «Боксер». Коли виникала потреба розправитися з незручним бізнесменом у центрі Києва, бандити тижнями відстежували жертву через доступ до камер СБУ, після чого забивали людину металевими трубами біля спортклубу під особисті гарантії поліції про відсутність плану «Перехоплення». Аналогічні погроми з дробінням кісток молотками та тортурами в підвалах найманці Осіпова виконували навіть у європейських столицях, зокрема у Відні, почуваючись абсолютно невразливими завдяки регулярному витоку інформації від правоохоронців.

Російський слід та полювання на розслідувачів

Найбільш загрозливий вимір цієї кримінальної історії полягає у її прямому зв’язку з російськими спецслужбами. Той факт, що очільник наркокартелю Буркін відкрито обговорював на плівках свої ділові контакти зі співробітниками ФСБ Росії, свідчить про використання цього бізнесу агресором як інструменту системної диверсії всередині України. Російські куратори не просто знали про діяльність «Хімпрому» — вони мали прямий доступ до розкладання української владної верхівки через легкі кримінальні гроші.

Коли діяльність мережі U420 опинилася під загрозою викриття через увагу незалежних журналістів, синдикат перейшов до планування відвертого терору. На плівках зафіксовано, як Буркін та Осіпов обговорювали підготовку нападу на Дениса Бігуса та його команду розслідувачів, розглядаючи варіанти облити журналіста кислотою, виманити за кордон під приводом виставки для незаконного ув’язнення або залякати спаленням майна. Одночасно мішенями для побиття молотками мали стати блогер Ігор Лаченков, адміністратори пабліка «Про Київ» та ветерани, які намагалися протидіяти розповсюдженню наркотиків.

Особливу тривогу викликають матеріали про участь високопосадовців СБУ та криміналітету у спробах дискредитації НАБУ та САП влітку 2025 року. Фабрикація справ проти співробітників антикорупційних органів та приховування свідків доводять, що синдикат розглядав незалежне слідство як єдину реальну загрозу своєму існуванню. Будь-які спроби свідків дати свідчення в бюро блокувалися під особистим контролем генерала Дуки.

Політична відповідальність за цей хаос не може обмежуватися окремими відставками виконавців середньої ланки. Громадськість прямо вказує на заступника керівника Офісу Президента Олега Татарова, який тривалий час курує правоохоронний сектор, та лідера фракції монобільшості Давида Арахамію, чиї контакти зі сферою кол-центрів неодноразово піднімалися в пресі. Якщо політичне керівництво держави не зробить вичерпних висновків із цієї справи, сподіватися на довіру міжнародних партнерів і власного суспільства воююча країна просто не зможе.

Загроза втрати державності

Аналогія між подіями на Херсонщині кількарічної давнини та свіжими матеріалами столичного розслідування є набагато серйознішою, ніж здається на перший погляд. Херсонський експеримент із тотальної безкарності врешті завершився тим, що значна частина місцевих силовиків та їхніх кишенькових бандитів перейшла на бік окупанта, а місто на тривалий час опинилося в ярмі ворога. Коли правоохоронна система перетворюється на сервісну службу з обслуговування мафії, вона втрачає здатність захищати суверенітет.

Сьогодні Україна бачить той самий механізм, але вже на центральному рівні. Поки на передовій українські військові віддають життя, стримуючи ворожі колони, в тилу генерали спецслужб торгують державними таємницями, покривають наркобізнес і замовляють побиття активістів. Така внутрішня гниль є значно небезпечнішою за будь-які ворожі інформаційні операції, адже вона підриває сам сенс суспільного спротиву.

Єдиним шляхом порятунку від цього сценарію є негайне, безкомпромісне очищення силового блоку від усіх фігурантів плівок, незалежно від їхніх посад і політичних покровителів. Справа про розкрадання та кришування «Хімпрому» має дійти до реальних тюремних вироків для перевертнів у погонах. Доки кримінальні авторитети почуватимуться вільно в кабінетах спецслужб, слова про верховенство права та захист національної державності залишатимуться лише порожніми деклараціями.

Суспільство більше не готове толерувати повернення до кримінального свавілля минулих десятиліть. Запит на справедливість під час великої війни є екзистенційним: або держава знищить мафіозного спрута всередині себе, або цей спрут зсередини поховає саму державу. Часу на кулуарні торги та імітацію реформ у влади більше немає.

УК