Back
Original version

Anatoliy Hrytsenko: “There Is No Greater Threat to Ukraine Than Ourselves”

Automatically translated version. May contain inaccuracies compared to the original.

Anatoliy Hrytsenko: “There Is No Greater Threat to Ukraine Than Ourselves”

At a time when many members of the National Security and Defense Council of Ukraine and deputies of the Verkhovna Rada found themselves on islands far from Ukraine, cut off from the Motherland by warm seas and oceans, last Thursday’s meeting of the parliamentary Committee on National Security and Defense became a forum where representatives of different political forces, Ukrainian state bodies and security services, and heads of other Verkhovna Rada committees, without journalists and TV cameras, were able to professionally discuss the situation in the Caucasus related to the military actions between Russia and Georgia, as well as how to minimize possible negative consequences for our country.

On the eve of that meeting we met with the head of the Committee on National Security and Defense, Anatoliy HRYTSENKO, to put to him questions that, in our view, many Ukrainians are asking today.

On the eve of that meeting we met with the head of the Committee on National Security and Defense, Anatoliy HRYTSENKO, to put to him questions that, in our view, many Ukrainians are asking today. “Let’s be blunt — this is a war” — Anatoliy Stepanovych, what we watched for several days with horror in Georgia the West timidly calls Russia going beyond a peacekeeping mission. Russia speaks of Georgian aggression against South Ossetia and ethnic cleansing. What label would you give to what’s happening? — To localize the conflict and especially its consequences, regional and global, we need an assessment of what happened. And we must step away from the “us–them” coordinate system, because the situation is complex, not black-and-white, and cannot be judged unequivocally in terms of “aggressor” and “victim of aggression.” It was entirely predictable that after the Kosovo precedent, the frozen conflicts on Georgian territory — in South Ossetia and Abkhazia — would sooner or later explode. They have exploded now. In South Ossetia the conflict moved into a hot phase, and that must be acknowledged, with President Saakashvili’s decision to use force to restore constitutional order. I consider that a mistaken and tragic step by the Georgian president in terms of its consequences. Moreover, he did it without informing either his NATO and EU partners or the president of Ukraine. A head of state has no right to make emotional decisions; he must keep his cool in all circumstances. Even when provoked into using force — and Saakashvili was provoked for a long time. Therefore, while expressing solidarity with the people of Georgia, who became the object of military aggression, I do not share the Georgian president’s decision. A month ago I supported his powerful initiatives aimed at normalizing relations with Abkhazia. Saakashvili offered that republic unimaginably broad powers and preferences: the post of vice president of Georgia, a quota for representatives of the republic in central government, special economic conditions for priority regional development, even a veto right over the passage of certain laws by the Georgian parliament. The proposals were rejected without discussion. In my view there are two reasons: deep mutual distrust and Abkhazia’s orientation toward Russia’s support. Now about the conflict and its consequences. The Georgian army’s use of force produced the opposite result from what Saakashvili expected. I believe that despite all efforts to preserve territorial integrity, Georgia has de facto lost both republics — South Ossetia and Abkhazia. — Forever?

— In historical perspective you cannot say “forever.” Recall that there were empires that thought they would exist “forever.” Empires fell apart, new states and new alliances emerged... But I don’t see realistic prerequisites for Tbilisi to be able to restore constitutional control over Tskhinvali and Sukhumi in the foreseeable future — over 10, 15, 20 years. That’s the first point. Second. I categorically reject and condemn the Georgian army’s use of multiple-launch rocket systems on its own territory and against its own citizens. Even militarily, systems like “Grad” are not the tool to fight militants and terrorists. That’s what special forces are for, or, at worst, precise artillery or air strikes. Multiple-launch rocket systems destroy all life and demolish all buildings within the impact zone. Such a method of restoring constitutional order is unacceptable. Therefore I believe the officials who ordered the use of those systems should be brought to trial. — And if that order came directly from Saakashvili? — I repeat: the official who gave the order must answer. Whoever that person is. Now regarding Russia’s actions. I’ll note two points. First, it is not for the Russian authorities to preach to the world about morality when speaking of unacceptable civilian casualties, genocide and ethnic cleansing. In our memory the Russian authorities ordered the shelling of a parliament, virtually erased Chechnya and its capital Grozny from the face of the earth, when, to quote a well-known Russian politician, they “beat everything that moved into the toilet.” So the Russian authorities should not moralize. That role belongs to leaders of states that resolved internal conflicts peacefully, including separatist manifestations. The Czechs and Slovaks can speak to that, and Ukraine can as well — we did not crush separatists in Crimea with tanks, we did not fire on the Maidan and we did not erase Sievierodonetsk from the map... Third. Russia’s response to the events in South Ossetia was clearly disproportionate in scale and force. Russia violated international law when it moved its regular troops onto the territory of a sovereign state and launched a large-scale military aggression against Georgia. Such actions are hard to call peacekeeping; let’s be blunt — they are war. Military operations were conducted in all three domains: air, sea and land. Strikes were delivered across Georgia — by artillery and by tactical, frontline and strategic aviation. There were elements of a naval blockade by Black Sea Fleet ships and active information and cyber warfare. The Russians’ plan was quickly understood in the other unrecognized republic, Abkhazia, and hostilities spread there. Abkhaz armed formations moved beyond its borders, striking with artillery, aviation and again multiple-launch rocket systems. Ultimately Russia additionally deployed about two divisions in Georgia — roughly one division to each of the two unrecognized republics — including tank, mechanized and artillery units, spetsnaz and paratroopers with equipment and weapons. And there were also “volunteers,” whom no one was counting.

“Russia Has Cornered Itself”

— Is there confidence today that the parties won’t return to fighting? On the one hand President Saakashvili declares withdrawal from the CIS and, crucially, denounces agreements on the CIS peacekeeping mission, calling Russian “peacekeepers” occupying forces. On the other, President Medvedev, speaking of the end of the military operation in Georgia, ordered his commanders that “in case of new aggression from the Georgian side to make decisions to destroy the aggressor.” How fragile or how solid is this peace? — I won’t answer briefly and will start with the causes of the conflict — they are twofold. On one hand their roots lie in the past; on the other they are directed toward the future. Why the future? I’ll explain figuratively: on Russian command orders and on press releases of the Russian Foreign Ministry, under heating, three words written in sympathetic ink may appear: “Kosovo” and “Greater Russia.” We warned that the Kosovo precedent projects directly onto South Ossetia, Abkhazia and other frozen conflicts worldwide, including Western Europe — there are more than 150 of them. Russia opposed recognition of Kosovo’s independence, and I believe Ukraine should also not recognize the self-proclaimed republic. Because demonstrations of separatism can spread across the planet and we won’t be able to put out the fires. So I think the first factor is that Russia decided to punish the West for recognizing Kosovo’s independence. The second factor is “Greater Russia.” In the recently published (already under Medvedev) Concept of the Russian Federation’s Foreign Policy it is stated that “the West’s influence on global processes is weakening,” and it speaks of strengthening Russia’s potential, and that is true. Apparently Russian leaders decided their time has come and they must accelerate restoring superpower status. One that will actively influence global processes and important regions, starting with the “near abroad.” Obviously this applies less to the three Baltic states that have already boarded the NATO and EU trains. That’s why the causes are deep and long-term. Still, could Russia have acted differently — not only to win tactically (strengthening its position in the Caucasus) but not to lose strategically (undermining its image and trust worldwide)? It could have, but it didn’t. If Russia, in response to Saakashvili’s use of force, had sent troops into South Ossetia, strengthened its peacekeepers and then presented a firm demand to cease fire and, together with the world community, secured localization of the conflict without leaving the autonomy’s borders, Russia’s actions would have received a different, if not favorable, assessment. Even though it would still be a violation of Georgia’s sovereignty, I think the world would have seen it more calmly. Then very hard times would have come for the Georgian president. But Russia did not stop. One must admit that Russian military forces acted professionally. To stop Georgian army strikes on South Ossetia’s territory you need to strike rear areas, communications, other echelons, and military infrastructure. But beyond military logic there are norms of international law. There is a sovereign state and there are civilian objects whose strikes are impermissible under the laws of war. Here Russia crossed the line, and its subsequent actions are aggression and disproportionate use of force. Russia has cornered itself. With every strike, with every new destruction the world watched on screens in hundreds of millions of homes, Russia’s authority fell — everywhere. In my view, only Fidel Castro said a few words supporting Russia. Even Belarus, the allied state, was awkwardly silent. The world recoiled and remembered the USSR of 1956, 1968, 1979... By the way, if we limit ourselves to purely military aspects, the Georgian army proved weaker than expected. And this is not a question of soldiers, but of command. In many cases the command acted unprofessionally. It’s not time for final judgments, but some wartime actions (since martial law was declared) raised questions. During war the supreme commander-in-chief should not organize mass rallies when bombs are falling tens of kilometers from the capital. From a military viewpoint it’s also unclear why the Roki Tunnel was not blocked and why a column of Russian armored vehicles was allowed to pass freely into the country, knowing that that armor would then destroy Georgian army units. There are many such questions. One thing is clear — Georgia did not use its military potential effectively. Now about the ceasefire. Lacking a consensus among EU countries and a mandate for a tougher and fairer stance, President Sarkozy accepted six settlement principles written by the Russian side, including a ceasefire. President Saakashvili does not like all the principles, but he had to accept them. In his position it is difficult to dictate terms. The main thing is to stop the war and return the country to peacetime. I think regular forces of Russia and Georgia will cease firing. But Abkhazia’s leadership may behave unpredictably; as of Wednesday noon they were still fighting for full control of the Kodori Gorge. There may be provocations, deliberate or by uncontrolled combat groups. Again, whose orders do the “volunteers” follow? — Will the other principles among the six be observed? — Not without difficulties and problems, but I think they will. I’ll stress what was missing from the six principles — preservation of Georgia’s territorial integrity. Despite efforts by many countries, including Ukraine and some EU and NATO states, I repeat: I don’t believe this will be achieved. In my view the Kosovo precedent will be implemented in the South Caucasus. Both self-proclaimed republics — if not tomorrow, then soon after — will call themselves states. And some countries will recognize them. I don’t rule out that South Ossetia, Abkhazia, or both may later seek to join Russia. Politically, much of Russia’s action is irrational. In reality Russia already had almost complete control over both republics before the war. Key positions there are held by Russian citizens. They always looked to Russia, did not communicate with Tbilisi, and traveled to Moscow for meetings instead of Tbilisi. Russia does not need simply additional territories. It lacks people to settle those it already has. Taking responsibility for two more republics would mean additional budgetary costs for reconstruction and more problems Moscow would have to solve. The economic and political consequences of this war will be negative not only for Russia and Georgia. Georgia in particular will need billions in international aid and loans to stabilize its economy and financial system. Armenia — Russia’s strategic partner — is in a difficult position because 70% of that country’s foreign trade goes through Poti, and that Georgian port was blocked. Also gas from Russia reaches Armenia via Georgia. Problems have arisen in Azerbaijan and among consumers of its energy resources. Recall, the only alternative pipeline not running through Russia for Caspian energy transport (Baku—Tbilisi—Ceyhan) also runs through Georgia. Today its security is a serious question. There will be many direct and indirect consequences of the war, including for Ukraine.

“There Is a Way to Deal with the Strong”

— Then let’s return to international reaction. In my view it does not withstand criticism; it was shamefully cautious and sluggish. Everyone only called for a ceasefire, but no one gave a clear legal assessment of Russia’s actions under international law. The day after the bombing of Gori, after the deaths of European journalists, after the utterly outrageous statements by high-ranking Russian officials — who likely read Orwell and Zamyatin — Sarkozy (who addresses Medvedev familiarly) says he came to talk with his “Russian friends” about peace. I think each of us can easily imagine that the Russians, if they wanted, could have entered Tbilisi and captured President Saakashvili. I’m convinced that no tank or plane from EU or NATO countries would have moved to protect that sovereign partner state and its legitimately elected president. It follows that Russia today can act with impunity in the territory it considers its zone of interests. Do you see who or what can stop Russia? — I understand we are talking about Russia. But evaluating international organizations’ effectiveness, let’s pose the question more broadly: who today can decisively and quickly stop China? Or the U.S., the U.K., France? Modestly I’ll remind readers: in 1999 in the article “Does Ukraine Need a New Military Doctrine?” in “DT” I discussed these questions, and that material remains relevant. Start with the UN. It’s the only global international organization, but it is disabled when a permanent Security Council member is involved in a conflict. The veto right. So an effective UN decision to stop or condemn — will not happen. By the way, should a conflict around Ukraine involve or interest a permanent Security Council member, the UN will be similarly hamstrung. The OSCE is the only international organization that includes all European states plus the U.S. and Canada. Despite respect for the OSCE, it has always been slow in making decisions, and in case of war it is at best capable of mediation and humanitarian assistance. Better not to speak of the CIS and GUAM. Now NATO and the EU. If a threat is directed at member states, they will defend themselves. They will act faster and more decisively, cut vacations, convene ministers and heads of government not in 7— 10 days but immediately. Another case: if the object of aggression is a non-member country, it can expect consolidated political and diplomatic support. Even that support may not be very unified, as we see today. If assistance requires significant military, material and human resources with predictable casualties, I put a huge question mark. Few NATO and EU states will be ready to act adequately to defend a country, even if it is orienting itself toward membership. It’s clear that no one, including the U.S., was ready or planned to give Georgia military assistance. Meanwhile a Georgian peacekeeping brigade was in Iraq performing military tasks side by side with NATO and EU members. — So might Russia continue to do whatever it pleases? — No, it cannot. Yes, the world order is imperfect and often unfair. Yes, economically and militarily powerful countries can act aggressively. But we must not accept this fatalistically. The rule of the strong has always existed, yet there was always a way to deal with an aggressor. Remember the world wars — how did they end? Moreover, today the world is interdependent like never before. Even the strongest states cannot exist in isolation without active exchange. The world is vulnerable, and they are vulnerable. Understanding this factor plus democratic values that distinguish the third millennium from previous ones are, albeit slowly, a restraining factor. In this concrete situation? Yes, Russia could have taken Tbilisi in a day, could have overthrown Saakashvili, and nobody would have been able or willing to stop it. But that would not have been the last word in the war.

“A Military Conflict Between Ukraine and Russia Is Unacceptable”

— When the TV showed frames of bombed Gori, located some tens of kilometers from Tbilisi, my eyes involuntarily looked on the map for Boryspil, Obukhiv, Fastiv, Vasylkiv... Most Ukrainians today would say that’s nonsense, an absolute fantasy, that Russia will never wage war against Ukraine. Yet for Georgians Russian bombers over Gori were until recently also fantasy. Do you think Russian military aggression against Ukraine is possible? — Let’s not frighten ourselves and get worked up. We need to think, draw conclusions and act. — Fine, suppose the Ukrainian experts and journalists who suggested Ukraine would be next after Georgia were emotional. But some Western colleagues and analysts, including the well-known Briton James Sherr and the veteran U.S. diplomat Richard Holbrooke, expressed confidence that while fighting in Georgia Russia was thinking about Ukraine. — Despite mistakes at various stages of building Ukrainian–Russian relations, we have avoided such conflicts. I think that will continue despite many contradictions in various spheres. Obviously because there is an understanding that a military conflict between Russia and Ukraine — the two largest countries in Europe — would be a true catastrophe for the whole continent in political, economic, environmental, energy and other aspects. We must operate from the paradigm: a military conflict between Ukraine and Russia is unacceptable. But let’s step away from particular states. A militarily strong country X may try to subjugate a weaker country Y and may succeed at the initial stage due to military power and surprise. Yes, a powerful army is necessary. But not only that. In a large state the army will usually be larger and stronger. Does that mean the weaker country is doomed? No. Whoever doubts it should read classics of military strategy — Chinese, German, Russian... In war victory goes not to the one with more planes, ships and corps, but to the one whose “government–people–army” triangle is stronger and who can break the enemy’s triangle. Sun Tzu taught this centuries ago. You need not only a strong army but above all strong authority that relies on the people’s support. As for military aspects, there are many options for asymmetric actions. Shamil Basayev showed how a force the size of a battalion can for a long time take away a major country’s will to keep fighting. I absolutely condemn Basayev’s actions that caused many civilian victims and cite this asymmetric option only because readers know it. Those who cannot withstand head-on confrontation may break the enemy’s will or inflict irreparable damage through asymmetric measures. Let professional military work out scenarios stored in “dark” rooms, and demand responsible and effective governance from politicians. Because today there is no greater threat to Ukraine than ourselves. — I also don’t want to be fatalistic. But during the Russia–Georgia conflict Moscow spoke to Kyiv in a tone scarcely different from that used with Tbilisi. Ukraine was accused of arming Georgia, of bias, of supporting one side, of interfering in the Black Sea Fleet’s activities. On the one hand, it’s humiliating to silently endure such shouts. On the other, it’s obvious we are being provoked. How should Ukraine now conduct dialogue with Russia to preserve national dignity, avoid escalation with the northern neighbor, and especially to avoid the trap that caught Saakashvili and Georgia? — How to build a dialogue? Calmly, professionally and responsibly. But first both sides must admit that there were never, are not now, and will not be fraternal relations between Ukraine and Russia. — Relations may be fraternal between me and my brother Vitaliy, a Russian citizen. But interstate relations cannot be fraternal, and politicians should stop exploiting that notion. Relations between states must be mutually beneficial and equal. Now about the tone of Russian statements. The latest statements from the Russian Foreign Ministry are written in the language of the 50–60 decades of the last century, and with clumsy diplomatic sarcasm. “Ukraine avidly armed the Georgian army to the teeth, directly pushing it toward intervention and ethnic cleansing” — a provocative, irresponsible and false claim. I asked Ms. Loskutova, counselor-envoy of the Russian embassy (the ambassador is on vacation): who exactly among Ukrainian leadership pushed for intervention and ethnic cleansing? Yushchenko? Tymoshenko? Yanukovych? Bohatyr’ov? Kinakh? Yekhanurov? Hrytsenko? Who? — No one! That’s an absolute falsehood. These and subsequent statements reflect hostility and accumulated resentment. Ideologues of “Greater Russia” psychologically don’t want to recognize a sovereign country’s right to pursue its own policy and set priorities without consulting the Kremlin. Those priorities may differ from Russia’s. Not everyone has to march in step. — But are we able at least to defend our priorities regarding the basing of the Russian Black Sea Fleet? — We already said relations with Russia will never be fraternal but should be mutually beneficial and equal. Emphasize the right root and clarify positions on basing the Black Sea Fleet in Ukraine. I believe we must, without delay, take the step provided by the basic agreements on the Black Sea Fleet of 1997 and analyzed in detail a month ago on DT’s pages. A step that for some reason the Cabinet mentions little and the president doesn’t speak of at all. The document states: starting from 2008, Russia must pay Ukraine for leased fleet facilities in accordance with Ukrainian law. Our legislation requires market valuation of leased property and, accordingly, market rent. On DT pages and elsewhere experts estimated that around 1 billion dollars per year. What do we have today? Starting from 1997, Russia annually wrote off 97 million dollars to Ukraine from the total recorded debt at that time. Based on that, from next year we could switch to a new rent system, but only if we fully repay our debt to Russia. Today we owe Russia 1,3 billion dollars. Prime Minister Yuliya Tymoshenko says the government, thanks to prudent policy, has additionally replenished the treasury by over 20 billion hryvnias. So I propose — to the government, Rada and president — to include in the September submission of the budget amendment-2008 a mandatory repayment of our debt to the Russian Federation in the amount of 1,3 billion. And after that move to collecting market rent for the basing of the Russian Black Sea Fleet. Yes, we will lose this year, but we will gain over the next nine. And it will be done lawfully, under existing bilateral agreements. Then the logic of the Russian fleet’s presence and perception in Ukraine would change. The administrations of Sevastopol and Simferopol would receive huge additional resources for city and Crimean development. No one will claim the Russian Black Sea Fleet “supports Sevastopol.” With a billion dollars we will create many times more jobs in Sevastopol and Crimea. If the government does not add such an expense item, I will not vote for the budget amendment-2008. Even if my vote would be 226-th. This must be done; it would be equal and mutually beneficial: Russia gets a base, Ukraine gets real compensation for renting its facilities and land.

An Acute Triangle

— I must again express doubt: are we strong enough to conduct our own independent policy? — Strong foreign and defense policy is possible only when the country and society are united, when authority is strong and consistent in its actions, and when there is a combat-capable army — remember the triangle drawn by the Chinese strategist? What do we observe while a war rages between two of Ukraine’s strategic partners that drags our state into it? Start with parliament, the first branch of power. I understand it’s holiday season. That may explain a delay of one or two days. But three, four, five days pass and leaders of the major political forces represented in parliament (except the Communist Party) have not stated their positions on the war. It’s not so important what those positions would be — whether by Yuliya Tymoshenko, Viktor Yanukovych, Volodymyr Lytvyn, Viacheslav Kyrylenko — but it’s important to have them. These are political, not business leaders, right? No party leaders’ positions — no point even discussing forming a unified Rada position. Wait until September? Now the presidential vertical and executive branch. We know in general the president’s position articulated through Foreign Ministry statements. Regrettably, the president did not immediately convene the National Security and Defense Council, which he chairs. He did not recall the NSDC secretary from vacation, nor ministers, heads of security and law enforcement bodies who are NSDC members, nor heads of military intelligence and the border service, nor the head of his secretariat. The result: no one organized clear coordinated around-the-clock interagency work in situation rooms. Operational information flows are disorderly, there’s no systematic analysis of all information leading to considered, coordinated, realistic action options. Therefore statements and demands are voiced on the state’s behalf that the state is unable to uphold or ensure. A decision to deny Russian Black Sea Fleet ships access to a Sevastopol base could be implemented in various ways, but is the president ready to give the order and then be responsible for the entirely predictable negative consequences? Hence one intelligence report on 8 August (!) wrote up the chain that everything is calm, while the world already knew there was war in the Caucasus. So instead of signed Cabinet decrees, hurried presidential decrees are issued. Then an official in the presidential administration drives a wedge into one side of the triangle — into unity of power — by telling the whole world which government members didn’t sign the NSDC-coordinated decision. War or no war, rivals for the next elections must be “taken down” in advance. Then a vice prime minister sends (to whom?) a message that the Cabinet will follow only “technological” decrees. The next day another official adds to the issue of unity by accusing ministers of aiding another state. And what about the army vertex of the triangle? The army awaits promised but undelivered funds (budget amendments not adopted) and the loudly promised but improbable 8000 apartments (a failed report signed by Yekhanurov exists). The army is already eating into November food funds and burning remaining fuel bought at prices much higher than station prices (there is an act by the Accounting Chamber). Yet the army helps people: it builds bridges and rescues from floods. But the main focus is the parade! The supreme commander ordered it. It doesn’t matter that funds were taken from combat training, that our tracks will tear up the asphalt (there was no time to make rubber shoe covers because the decision was made as always at the last minute), or that the Kyiv administration didn’t give permission for military aircraft to fly over the capital. None of that matters — we will have the parade! Regardless of weather, even if half the country is, as the president says, a “second Chornobyl,” and war is near the borders. — But we really do need a strong army. Although not long ago the media debated whether Ukraine even needed an army. — Those who doubt will be fewer now. Creating a strong army requires nothing new. First, implement the State Program for the Development of the Armed Forces of Ukraine through 2011, developed by the Ministry of Defense, agreed by two governments (Tymoshenko and Yekhanurov), supported by NSDC members and enacted by presidential decree. The program is not being fully implemented, primarily due to insufficient funding. The prime minister promised to allocate 2% of GDP to the army, but allocated a little over 1% of GDP. Therefore the program will be derailed. There will be no technical re-equipment with modern arms, especially domestically produced ones our defense industry can already make. Second, implement the program to transition the Armed Forces to a contract principle of manning. That too is failing. It’s clear that without emergency measures in the remaining year and a half, Yushchenko will not fulfill his pre-election promise to create a professional contract army by the end of 2010. Third, we must implement the Special Operations Forces development program. By the way, this was the last document I signed as defense minister last December. The program was the result of a year of work by the Ministry of Defense, the General Staff, military intelligence, unit commanders and experienced special forces officers. Special Operations Forces are the most combat-ready component of our Armed Forces. In special forces units and combat groups the logic, spirit and ethics of relations are built on principles I planned to extend to the future professional army. There is no ostentatious rank-worship. A small combat group must operate autonomously, detached from base, in extreme conditions, including on foreign territory. Each fighter depends on the others regardless of rank, and the result hinges on each soldier — success or mission failure. Special forces cultivate independence in decision-making, responsibility, audacity and willingness to take risks. Special forces soldiers, let alone sergeants and officers, walk with straight backs, unlike regular units trained from Soviet times to march half-bent, to march in formation, salute, clean territory, paint curbs, flatter superiors and only superficially practice military professions. Regrettably, the Special Operations Forces development program was sabotaged by Minister Yekhanurov. This was not a budget or Cabinet issue but a Ministry of Defense failure within its allocated budget. This year an additional 300 million hryvnias was intended for special forces. When I signed the program everyone in the General Staff and Ministry of Defense understood: however the overall defense budget looks, the money would be found — by hook or by crook. Even by reducing spending elsewhere. Special forces units can carry out missions of strategic importance by tactical detachments. They are the army’s elite, capable of operating by land, air and underwater. A group of four to five can block any headquarters, command post, airfield or port, seize missile launchers. These professionals can conduct asymmetric operations, including abroad, to convince any aggressor continuing aggression against Ukraine will cause serious problems on his own territory. And such an important program was sabotaged! At initial planning in the General Staff and Ministry of Defense, when the budget was approved, instead of 300 about 160 million was allocated on paper, but in reality half that. There will be no purchase of modern communications, weapons and ammunition, parachutes... Why? Because of lack of professionalism and responsibility. Ukraine has no defense minister, it has a minister of excess military property. Of his five deputies only one is a professional who understands the army, and even he was assigned a secondary role (perhaps because he worked in my team for a few months?). The other four know finance and surplus property. No one in the Ministry leadership, with a silent General Staff, told the president that funding special operations development is much more important for the country’s defense than holding a parade (over 80 million hryvnias) or building another, 18-th, lyceum in Baturyn (50 million this year just for documentation and hundreds of millions next year for construction). I managed to resist outside influence and develop army components that guarantee national security, not symbolic attributes of third-rate importance. I won’t list more examples of ineffective actions or criminal inaction by authorities in critical conditions. The main point is clear — state authority is not only weak; it doesn’t function, and when it does it often works to the negative. Today we need a state apparatus that sets goals, not reflexes; that defends national interests, not ratings; that constantly monitors internal and external trends and challenges so we are not forced to react in a piecemeal way to late and unfamiliar information... For now we have collapse across all branches and verticals of power; one cannot expect strong foreign and defense policy. We are being played, and will continue to be played — by both strong and weak actors.

“The Civilized World Is Weaker Than Ever”

— So are we the weakest in this world? — Today we talk more about the Russia–Georgia war. But beyond the burning Caucasus there are global world processes. Their analysis shows that other wars and threats will become the true challenge for the civilized world. I dare say the civilized world is weaker now than ever, while threats are stronger than ever. I very much hope that in fighting these threats current conflict participants, Russia and Georgia, will stand side by side, however unlikely that may seem today. We can draw a strip on the map from North Korea through Pakistan, Afghanistan, Iran, Iraq, the Middle East, Sudan and end at the Balkans. That would be not the only but the most dangerous conflict zone. By the way, captivated by the Caucasus and the Olympic Games, world and domestic media forgot that impeachment proceedings have been launched in Pakistan. How will that end? Stability in that country relies on General Musharraf. Stability in neighboring Afghanistan depends largely on Pakistan, which for years has kept a force of over 60 thousand troops at the border, covering it. Not only against drugs. Over a thousand Pakistani soldiers have died. A serious problem could erupt in this explosive region. Ukraine doesn’t even speak of this. In that explosive belt there is everything: frozen, smoldering and burning conflicts; transnational terrorist and criminal groups outside state control; huge financial resources; nuclear and other weapons of mass destruction, their technologies and components; numerous extremely dangerous conventional weapons; thriving global drug trade. Many countries’ troops are there, governments are ineffective, daily terrorist attacks produce human casualties. Most importantly, combat groups are not burdened by democratic values and are ready to sacrifice thousands of lives, including their own. They are ready for the most decisive actions worldwide. Threats are serious for any country — even the mightiest. The U.S. has modeled containment of the use of biological weapon components many times. The result is always the same — millions of victims; it is impossible to contain the threat by one’s own means. That’s the U.S.! What about Ukraine, Georgia, Russia? Now look at the other side — the civilized world. How is it today? I assert it’s weaker than ever. Why? I’ll name four major factors. First: all developed, stable democratic countries vote roughly fifty-fifty in elections. It cannot be otherwise in a stable country. Take Western Europe, the U.S. or even Ukraine. You can’t get 80—90% of the vote except in authoritarian regimes or in countries at critical junctures. In most places it’s fifty-fifty. What does that mean? Political leadership at the highest level is weak and politically vulnerable — and becomes more so the closer to elections. In such situations it’s very hard to make important, responsible and unpopular decisions, such as sending troops to a dangerous region. It’s even harder to endure when bodies return home and when huge military expenditures and casualties mount, all under daily media and opposition pressure. Obviously: sending troops to Iraq, whether ours or Poland’s, lacked public support — over 70% opposed. It’s very difficult for the top political leadership to make such decisions. We saw in some EU and NATO countries that after elections peacekeepers were pulled out within two weeks (Spain, for example). (Ukraine withdrew its contingent gradually over a year.) That is, the top political level is very vulnerable, especially approaching elections. This is visible in the U.S. now. Second: at the next level — defense ministers — turnover is high. I served as defense minister two years and ten months. When I left, only five of about 40 defense ministers with whom I started remained. In Belarus, Azerbaijan, Tajikistan, Turkey and Denmark. In many countries defense ministers are appointed from medicine, finance, culture or journalism. An exotic case in Spain: a minister was appointed while seven months pregnant. Can you imagine her being effective if a conflict requires working 24 hours a day for many consecutive days? The point: when the top political level is weak, the next level — defense ministers — should offer well-considered military-political decision options and defend the optimal variant, but that level is not ready for that role. Objectively. So reliance shifts to the military. Third: the highest military leadership — the chief of the general staff — in how many countries do these generals have personal experience planning, deploying and commanding significant combined-arms formations? Not just a regiment or brigade, but a large operational grouping? You can count them on your fingers: the U.S., Russia, Turkey, Israel, Britain. And almost that’s it. Others read textbooks often based on analysis of previous and foreign wars. So the top political leadership cannot rely on firm professional military advice in a crisis. Fourth factor: low effectiveness of international organizations and slow decision-making — we already discussed. Add that democratic strength has serious weaknesses. Most democratic alliances operate on consensus and a single country can block NATO decisions. Now recall who can challenge the stable, peaceful, slow-to-decide civilized world? Those willing to kill thousands and die by the thousands. They don’t need huge logistics chains and amenities; with a handful of rice and a weapon they move across terrain for weeks. Crucially, they are trained and ready to act asymmetrically, striking the most painful points of developed democratic societies. I’m convinced leaders of democratic states must promptly recognize the vulnerability and weakness of individual countries and international organizations. Perhaps it will be easier now, after the Russia–Georgia conflict revealed some weaknesses. And what about Ukraine? Our leaders at home and abroad talk about coalition and elections... Serious regional and global problems are either unrecognized or never interested them.

“I Would Withdraw Ukraine’s MAP Application”

— I must ask: should Ukraine, after the Georgian events, accelerate toward NATO? Is this goal no longer relevant? Have our chances of getting a Membership Action Plan (MAP) in December increased or decreased? — I don’t consider this question the most relevant now. We’re not talking about membership, which requires preparation and a unified political position to be supported by the country’s citizens. There are no prerequisites for that now. So membership is not on the table. It’s clear nobody can face a serious threat alone. It’s also clear that joining efforts is beneficial, including economically. And it’s equally clear that if there’s any effective military alliance in the world it’s NATO. There’s a queue for NATO, unlike the Tashkent Treaty that people leave. Why do I find formal MAP accession irrelevant now? Because nothing prevents us from fulfilling MAP ourselves today. Nothing. Regardless of whether NATO decides in December or April or doesn’t decide at all. If Ukrainian authorities realize we must lift our economy, environment, judiciary and military machine, let them do it. That is what the MAP acronym means. I understood this when I was defense minister: in November 2005 I proposed at a meeting of NATO defense ministers that Ukraine develop its own MAP to raise the Armed Forces to NATO standards. There are no higher standards. They said: “Great, develop it.” Why did I do it? To move MAP talk into practice. To avoid MAP as a “black box” and have a document on the minister’s desk so we’d know what to do, what resources and timelines. We drafted a MAP in three months, discussed it, gave it to NATO, brought in their consultants, especially from countries that recently joined the alliance, heard recommendations and adopted what was useful. The MAP contained only what Ukraine needed. I say this firmly. If the government’s “Ukrainian Breakthrough” program is the MAP in substance. I told Yuliya Tymoshenko before her Brussels trip: don’t fear public reaction; this is MAP in the current government’s vision. There’s nothing else in that document but sections on a normal electoral system, a normal market economy and anti-corruption — things we need. A strong combat-ready army we need, not the Americans — they have theirs. So nothing stops us from implementing our MAP today. I rebuke the government: why haven’t they drafted a MAP for their ministries and are they not implementing it? I’m sure that if in June 2006, during the Ukraine–NATO Commission meeting at defense minister level — which I attended — the country had a coalition and a new government, we would have guaranteedly received MAP. Then Germany, France, Belgium and others would have voted for it. Why? Because in every meeting with NATO defense ministers we exchanged new results and experiences. I reported results and NATO members saw Ukraine knew where to go and was moving there methodically. Now who prevents our ministers — Shandra, Knyazevych, Onyschuk, Vakarchuk, Danylyshyn and others — from drafting their MAP parts and traveling every three days Brussels—Berlin—Paris to present their MAPs to partners? Then in two months returning with first implementation results, then again two months later. You know how that would end? NATO would say: “Enough, guys; we don’t have time for our work. One of your ministers arrives, then another with their report. We are satisfied; we see results; we will support Ukraine.” But that isn’t happening. The government talks about MAP but doesn’t work on it. The president could long ago have issued a decree requiring every minister to develop their MAP within two months and implement it actively. Yushchenko didn’t do that either. So whether NATO formally grants MAP in December is unimportant for us. I’ll say more: in Yushchenko’s place I would withdraw Ukraine’s MAP application from NATO headquarters. But ensure its real implementation by Ukraine without any NATO decisions, because they aren’t necessary. — Perhaps the events in Georgia will push previously hesitant alliance countries to make a positive decision for Ukraine? Or do you think they will be more frightened? — Some will be pushed, some frightened. It’s hard to judge now. But I think no radical change will occur, for various reasons including energy considerations. Back to withdrawing the MAP application: let’s not put the alliance in an awkward position. When there is no unity inside the country, when parliament blocks the floor and won’t pass critical laws, when there is no unity across the vertical of power, when there is no effective state machine — remember, we’re not speaking of joining the alliance. Joining NATO is like entering a university. MAP is like being allowed to use the library to study. If you want to read, read! We have books, domestic and foreign. I’m not sure people would support withdrawing the application. But I would focus on creating an effective system of government and achieving concrete results. When citizens feel weekly or monthly that life is improving they will respect their government and then entrust it with strategic decisions — any strategic decisions, even without a referendum. They will understand the government works for them. Given it works wisely at home, it can be trusted with difficult foreign-policy decisions. But when internal political wars are ongoing, people feel increasingly insecure and can’t plan household budgets or business; they have no respect for authorities and won’t entrust them with important decisions, opting for referendums instead. So don’t shift your problems to Europe. Implement your MAP. To finish: many countries became NATO members without any MAP. And some European states are not NATO members and won’t do MAP. But through effective internal and external policy they could be admitted to the alliance any moment they apply.

“We Must Not Trade Values for Prices”

— You planned to return to the energy aspect. — The point is EU and NATO countries ensure their security collectively, yet negotiations with Gazprom are bilateral. Here some see a challenge, others (including our government) see temptation: to trade values for prices. Strategic goals and democratic values for cheap gas for a specific year, a specific election, a specific prime minister or president. I don’t want Ukraine to trade values for prices. We have done it before and saw the result. There is no cheap gas. The remainder of the price will be procured via closed schemes and by establishing control over our economy. Independence must be fought for and paid for. If we don’t want to kneel and want to stand with a straight back, we must pay market prices for gas. It will be market-priced anyway, regardless of presidential statements or why the prime minister remained silent watching the war in the Caucasus. Prepare for this and not in a state of shock. The fatalistic tone of the gas issue (that the economy and social sphere will collapse) is largely because gas has been the source of billion-dollar profits. The gas lobby is very strong; it breeds the largest metastases of corruption regardless of who is president or prime minister. I’ll voice an opinion few share today but soon most thinking people will: with smart policy our government can make gas price non-decisive. It will be market-priced and higher than now. But let’s view the problem without fear and calmly evaluate what we have that most European countries don’t. First: we have our own gas — over 20 billion cubic meters annually. Most European countries do not. Second: we have a strategic pipeline that after the Georgian conflict will attract even more attention. Most European countries don’t have such a pipeline. I remind you that pipeline added in our gas balance in 2004—2005 years an additional 28 billion cubic meters (for comparison, this year only 9 billion). Third: we have underground gas storage. Most European countries lack that too. That’s a plus. Fourth: we have coal for about 400 years, with all sector problems but also potential. Most European countries lack those coal reserves. Fifth: we have nuclear energy. Many European countries don’t. Sixth: we have hydropower thanks to powerful rivers many European countries lack. We used to have small hydropower too — frozen or ruined now — but it once powered whole districts and could be restored. Seventh and perhaps most important: our energy consumption per unit of output is four to six times higher than in developed European countries. That’s a huge reserve to reduce gas use starting at the housing-and-communal services level and in every apartment. Stop heating the ground with pipes, put regulators on radiators, don’t open windows in winter. Now the question: having what most European countries do not have, will we not survive and perish? How have they survived and prospered? A market gas price (and soon there won’t be another) will be a huge incentive to reduce energy consumption. No Cabinet decision will be a bigger incentive than high prices because everyone from businessmen to ordinary citizens will think how to heat homes and start saving. So we are not in a weak position. Additionally, we must more clearly define the role of the state. Our high officials, ministers and presidents should not kneel in negotiations to get cheap gas for people who increase their fortunes by five to ten billion each year. Let those people pay market prices; they can afford it. The state will of course support structures that create jobs and contribute taxes. But the state should not negotiate gas prices for business. Let them buy on the market. Many already do; some have their own pipelines. Messrs. Mittal Steel, Mr. Firtash, Mr. Akhmetov, Mr. Pinchuk and others sell products at world prices while not paying workers world wages. Profit margins exist; let them buy gas at market prices. The state will support vulnerable sectors with loans for some time. Remember all the talk that if gas prices exceed 130 dollars the economy would collapse? Today they get gas at 296 dollars. Much didn’t collapse; profitability declined in places that did collapse and the state must help them. In three or four years the gas issue will fade. I’m not even mentioning reserves to be found by auditing fields, checking who manages them, which are conserved and can be reopened, verifying whose gas is stored in underground storages and who exports it. Seriously, not through shadow and clearly ineffective schemes, but by developing the gas shelf with real investors rather than “Venko.” We must become stronger and then MAP will be secondary and others’ diktat secondary if we want to be a sovereign state.

gazeta.dt.ua

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Анатолій Гриценко: «Більшої загрози, аніж ми самі, для України не існує»". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Анатолій Гриценко: «Більшої загрози, аніж ми самі, для України не існує»". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Анатолій Гриценко: «Більшої загрози, аніж ми самі, для України не існує»

В умовах, коли чимало членів РНБОУ і депутати Верховної Ради опинилися на далеких від України островах, відрізані від Батьківщини теплими морями й океанами, засідання парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони минулого четверга стало тим майданчиком, на якому представники різних політичних сил, українських державних органів і спецслужб, керівники інших комітетів Верховної Ради без журналістів і телекамер змогли професійно обговорити ситуацію, що склалася на Кавказі у зв’язку з воєнними діями між Росією та Грузією, а також питання мінімізації її можливих негативних наслідків для нашої країни.

Напередодні цього засідання ми зустрілися з главою комітету з питань нацбезпеки та оборони Анатолієм ГРИЦЕНКОМ, щоб поставити йому запитання, якими, на наш погляд, сьогодні цікавляться багато українців.

Напередодні цього засідання ми зустрілися з главою комітету з питань нацбезпеки та оборони Анатолієм ГРИЦЕНКОМ, щоб поставити йому запитання, якими, на наш погляд, сьогодні цікавляться багато українців. «Скажемо прямо — це війна» — Анатолію Степановичу, те, що ми кілька днів із жахом спостерігали в Грузії, Захід сором’язливо називає виходом Росії за межі миротворчої місії. Росія ж каже про агресію Грузії проти Південної Осетії й етнічні чистки. Яке визначення тому, що відбувається, можете дати ви? — Для локалізації конфлікту й особливо його наслідків, регіональних і глобальних, потрібно дати оцінку тому, що відбулося. І відійти при цьому від системи координат «свій–чужий», адже ситуація складна, не чорно-біла, і вона не може оцінюватися однозначно в термінах «агресор» і «жертва агресії». Абсолютно прогнозовано, що після прецеденту визнання Косово заморожені конфлікти на території Грузії — у Південній Осетії та Абхазії — рано чи пізно мали вибухнути. Вони вибухнули тепер. У Південній Осетії конфлікт перейшов у гарячу фазу, потрібно це визнати, рішенням президента Саакашвілі про застосування сили для відновлення конституційного порядку. Я вважаю — це помилковий і трагічний за своїми наслідками крок грузинського президента. Більше того, він зробив його, не поставивши до відома ні партнерів по НАТО і ЄС, ні президента України. Керівник держави не має права на емоційні рішення, він повинен зберігати холодно­кровність за будь-яких умов. Навіть коли його провокують до силових дій, а Саакашвілі провокували довго. Тому, висловлюючи солідарність із народом Грузії, котрий став об’єктом воєнної агресії, я не солідарний із рішенням грузинського президента. Ще місяць тому я підтримував його потужні ініціативи, спрямовані на нормалізацію відносин із Абхазією. Саакашвілі запропонував цій республіці немислимо широкі повноваження та преференції: пост віце-президента Грузії, квоту для представників республіки в центральній владі, особливі економічні умови для пріоритетного розвитку регіону, навіть право вето на ухвалення окремих законів парламентом Грузії. Пропозиції було відкинуто без обговорення. Причин, на мій погляд, дві: глибока взаємна недовіра й орієнтація Абхазії на підтримку Росії. А тепер про конфлікт і його наслідки. Силова акція грузинської армії дала результат, протилежний тому, на який розраховував Саакашвілі. Гадаю, попри всі зусилля щодо збереження територіальної цілісності, Грузія де-факто втратила обидві республіки — і Південну Осетію, і Абхазію. — Назавжди?

— В історичній перспективі не можна казати «назавжди». Згадаймо, були імперії, котрі вважали, що існуватимуть «назавжди». Імперії розпалися, з’явилися нові держави, нові союзи... Але я не бачу реальних передумов, щоб у доступному для огляду майбутньому — через 10, 15, 20 років — Тбілісі зміг відновити кон­ституційний контроль над Цхінвалі та Сухумі. Це перше. Друге. Я категорично не приймаю і засуджую застосування грузинською армією реактивних систем залпового вогню — по своїй території і проти своїх же громадян. Навіть із воєнного погляду, не системами типу «Град» борються з бойовиками та терористами. Для цього є спецназ, у крайньому разі, точкові удари артилерії чи авіації. А реактивні системи залпового вогню знищують усе живе і руйнують усі будівлі в зоні ураження. Такий шлях відновлення конституційного порядку неприйнятний. Тому я вважаю, що посадові особи, котрі віддали наказ про застосування систем залпового вогню, мають бути віддані під суд. — А якщо це був наказ особисто Саакашвілі? — Повторю: має відповісти посадова особа, котра віддала наказ. Хоч би хто нею був. Тепер що стосується дій Росії. Відзначу два моменти. По-перше, не російській владі закликати світ до моральності, говорячи про неприпустимість жертв серед мирного населення, про геноцид й етнічні чистки. На нашій із вами пам’яті розстріляно рішенням російської влади парламент, практично стерто з лиця землі Чечню і її столицю місто Грозний, коли, цитуючи відомого російського політика, «мочили в сортирі» все, що рухалося підозріло. Тому не варто російській владі моралізаторствувати. Про це можуть авторитетно говорити керівники держав, які змогли мирно вирішити внутрішні конфлікти, зокрема прояви сепаратизму. Можуть чехи й словаки, котрі мирно розділили країну. Може й Україна, котра не давила танками сепаратистів Мєшкова в Криму, не розстріляла Майдан і не стерла з лиця землі Сєверодонецьк... Третє. Відповідь Росії на події в Південній Осетії була явно неадекватною за своєю силою та масштабом. Росія порушила норми міжнародного права, коли ввела на територію суверенної держави свої регулярні війська і розпочала проти Грузії широкомасштабну воєнну агресію. Такі дії важко назвати миротворчістю, скажемо прямо — це війна. Воєнні дії велися в усіх трьох сферах: із повітря, із моря, на суходолі. Ударів завдавали по всій території Грузії — артилерією, а також тактичною, фронтовою і стратегічною авіацією. З елементами морської блокади кораблями ЧФ, активної інформаційної та кібернетичної війни. Задум росіян прогнозовано швидко зрозуміли в іншій невизнаній республіці — Абхазії, і бойові дії поширилися на цей регіон Грузії. Збройні формування Абхазії вийшли за її межі, завдаючи ударів артилерією, авіацією і знову-таки — реактивними системами залпового вогню. Урешті-решт, на територію Грузії Росія додатково ввела близько двох дивізій — приблизно по дивізії в кожну з двох невизнаних республік. У тому числі танкові, механізовані й артилерійські частини, спецназ і десантників, із технікою й озброєнням. А ще «добровольці», яких ніхто не рахував.

«Росія сама загнала себе в пастку»

— Чи є сьогодні впевненість, що сторони конфлікту не повернуться до бойових дій? Адже з одного боку, президент Саакашвілі заявляє про вихід з СНД і, головне, про денонсацію угод про миротворчу місію СНД, оголошує російських «миротворців» окупаційними військами. З іншого — президент Медведєв, говорячи про закінчення воєнної операції в Грузії, віддає розпорядження своїм воєначальникам «у разі нової агресії з грузинської сторони ухвалювати рішення про знищення агресора». Наскільки крихким чи наскільки міцним є цей мир? — Коротко не відповім і почну з причин конфлікту — вони двоїсті. З одного боку, своїм корінням вони сягають у минуле, а з іншого — спрямовані в майбутнє. Чому в майбутнє? Поясню образно: на бойових наказах російського командування й прес-релізах російського МЗС при нагріванні можуть проявитися написані симпатичними чорнилами три слова: «Косово» й «Велика Росія». Попереджали ж, що косовський прецедент прямо проектується на Південну Осетію, Абхазію, так само як і інші заморожені конфлікти по всьому світі, включаючи Західну Європу — їх понад 150. Росія виступила проти визнання незалежності Косово, і я вважаю, що Україна теж не повинна визнавати самопроголошену республіку. Тому що маніфестації сепаратизму можуть пройти по всій планеті, й ми не встигатимемо гасити пожежі. Так що, гадаю, перший чинник — Росія вирішила покарати Захід за визнання незалежності Косово. А другий чинник — це «Велика Росія». У нещодавно оприлюдненій (уже за президента Медведєва) Концепції зовнішньої політики РФ прописано, що «вплив Заходу на глобальні процеси послаблюється», там же йдеться про посилення потенціалу Росії, і це правда. Певне, російські керівники вирішили, що їхній час уже настав і вони мають прискореними темпами відновлювати статус супердержави. Яка активно впливатиме на всі світові процеси й важливі регіони, починаючи з країн «близького зарубіжжя». Очевидно, меншою мірою це стосується трьох балтійських держав, які встигли вскочити в поїзди НАТО та ЄС. Ось чому причини є глибинними й довгостроковими. І все ж, чи могла Росія вчинити інакше? Не тільки виграти тактично (зміцнивши позиції на Кавказі), а й не програти при цьому стратегічно (підірвавши свій імідж і довіру в усьому світі)? Могла, та не змогла. Якби Росія, у відповідь на силові дії Саакашвілі, ввела війська на територію Південної Осетії, посилила своїх миротворців, а потім поставила жорстку вимогу припинити вогонь і разом зі світовим співтовариством домоглася локалізації конфлікту, не виходячи за межі автономії, дії РФ дістали б не захоплену, але все ж таки іншу оцінку. Навіть при тому, що це, як і раніше, є порушенням суверенітету Грузії, гадаю, такий крок Росії світ би сприйняв спокійніше. І тоді настали б дуже тяжкі часи для президента Грузії. Але Росія не зупинилася. Треба визнати, що російські військові, з професійного погляду, діяли грамотно. Щоб зупинити удари грузинської армії по території Південної Осетії, треба бити по тилах, комунікаціях, інших ешелонах, об’єктах військової ін­фраструктури. Але, крім військової логіки, є ще й норми міжнародного права. Є суверенітет іншої держави, є цивільні об’єкти, удари по яких неприпустимі згідно із законами ведення війни. Тут Росія переступила межу, і її подальші дії — це вже агресія й непропорційне застосування сили. Росія сама загнала себе в пастку. З кожним новим ударом, новою руйнацією, які світ бачив на екранах у сотнях мільйонів помешкань, авторитет Росії падав — скрізь. На мою думку, лише Фідель Кастро сказав кілька слів на підтримку Росії. Заклопотано промовчали навіть у союзній державі Білорусь. Світ здригнувся й пригадав СРСР зразка 1956-го, 1968-го, 1979-го... До речі, якщо обмежитися лише війсь­ковим аспектом, визнаймо, що грузинська армія виявилася слабкішою, ніж про неї думали. І це не питання солдатів, а скоріше питання командування. У багатьох випадках воно діяло непрофесійно. Ще не час для остаточних оцінок, але деякі дії під час війни (адже було оголошено військовий стан) викликали здивування. Під час війни верховний головнокомандувач не повинен організовувати багатотисячні мітинги, якщо бомби рвуться за кілька десятків кілометрів від столиці. Також, із військового погляду, незрозуміло, чому не було заблоковано Рокський тунель і чому колоні російської бронетехніки дозволили безперешкодно пройти всередину країни, розуміючи, що потім ця бронетехніка знищуватиме підрозділи грузинської армії? Таких запитань багато. Ясно одне — потенціал грузинської армії не було використано ефективно. А тепер про припинення вогню. Не маючи за спиною консенсусу країн ЄС і мандата на більш жорстку й чесну позицію, президент Саркозі прийняв написані російською стороною шість принципів урегулювання, серед яких — і припинення вогню. Президента Саакашвілі не всі принципи влаштовують, але він змушений був їх прийняти. У його становищі важко диктувати умови. Головне — зупинити війну й повернути країну до мирного життя. Думаю, вогонь регулярних військ Росії і Грузії буде припинено. Та як поведеться керівництво Абхазії, важко прогнозувати, нині (полудень середи. — Т.С.) там іще воюють за повний контроль над Кодорською ущелиною. Можуть бути й провокації, навмисні або з боку непідконтрольних владі бойових груп. Знову ж, чиї команди виконують «добровольці»? — А інших принципів з шести буде дотримано? — Не без складнощів і проблем, але, гадаю, будуть. Зазначу головне, що не потрапило в шість принципів урегулювання, — збереження територіальної цілісності Грузії. Попри зусилля багатьох країн, зокрема й України та окремих держав — членів ЄС і НАТО, повторюся: я не вірю, що вдасться цього домогтися. Як на мене, на Південному Кавказі все ж буде реалізовано косовський прецедент. І обидві самопроголошені республіки — не завтра, так післязавтра — назвуть себе державами. І будуть країни, які їх визнають. Не виключаю, що згодом Південна Осетія чи Абхазія, або обидві республіки, захочуть приєднатися до Росії. Якщо говорити про політичні дії Росії, то значною мірою вони є ірраціональними. Тому що насправді Росія і до війни мала практично повний контроль над обома республіками. Керівні посади в них обіймають російські громадяни. Вони завжди орієнтувалися на Росію, не спілкувалися з грузинським керівництвом, замість Тбілісі їздили на зустрічі до Москви. Росії ж не потрібні просто додаткові території. У неї немає людей, щоб заселити й ту, що є. А взяти під свою відповідальність ще дві республіки — це додаткові бюджетні витрати на їхню відбудову, додаткові проблеми, які доведеться розв’язувати Москві. Негативними економічні й політичні наслідки цієї війни будуть не тільки для Росії і Грузії. Для Грузії — особливо, їй будуть потрібні мільярди міжнародної допомоги й кредитів на стабілізацію економіки та фінансової системи. У тяжкому стані опинилася й Вірменія — стратегічний партнер Росії. Адже 70% зовнішнього товарообігу цієї країни йде через Поті, а цей грузинський порт було заблоковано. Крім того, газ із Росії надходить у Вірменію також через територію Грузії. Проблеми виникли й в Азербайджану, й у споживачів його енергоресурсів. Нагадаю, єдиний альтернативний, що не проходить через територію Росії, трубопровід для транспортування енергоносіїв Каспію (Баку—Тбілісі—Джейхан) теж проходить через територію Грузії. І сьогодні серйозно постало питання про його безпеку. Прямих і непрямих наслідків війни буде багато. Зокрема й для України.

«І на сильного знайдеться управа»

— Тоді повернімося до міжнародної реакції. На мій погляд, вона не витримує жодної критики, оскільки була ганебно обережна і млява. Всі говорили лише про необхідність припинення вогню, але ніхто не дав чіткої оцінки діям Росії з погляду міжнародного права. Наступного дня після бомбувань Горі, після загибелі європейських журналістів, після абсолютно диких висловлювань вищих посадових осіб Росії, котрі, певне, начиталися творів Оруелла та Замятіна, той-таки Саркозі (з яким Медведєв демонстративно на «ти») заяв­ляє, що приїхав поговорити з «російськими друзями» про мир. Гадаю, кожен із нас цілком припускає, що росіяни, якби захотіли, запросто могли б увійти у Тбілісі й захопити президента Саакашвілі. Переконана, що при цьому жоден танк, жоден літак країн Євросоюзу чи НАТО не зрушив би з місця, щоб захистити суверенну державу — партнера цих організацій та її законно обраного президента. Виходить, що сьогодні Росія безкарно може свавільничати на території, яку вона вважає зоною своїх інтересів. Ви бачите, хто чи що може зупинити Росію? — Розумію, ми зараз говоримо про Росію. Однак, оцінюючи дійовість міжнародних організацій, делікатно, але поставмо питання по-іншому, ширше: а хто здатний сьогодні рішуче й швидко зупинити Китай? Або США, Великобританію, Францію? Нескромно нагадаю читачам: 1999 р. у статті «Чи потрібна Україні нова Військова доктрина?» на сторінках «ДТ» я висвітлював ці питання, і той матеріал зберігає свою актуальність. Почнімо з ООН. Це єдина на планеті глобальна міжнародна організація, але вона недієздатна у тому випадку, якщо учасником конфлікту є один із постійних членів Радбезу ООН. Право вето. Отже, рішення ООН, яке б зупиняло або засуджувало, — не буде. До речі, на випадок конфлікту навколо України одним із учасників або зацікавленою стороною завжди буде постійний член Радбезу. З ООН зрозуміло. Далі. ОБСЄ — єдина міжнародна організація, що об’єднує всі держави Європи плюс США і Канаду. Попри всю повагу до ОБСЄ, вона завжди була повільна у прийнятті рішень, а в разі воєнного конфлікту максимум, на що здатна, — на посередницьку дипломатичну місію й гуманітарну допомогу. Про СНД і ГУАМ краще нічого не говорити. Тепер НАТО і Європейський Союз. Якщо загроза буде спрямована проти країн–членів цих організацій, вони себе захищатимуть. Діятимуть швидше й рішучіше, перервуть відпустки, зберуть міністрів і глав урядів не через 7— 10 днів, а негайно. Інший випадок: якщо об’єктом агресії стане країна за межами членства в НАТО та ЄС. Вона може розраховувати на консолідовану політичну й дипломатичну підтримку. Та й то — не дуже консолідовану, як ми це бачимо сьогодні. Якщо ж ситуація вимагатиме надання військової допомоги, виділення серйозних матеріальних і людських ресурсів, із прогнозованими жертвами, то тут я ставлю величезний знак запитання. Небагато держав ЄС і НАТО будуть готові діяти адекватно ситуації й захищати країну, навіть якщо вона спрямувала вектор своєї політики у бік членства в цих організаціях. Абсолютно очевидно, що в нинішній ситуації ніхто, включно зі США, не був готовий і не планував надавати Грузії військову допомогу. Хоча грузинська бригада миротворців тим часом була в Іраку, виконуючи завдання саме воєнного характеру, пліч-о-пліч, у тому числі, з членами НАТО та ЄС. — Отож Росія може продовжувати робити все, що їй заманеться? — Ні, не може. Так, світовий порядок недосконалий і багато в чому несправедливий. Так, могутні в економічному і військовому планах країни можуть собі дозволити діяти агресивно. Але ми не повинні сприймати це з якимось фаталізмом. Право сильного діяло завжди. Однак і на сильного, якщо він діяв агресивно, знаходилася управа. Пригадайте світові війни — чим вони закінчилися? До того ж сьогодні світ взаємозалежний, як ніколи раніше. Навіть найсильніші держави не можуть існувати замкнено, без активного обміну, в режимі натурального господарства. Світ уразливий, і вони уразливі. Розумін­ня цього фактора плюс демократичні цінності, які відрізняють третє тисячоліття від попередніх, є, хай повільним, але стримувальним чинником. А в цій конкретній ситуації? Так, Росія могла за добу захопити Тбілісі, могла скинути президента Саакашвілі, й реально перешкоджати цьому не міг і не став би ніхто. Однак це була б не остання крапка у війні.

«Воєнний конфлікт між Україною і Росією недопустимий»

— Знаєте, коли по телевізору показували кадри з розбомбленого Горі, який міститься за кілька десятків кілометрів від Тбілісі, очі мимоволі шукали на карті Бориспіль, Обухів, Фастів, Васильків... Так, більшість українців сьогодні скаже, що це маячня, абсолютна фантастика, що Росія ніколи не розв’яже війну проти України. Однак для грузин російсь­кі бомбардувальники над Горі ще зовсім недавно також були фантастикою. Чи вважаєте ви, що воєнна агресія Росії проти України можлива? — Не лякаймо самі себе й не накручуймо. Нам потрібно думати, робити висновки й діяти. — Гаразд, припустімо, тих українських експертів і журналістів, котрі висловили припущення, що Україна буде наступною після Грузії, переповнювали емоції. Однак частина західних колег і аналітиків, у тому числі й добре відомий у нашій країні британець Джеймс Шерр та дуже досвідчений американський дипломат Річард Холбрук, висловила впевненість, що, воюючи у Грузії, Росія думала про Україну. — Незважаючи на помилки на різних етапах побудови відносин між Україною і Росією, нам вдалося уникнути таких конфліктів. Гадаю, так буде й надалі. Незважаючи на безліч суперечностей у різноманітних сферах. Очевидно, за цим стоїть розуміння того, що воєнний конфлікт між Росією і Україною — двома найбільшими країнами Європи — став би справжньою катастрофою для всього континенту. Причому в усіх аспектах — політичному, економічному, екологічному, енергетичному та інших. Ми повинні виходити з парадигми: воєнний конфлікт між Україною і Росією недопустимий. Але абстрагуймося від конкретних держав. Так, сильна у військовому плані країна Х може спробувати підім’яти під себе слабшу країну Y. І може досягти успіху на початковому етапі — за рахунок військової могутності та чинника раптовості. Так, потрібна потужна армія. Але не тільки. Адже у великої держави армія все одно буде чисельніша й сильніша. То що, слабша країна завжди приречена? Ні. Хто сумнівається, раджу прочитати класиків воєнної стратегії — китайських, німецьких, російських... У війні перемагає не той, у кого більше літаків, кораблів та армійських корпусів. А той, у кого сильніша єдність власного трикутника «влада — народ — армія» і хто зможе розбити такий самий трикутник противника. Цього багато століть тому навчав китайський стратег Сунь Цзи. Потрібна не лише сильна армія, а насамперед — сильна влада, яка спирається на підтримку народу. А якщо говорити про військові аспекти, то існує безліч можливостей для асиметричних дій. Шаміль Басаєв показав, як силами до батальйону можна на тривалий період відбити у великої країни з двохмільйонною армією бажання продовжувати війну. Я категорично не схвалюю дій Басаєва, які призвели до численних мирних жертв, і наводжу лише тому цей варіант асиметричної відповіді, що він відомий читачеві. Той, хто ніколи не встоїть під час лобового зіткнення, цілком може зломи­ти волю противника або завдати йому непоправної шкоди асиметричними діями. Доручімо професійним військовим відпрацювання сценаріїв, які зберігаються в «темних» кімнатах, а від політиків вимагаймо відповідального й ефективного управління країною. Бо на сьогодні більшої загрози, ніж ми самі, для України немає. — Мені теж абсолютно не хочеться фаталізувати майбутнє. Але протягом усього російсько-грузинського конфлікту Москва розмовляла з Києвом тоном, мало відмінним від тону її спілкування з Тбілісі. Україну звинувачували і в тому, що вона озброювала Грузію, і в необ’єктивності, і в підтримці однієї зі сторін, і у втручанні в діяльність Чорноморського флоту. З одного боку, досить принизливо мовчки терпіти подібні окрики. З іншого — цілком очевидно, що нас теж провокують. Як Україна повинна тепер вибудовувати діалог із Росією, щоб і національну гідність зберегти, і не загострювати відносин із північним сусідом, і вже тим паче не опинитися в пастці, до якої потрапили Саакашвілі і Грузія? — Як вибудовувати діалог? Спокійно, професійно й відповідально. Але для початку обом сторонам визнати, що братерських відносин між Україною і Росією ніколи не було, немає і не буде. — Братерськими можуть бути стосунки в мене з братом Віталієм, громадянином Росії. А міждержавні відносини братерськими бути не можуть, і досить політикам на цьому спекулювати. Відносини між державами мають бути взаємовигідними й рівноправними. Тепер про тон заяв росіян. Останні заяви російського МЗС складено мовою 50—60-х років минулого століття, причому з клишоногим дипломатичним сарказмом. «Україна заповзятливо до зубів озброювала грузинську армію, прямо підштовхуючи до інтервенції та етнічних чисток» — провокаційна, безвідповідальна й неправдива заява. Я поставив п. Лоскутову, раднику-посланнику російського посольства (посол у відпуст­ці) запитання: хто конкретно з українського керівництва підштовхував до інтервенції та етнічних чисток? Ющенко? Тимошенко? Янукович? Бога­тирьова? Кінах? Єхануров? Гриценко? Хто? — Ніхто! Це абсолютна неправда. На характері цієї і наступних заяв позначилися ворожість і невдоволення, що накопичилися за багато років. Ідеологи «Великої Росії» психологічно не хочуть визнати право суверенної країни проводити власну політику й самостійно визначати її пріоритети, не погоджуючи їх із Кремлем. Проте ці пріоритети можуть відрізнятися від російсь­ких. Не всім же строєм ходити. — Але чи спроможні ми для початку відстояти свої пріоритети бодай у питанні базування російського Чорноморського флоту? — Ми вже говорили про те, що відносини з Росією ніколи не будуть братерськими, але вони мають бути взаємовигідними, рівноправними. Наголо­симо на корені «право» й уточнимо позиції щодо базування в Україні ЧФ Росії. Вважаю, ми, не зволікаючи, повинні зробити крок, передбачений базовими угодами щодо Чорноморського флоту 1997 року і який детально аналізувався місяць тому на сторінках «ДТ». Крок, про який чомусь мало говорять у Кабміні і зовсім не говорить президент. У документі записано: починаючи з 2008 року, Росія повинна платити Україні за орендовані флотом об’єкти відповідно до законодавства України. Законодавство нашої країни передбачає ринкову оцінку орендованого майна й відповідно — ринкову орендну плату. На сторінках «ДТ» та інших видань експерти її оцінили приблизно в 1 млрд. доларів на рік. А що ми маємо сьогодні? Починаючи з 1997 року, Росія щорічно списувала Україні по 97 млн. доларів із загальної суми зафіксованого на той період боргу. Із цього, а реально — з наступного року ми можемо перейти на нову систему орендної плати, однак лише в тому разі, якщо повністю сплатимо борг перед Росією. Сьогодні ми винні Росії 1,3 млрд. доларів. Прем’єр Юлія Тимошенко говорить, що уряд завдяки мудрій політиці додатково поповнив казну на понад 20 млрд. гривень. От я й пропоную — уряду, Раді, президенту — вже у вересні при внесенні законопроекту про зміну бюджету-2008 в обов’язковому порядку передбачити погашення нашого боргу Російській Федерації в обсязі 1,3 млрд. І перейти після цього на стягування ринкової орендної плати за базування ЧФ РФ. Так, ми втратимо цього року, але в нас­тупні дев’ять — виграємо. І все це буде зроблено правомірно, відповідно до чин­них двосторонніх угод. І тоді буде зовсім інша логіка перебування та сприй­няття в Україні російського флоту. Влада Севастополя і Сімферополя отримає величезні додаткові ресурси на розвиток міста і Криму в цілому. І ніхто не стверджуватиме, що, мовляв, ЧФ Росії утримує Севастополь. За мільярд доларів ми самі створимо в десятки, якщо не сотні разів більше робочих місць у Севастополі і в усьому Криму. Якщо уряд не запровадить такої статті витрат, я не голосуватиму за зміну бюджету-2008. Навіть якщо мій голос виявиться 226-м. Це обов’язково потрібно зробити, і це буде рівноправно і взаємовигідно: Росія отримала базу для флоту, Україна — реальну компенсацію за оренду своїх об’єктів і землі.

Гострокутний трикутник

— Знову мушу висловити сумнів: чи достатньо ми сильні для проведення власної незалежної політики? — Сильна зовнішня та оборонна політика може бути лише тоді, коли єдині країна і суспільство, сильна і єдина у своїх діях влада, боєздатна армія — пригадуєте трикутник, накреслений китайським стратегом? Що ж ми спостерігаємо у нас, коли точиться війна між двома стратегічними партнерами України і в цю війну втягують нашу державу? Почнімо з парламенту, першої гілки влади. Розумію, період відпусток. Але ця причина може пояснити затримку на один-два дні. Та минає три, чотири, п’ять днів, а лідери провідних політичних сил, представлених у парламенті (окрім КПУ), так і не заявили своїх позицій щодо війни. Не так важливо, якими б вони були — позиції Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, Володимира Литвина, В’ячеслава Кириленка; важливо їх мати. Це ж політичні, а не бізнесові лідери, правда? Нема позицій лідерів партій — немає сенсу навіть говорити про вироблення єдиної позиції Ради. Чекаємо до вересня? Тепер про президентську вертикаль і виконавчу владу. Нам у цілому відома позиція президента як глави держави, вона озвучується заявами МЗС. На превеликий жаль, президент не скликав негайно Раду національної безпеки та оборони, яку він очолює. Не відкликав із відпусток секретаря РНБОУ, всіх міністрів, керівників спецслужб і правоохоронних органів, які входять до складу Ради, як і керівників військової розвідки та прикордонної служби, главу свого секретаріату. Результат — ніхто не організував чітко скоординованої цілодобової роботи в режимі ситуаційних кімнат на міжвідомчому рівні. Не впорядковано потоки оперативної інформації, немає системного аналізу всієї отриманої інформації з виходом на варіанти дій — прораховані, узгоджені, реалістичні. Тому від імені держави озвучуються заяви й вимоги, виконання яких вона, держава, нездатна відстояти і забезпечити. Рішення про недопущення на базу в Севастополь кораблів ЧФ Росії виконати можна, різними способами, але — чи готовий президент України, віддаючи наказ, відповідати потім за цілком прогнозовані негативні наслідки такого кроку? Тому одна з розвідок 8 серпня (!) письмово доповідає нагору, що все спокійно, коли в усьому світі вже знають, що на Кавказі йде війна. Тому, замість непідписаних постанов Кабміну, поспіхом приймаються укази президента. І тут-таки чиновник СП вбиває клин в одну зі сторін трикутника — у єдність влади, довірливо розповідаючи всьому світові, хто з членів уряду не підписав узгодженого через листування рішення РНБОУ. Війна війною, а конкурентів на наступних виборах треба «мочити» заздалегідь. А віце-прем’єр тут-таки посилає (кому?) месидж: мовляв, Кабмін виконуватиме лише технологічні укази. А наступного дня інший чиновник СП додасть до питання про єдність влади — «мочити», то по-дорослому, звинувачуючи членів уряду в підсобництві іншій державі. А як там ще одна вершина трикутника — армія? Армія чекає обіцяних і не виданих грошей (зміни до бюджету не ухвалено) і ще гучніше обіцяних, але без шансів на отримання, 8000 квартир (провальний звіт за підписом Єханурова є). Армія наперед доїдає вже листопадові кошти на продовольство, допалює рештки пального, закупленого за ціною значно вищою, ніж можна купити на заправках (акт ГоловКРУ є). І при всьому цьому армія допомагає людям: наводить мости й рятує від повені. Однак головне не це, головне — парад! Так наказав головковерх. Не важливо, що гроші зняли з бойової підготовки, не важливо, що гусеницями порвемо асфальт (на виготовлення гумової взувачки немає часу, адже рішення приймалося не заздалегідь, а як завжди), не важливо, що Київська держадміністрація не дала «добро» на проліт військових літаків над столицею. Все це не важливо, виб’ємо і проб’ємо — парад! За будь-якої погоди, навіть якщо на половині території — як каже президент, «другий Чорнобиль», а поблизу кордонів — війна. — Але ж нам справді необхідна сильна армія. Хоча ще недавно ЗМІ дискутували, чи потрібна Україні армія взагалі? — Тепер тих, хто сумнівається, буде менше. Щоб створити сильну армію, нічого нового не треба винаходити. По-перше, треба виконати Державну програму розвитку Збройних сил України на період до 2011 року, яку було розроблено в Міноборони, узгоджено двома урядами (Тимошенко і Єханурова), підтримано членами РНБОУ і введено в дію указом президента. Програма в повному обсязі не виконується. Насамперед — через недостатнє фінансування. Прем’єр обіцяла виділити армії 2% ВВП, виділила — трохи більше 1% ВВП. Отже, програму буде зірвано. Не буде технічного переоснащення армії сучасними системами озброєнь, насамперед вітчизняними, які вже може виробляти наш ВПК. По-друге, потрібно виконати Програму переходу ЗС на контрактний принцип комплектування. Вона теж зривається. Вже зрозуміло, що без авральних заходів протягом півтора року, які залишилися, Ющенко не виконає перед­виборної обіцянки — створити професійну контрактну армію до кінця 2010 року. По-третє, необхідно виконати Програ­му розвитку сил спеціальних операцій. До речі, це був останній документ, який я підписав на посаді міністра оборони торік у грудні. Ця програма стала результатом річної роботи Міноборони, Генштабу, ГУРу, командирів частин і просто досвідчених офіцерів спецназу. Сили спеціальних операцій — це найбільш боєготовний компонент наших Збройних сил. У частинах спецназу і бойових груп навіть логіка, дух і етика взаємин будуються на засадах, які я планував поширити на майбутню професійну армію. Там немає показного чиношанування. Не чисельна бойова група повинна виконувати завдання автономно, у відриві від бази, в екстремальних умовах, у тому числі на чужій території. Тому кожен боєць залежить від інших, незалежно від військових звань, і загальний результат залежить від кожного бійця — як успіх, так і зрив виконання завдання. У частинах спецназу культивуються такі риси, як самостійність у прийнятті рішень, відповідальність, зухвалість і готовність іти на ризик. Солдати спецназу, не кажучи вже про сержантів та офіцерів, ходять із прямою спиною, на відміну від бійців регулярних частин, які з радянських часів рухаються на напівзігнутих, навчені крокувати строєм, віддавати честь, прибирати територію, фарбувати бордюри, обходити начальство і тільки поверхово — власне військової професії. Змушений констатувати: на превеликий жаль, виконання Програми розвитку сил спецоперацій міністр Єхануров зірвав. Це не питання бюджету чи Кабміну, це питання саме Міноборони в рамках того бюджету, який виділено. На цей рік передбачалося додатково 300 млн. гривень на спецназ. Коли я підписував програму, всі у Генштабі й Міноборони чітко розуміли: хоч би яким був загальний бюджет Міноборони, гроші буде виділено — кров із носа. Навіть шляхом зменшення витрат на інших напрямах. Бо частини спецназу здатні тактичним підрозділом виконувати завдання, без перебільшення, стратегічної важливості. Це — еліта армії. Вони здатні діяти на суходолі, з повітря, з-під води. Група з чотирьох-п’яти осіб здатна блокувати будь-який штаб, пункт управління, аеродром чи порт противника, захопити пускові установки ракет. Це професіонали, здатні виконувати асиметричні дії, у тому числі за межами території країни. Щоб переконати агресора, хоч би ким він був, що продовження агресії проти України загрожує для нього серйозними проблемами на власній території. І ось таку важливу програму було зірвано! На початковому етапі планування у Генштабі та Міноборони, коли було затверджено бюджет, на неї виділили замість 300 приблизно 160 млн. (на папері), а фактично — удвічі менше. Не буде закуплено сучасних систем зв’язку, зброї та боєприпасів, парашутів... Чому? А тому, що немає професіоналізму й відповідальності. В Україні немає міністра оборони, є міністр надлишкового військового майна. З п’яти його заступників — лише один професіонал, який розуміє армію, та й тому відведено другі ролі (може, тому, що кілька місяців працював у моїй команді?). Решта четверо — люди, які розуміються на фінансових ресурсах і на надлишковому майні. Ніхто з керівництва Міноборони, при мовчазному Генштабі, не сказав президентові, що виділити гроші на розвиток сил спецоперацій — це значно важливіше для оборони країни, ніж проводити парад (понад 80 млн. гривень) і будувати в Батурині ще один, 18-й за ліком, ліцей (50 млн. нинішнього року на документацію і сотні мільйонів — наступного на будівництво). Мені вдавалося стримувати впливи ззовні і розвивати ті компоненти армії, котрі гарантують безпеку країни і її громадян, а не символічні атрибути, що мають третьорядне значення для країни. Не буду продовжувати приклади неефективних дій чи злочинної бездіяльності влади у критичних для країни умовах. Головне зрозуміло — державна влада не те що не сильна — вона не працює, а коли й працює, то частіше на негатив. А нам сьогодні як ніколи потрібна державна машина, яка ставить мету, а не рефлексує; захищає національні інтереси, а не рейтинги; постійно відстежує тенденції розвитку та виклики всередині країни і за її межами, щоб потім аврально не давитися кусками спізнілої й незвичної інформації... Поки маємо лише розвал, без сходження, у всіх гілках і по всій вертикалі влади, годі розраховувати на сильну зовнішню та оборонну політику. Нас «розводять» і далі «розводитимуть». І сильні, і слабкі.

«Цивілізований світ нині як ніколи слабкий»

— То що ж, ми найслабкіші в цьому світі? — Нині ми більше говоримо про війну між Росією й Грузією. Але, повірте, крім палаючого сьогодні Кавказу є глобальні світові процеси. Їх аналіз показує, що не такі війни і не такі загрози стануть справжнім викликом для цивілізованого світу. Насмілюся стверджувати, що цивілізований світ нині слабкий як ніколи! А загрози йому — навпаки, сильні як ніколи. І дуже сподіваюся, що в боротьбі проти цих загроз нинішні учасники конфлікту, і Росія і Грузія, стоятимуть поруч, по один бік, хоч би яким малоймовірним це здалося сьогодні. Ми можемо провести на карті смугу від Північної Кореї через Пакистан, Афганістан, Іран, Ірак, Близький Схід, Судан і закінчити на Балканах. Це буде не єдина, але найнебезпечніша конфліктна зона. До слова, захоплені подіями на Кавказі й Олімпійськими іграми, світові й вітчизняні ЗМІ забули про те, що в Пакистані запущено процедуру імпічменту президента. Чим вона закінчиться? Відомо, що стабільність у цій країні тримається на генералі Мушаррафі. І багато в чому стабільність у сусідньому Афганістані, на кордоні з яким Пакистан протягом кількох років утримує угруповання понад 60 тисяч чоловік, прикриваючи кордон. І не тільки від наркотиків. Загинуло вже понад тисячу пакистанських солдатів. Може виникнути серйозна проблема у вибухонебезпечному регіоні. В Україні про це навіть не говорять. У згаданій вибухонебезпечній смузі є все: заморожені, тліючі й палаючі конфлікти; непідконтрольні владі транснаціональні терористичні й кримінальні угруповання; величезні фінансові ресурси; ядерна й інші різновиди зброї масового ураження, їх технології й компоненти; безліч найнебезпечніших звичайних засобів ураження; процвітає світовий наркобізнес. Там стоять війська багатьох країн, там неефективні уряди, там щодня нові теракти й людські жертви. Найголовніше, бойові угруповання не обтяжені демократичними цінностями й готові жертвувати людьми не тільки чужими, а й своїми, тисячами й десятками тисяч. Вони готові до найрішучіших дій по всій земній кулі. Загрози серйозні. Для будь-якої країни. Навіть для наймогутнішої. До речі, США не раз моделювали локалізацію загрози застосування компонентів біологічної зброї. Результат щоразу один — мільйони жертв, власними силами локалізувати загрозу неможливо. Це США! А Україна, Грузія, Росія? А тепер подивімося, що там з іншого боку — в цивілізованому світі? Який він нині? Так от я стверджую, що він слабкий як ніколи. Чому? Назву чотири найважливіші, на мій погляд, чинники. Перший. Усі розвинені, стабільні демократичні країни на виборах, чи то президентських, чи парламентських, голосують приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Інакше й бути не може в стабільній країні. Візьмімо Західну Європу, США або навіть Україну. Тут не можна на виборах комусь здобути 80—90% голосів, тобто цілковиту підтримку. Це можливо лише в авторитарних режимах або в країнах на переломних етапах історії. У решті світу — п’ятдесят на п’ятдесят. Про що це говорить? Про слабкість і політичну вразливість найвищого рівня — політичного керівництва країни. І що ближче до виборів, то воно вразливіше й слабкіше. У такій ситуації дуже важко приймати важливі, відповідальні, непопулярні рішення. А саме таким буде рішення про відправлення своїх військ у небезпечний регіон. Ще складніше тримати удар, коли в країну повертаються тіла загиблих, направляючи при цьому в зону конфлікту мільйонні, потім мільярдні ресурси. Думаючи про вибори, щодня під пресом критики ЗМІ, опозиції... Очевидно: відправлення військ в Ірак, чи то наших, чи то польських, населення не підтримувало — понад 70% були проти. Дуже важко на найвищому політичному рівні (президента, уряду, парламенту) приймати такі рішення. Ми бачили, як після виборів в окремих країнах ЄС і НАТО, наприклад, в Іспанії, миротворців виводили негайно — через два тижні. (До слова, Україна вивела свій контингент поступово, протягом року.) Тобто найвищий політичний рівень дуже вразливий. Особливо, коли країна підходить до виборів. Це видно нині й у Сполучених Штатах. Друге. Опускаємося на наступний рівень — військово-політичний. Рівень міністрів оборони. Я працював на посаді міністра два роки й десять місяців. Коли йшов, на своїх посадах залишалися тільки п’ять із приблизно 40 міністрів оборо­ни, з якими я починав працювати. У Білорусі, Азербайджані, Таджикистані, Ту­реччині й Данії. В інших країнах міністри помінялися, а десь і по кілька разів. У багатьох країнах на посаду міністра оборони призначають (така практика в цивілізованому світі) людей із сфери медицини, фінансів, культури, журналістики. Екзотичний випадок був в Іспанії: там міністром оборони призначили жінку на сьомому місяці вагітності. Хтось може уявити її працездатним міністром у разі, якщо виникне кон­флікт і потрібно буде працювати по 24 години на добу багато днів підряд? До чого я хилю? При слабкому найвищому політичному рівні наступний рівень — міністрів оборони, який має пропонувати найвищому керівництву країни варіанти прорахованого й вивіреного щодо наслідків військово-політичного рішення, вміти відстояти оптимальний варіант, — цей рівень не готовий до такої ролі. Об’єктивно. Отже, покладаються на військових. Третє. Наступний рівень — найвище військове керівництво — зазвичай, начальник генштабу. Давайте спитаємо: в яких країнах ці люди — генерали з багатьма зірками — мають особистий досвід планування, розгортання і бойового застосування військ? Не полку чи бригади, а значимого загальновійськового угруповання? Теж можна на пальцях перелічити: США, Росія, Туреччина, Ізраїль, Британія. І практично все. Решта читають підручники, зазвичай, написані з аналізу попередніх і чужих війн. Отже, розраховувати на тверді фахові рекомендації військових у складний момент найвище керівництво країни теж не може. Четвертий чинник — низьку ефективність міжнародних організацій, недостатню оперативність у прийнятті рішень — ми вже обговорювали. Додам лише, що сила демократії має й значимі слабкі сторони. Адже найбільш демократичні з альянсів будуються на принципі консенсусу, і рішення того ж НАТО може заблокувати одна-єдина країна. А тепер пригадаймо ще раз, хто може кинути виклик стабільному, мирному, спокійному, нешвидкому в прийнятті рішень цивілізованому світу? Вони готові знищувати тисячі людей і тисячами гинути самі. Щоб доставити смерть на чужу територію, їм не потрібна величезна машина логістики, біотуалети, кондиціонер у казармі й п’ять різновидів морозива на обід. Із жменею рису, аби була зброя, вони тижнями переміщаються будь-якою місцевістю. І головне — навчені й готові діяти асиметрично, завдаючи ударів по найбільш болючих точках розвиненого демократичного суспільства. Я переконаний, лідери демократичних держав повинні якнайшвидше усвідомити й визнати вразливість і слабкість як окремих країн, так і міжнародних організацій. Можливо, їм легше буде зробити це саме тепер, після конфлікту між Росією й Грузією, коли деякі слабкості вийшли на поверхню. А що ж Україна? Наші лідери й у країні, й за кордоном говорять про одне й те ж саме — про коаліцію, вибори... Серйозні регіональні й світові проблеми або не усвідомлені, або вони взагалі їх ніколи не цікавили.

«Я відкликав би заявку України на ПДЧ»

— Не можу не запитати: чи повинна Україна після грузинських подій прискоритися на шляху в НАТО? Чи ця мета для нас уже неактуальна? І збільшилися чи зменшилися наші шанси отримати ПДЧ у грудні? — Я не вважаю це питання нині найактуальнішим. Ми ж не говоримо про членство, до якого треба підготуватися, сформувати єдину політичну позицію, яку потім мають підтримати громадяни країни. Нині передумов для цього немає. Тому говорити про членство не доводиться. Усім уже ясно, протистояти серйозній загрозі жодна країна сама не зможе. Так само очевидно, що об’єднання зусиль вигідніше, зокрема, з економічного погляду. І так само ясно, що коли на планеті бодай один ефективний військовий союз, то це НАТО, іншого немає. До НАТО, як і раніше, стоїть черга, на відміну від Ташкентського договору, з якого лише виходять. Чому я вважаю питання формального приєднання до ПДЧ неактуальним? Тому що нам ніхто не заважає виконувати його вже сьогодні. Ніхто. Незалежно від того, ухвалить НАТО відповідне рішення в грудні або квітні чи не ухвалить. Якщо українська влада усвідомить, що нам треба піднімати свою економіку, екологію, судову систему, військову машину, нехай вона це робить. І оце все й називається абревіатурою ПДЧ. Я це розумів і, коли був міністром оборони, в листопаді 2005 року на зустрічі з міністрами оборони країн НАТО виступив з ініціативою і сказав, що Україна сама розробить для себе ПДЧ, щоб підняти рівень Збройних сил до натовських стандартів. Адже вище стандартів немає. Мені відповіли: «Чудово, розробляйте». Навіщо я це тоді зробив? Хотів, щоб розмови про ПДЧ перейшли в практичну площину. Щоб про ПДЧ не говорили як про «чорний ящик» або «річ у собі», а щоб документ лежав у міністра на столі. І ми знали, що треба зробити, з якими ресурсами, в які терміни. Ми розробили проект ПДЧ за три місяці, обговорили, надали натовцям, залучили їхніх консультантів, насамперед із країн, які недавно вступили до альянсу. Вислухали їхні рекомендації й прийняли в тій частині, що нам видавалася корисною. У ПДЧ записано лише те, що потрібно нам, Україні. Нічого більше. Кажу про цей відповідально. Якщо на те пішло, то програма уряду «Український прорив» і є ПДЧ. Я про це сказав Юлії Тимошенко перед її поїздкою в Брюссель: не треба боятися реакції людей, це й є ПДЧ, у баченні нинішнього уряду. І нічого іншого в цьому документі не буде. Там буде розділ, присвячений нормальній виборчій системі, нормальній ринковій економіці, боротьбі з корупцією — це потрібно нам, не їм. Сильна боєздатна армія — потрібна нам, а не американцям, у них є. Тому ніхто не заважає нам самим виконувати свій ПДЧ. І в мене є обгрунтований закид до членів уряду: чому вони не розробили ПДЧ для своїх міністерств і чому не виконують? Знаю твердо, якби в червні 2006 року, коли проходило засідання Комісії Україна—НАТО на рівні міністрів оборони, на якому я був присутній, у країні була коаліція й новий уряд, ми гарантовано отримали б ПДЧ. І тоді за нього проголосували б і німці, і французи, і бельгійці, і решта країн. Чому? Тому що на кожній зустрічі з міністрами оборони НАТО ми обмінювалися новими результатами й досвідом. Щоразу я доповідав про результати, й усі натовці розуміли, що українська армія знає, куди рухатися, й рухається в цьому напрямі планомірно й послідовно. А тепер запитання: хто заважає нині всім нашим міністрам — Шандрі, Князевичу, Онищуку, Вакарчуку, Данилишину й іншим — розробити ПДЧ і з інтервалом у три дні проїхати маршрутом Брюссель — Берлін — Париж, щоб представити партнерам ПДЧ кожного у своїй сфері відповідальності? А через два місяці — знову тим же маршрутом, з першими результатами виконання. Через два місяці — знову. Знаєте, чим би це закінчилося? Натовці сказали б нам: «Годі, хлопці. У нас не залишається часу для своєї роботи. Один ваш міністр їде, відразу приїжджає інший зі своєю доповіддю. Все, ми ситі, ми бачимо результати, ви нас переконали, ми підтримуватимемо Україну». Та цього ж немає! В уряді про ПДЧ говорять, але ним не займаються. Президент міг би вже давно видати указ, який зобов’язує кожного міністра розробити протягом двох місяців свою частину ПДЧ й активно його виконувати. Та ж Ющенко теж цього не зробив. Тому формальне ухвалення або неухвалення рішення про надання Україні ПДЧ у грудні для нас непринципове. Скажу навіть більше. На місці Ющенка я б відкликав заявку України на отримання ПДЧ зі штаб-квартири НАТО. Але при цьому забезпечив його реальне виконання Україною без будь-яких рішень НАТО, вони не обов’язкові. — Та, можливо, події в Грузії саме й підштовхнуть країни альянсу, що сумнівалися раніше, до позитивного для України рішення? Чи ви вважаєте, що, навпаки, ще сильніше налякають їх? — Когось підштовхнуть, когось налякають. Нині важко давати оцінки. Але думаю, що кардинальної зміни позиції не буде. З різних міркувань, зокрема енергетичних. Та про це трохи пізніше. Повернімося до відкликання заявки на ПДЧ. Давайте не ставити альянс у незручне становище. Коли всередині країни немає єдності, коли немає її в парламенті й через це питання блокують трибуну і не дають ухвалювати дуже важливі закони. Коли немає єдності по всій вертикалі влади. Коли немає ефективної державної машини. Адже, повторю, йдеться не про вступ до альянсу. Вступ у НАТО — це, образно кажучи, вступ до університету. А тепер, дискутуючи про ПДЧ, ми говоримо лише про право України піти в бібліотеку почитати книжки, поглибити свої знання, щоб потім успішно скласти іспит. Ну, то читайте книжки! У нас вони є, і свої і чужі. Не впевнений, що ініціативу щодо відкликання заявки підтримають. Та я б нині сконцентрувався на створенні ефективної системи влади й досягненні конкретних результатів. І коли щотижня, щомісяця наші громадяни відчуватимуть, що їм стало жити ліпше, вони шануватимуть свою владу. І тоді вони довірять їй будь-які стратегічні рішення. Будь-які. Навіть без референдуму. Вони розумітимуть, що влада працює для них. А оскільки вона мудро працює всередині країни, отже, їй можна довірити й прийняття важливих зовнішньополітичних рішень. А коли в нас перманентні внутрішньополітичні війни, коли в людей із кожним днем зростає відчуття незахищеності, вразливості, коли вони не можуть спланувати свій сімейний бюджет або власний бізнес, то жодної поваги до влади немає. Тоді люди не довірять їй важливих рішень і захочуть самі приймати їх на референдумах. Отож не треба перекладати на Європу свої проблеми. Виконуйте свій ПДЧ. Щоб закінчити цю тему, нагадаю: багато країн стали членами НАТО без усякого ПДЧ. І нині є європейські дер­жави — не члени НАТО, які не збиралися й не виконуватимуть ПДЧ. Та завдяки ефективній внутрішній і зовнішній політиці можуть бути прийняті в альянс у будь-який момент, щойно подадуть заявку.

«Ми не повинні міняти цінності на ціни»

— Ви збиралися повернутися до енергетичного аспекту. — Річ у тім, що країни ЄС і НАТО забезпечують свою безпеку колективними зусиллями, а переговори з «Газпромом» проводить кожна країна окремо. І отут для одних виклик, а для інших (включаючи наш уряд) — спокуса поміняти цінності на ціни. Стратегічні цілі, демократичні цінності — на дешевий газ на конкретний рік, під конкретні вибори, під конкретного прем’єра чи президента. Я не хочу, щоб Україна міняла цінності на ціни. Ми це вже робили не раз. І бачили, чим це закінчилося. Дешевого газу не буває. Залишок ціни однаково доберуть за закритими схемами і шляхом установлення контролю над нашою економікою. За незалежність своєї країни потрібно боротися і потрібно платити. Якщо ми не бажаємо стояти на колінах, а хочемо ходити з рівною спиною, отже, доведеться платити ринкову ціну за газ. Вона все одно стане такою, незалежно від того, що заявляв чи не заявляв президент, або чому промовчала прем’єр, спостерігаючи за війною на Кавказі. До цього треба готуватися. І робити це не в стані шоку. Зрозуміло, що тема газу набула фаталістичного звучання (мовляв, економіка і соціальна сфера заваляться) значною мірою через те, що саме на газі були зароблені і далі заробляються мільярдні капітали. Газове лобі дуже сильне. Саме звідти йдуть найбільші метастази корупції. Незалежно від того, хто президент і хто прем’єр. Висловлю думку, котру сьогодні мало хто поділяє, але дуже скоро поділятимуть більшість думаючих людей. За розумної політики нашої влади ціна на газ не має для України принципової ваги. Вона не буде захмарною, вона буде ринковою. Так, вона буде значно вищою, аніж тепер. Але давайте подивимося на цю проблему не крізь призму страху, а холоднокровно, й оцінимо, що є у нас, чого нема в інших країн у цій сфері. Перше. У нашої країни є власний газ — понад 20 млрд. кубів щорічно. Чого нема у більшості країн Європи. Друге. У нас є стратегічна труба, яка після конфлікту в Грузії приверне ще більшу увагу. Такої труби нема у більшості країн Європи. І хочу нагадати, що ця труба давала в наш баланс газу 2004—2005 років додатково до 28 млрд. кубів газу (для порівняння цього року — лише 9 млрд.). Третє. У нас є підземні сховища газу. Їх теж нема у більшості країн Європи. І це теж плюс у наш газовий баланс. Четверте. У нас є вугілля, приблизно на 400 років. З усіма проблемами цієї галузі, але і з усіма її потенційними можливостями. Таких запасів вугілля теж нема у більшості країн Європи. П’яте. У нас є атомна енергетика. Її немає у дуже багатьох країнах Європи. Шосте. У нас є гідроенергетика завдяки потужним річкам, яких нема у дуже багатьох країнах Європи. А була ще мала гідроенергетика. Її, на жаль, заморозили або зруйнували, але свого часу вона забезпечувала електроенергією цілі райони. І її можна відновити. Сьоме і, можливо, найголовніше. У нас енергоспоживання на одиницю вироблюваної продукції вчетверо-вшестеро вище, аніж у розвинених європейських країнах. І це велетенський резерв для зменшення споживання газу — починаючи з ЖКГ, із кожної квартири. Щоб припинити гріти трубами землю, поставити регулятори на батареї, а не відчиняти кватирки взимку. А тепер запитання: маючи те, чого не має більшість країн Європи, ми не виживемо, пропадемо? А як вони вижили, і не просто вижили, а нормально і заможно живуть? Ринкова ціна на газ (а іншої й не буде скоро) стане величезним стимулом для зниження енергоспоживання. Жодне рішення Кабміну не буде більшим стимулом, аніж висока ціна. Тому що кожен, від бізнесмена до звичайного громадянина, задумається, як опалювати свій будинок чи квартиру, і почне заощаджувати. Тож ми не в слабкій позиції. На додаток до сказаного, нам потрібно чіткіше окреслити роль держави. Не повинні наші високі чиновники, міністри та президенти стояти на колінах на переговорах, домагаючись низької ціни на газ для людей, які збільшують свої статки щороку на п’ять—десять мільярдів. Нехай ці люди заплатять ринкову ціну, це їм цілком по кишені. Безумовно, держава їм допомагатиме як структурам, котрі створюють робочі місця і приносять гроші в бюджет у вигляді податків. Але держава не повинна домовлятися про ціну на газ для бізнесу. Нехай купують на ринку. І багато хто з них робить це вже сьогодні. А дехто і трубу свою має. Товариші з «Міттал Стіл», пани Фірташ, Ахметов, Пінчук й інші продають свою продукцію на світовому ринку за світовими цінами. При цьому вони не платять своїм робітникам зарплату за світовими стандартами. Є резерви рентабельності, прибутковості. Нехай купують газ за ринковими цінами. А держава забезпечуватиме те, що повинна: бюджетну сферу і ЖКГ. На якийсь період держава, можливо, підтримає кредитами найбільш уразливі галузі економіки. Пам’ятаєте, скільки казали, що коли ціна на газ буде понад 130 доларів, то вся економіка завалиться? Сьогодні їй поставляють газ по 296 доларів. Багато що не завалилося. Десь зменшилася рентабельність. А отам, де завалилося, має допомогти країна. І за короткий період — три-чотири роки — ми зможемо забути про тему газу. Я вже не кажу про резерви, які ми розкрили б, провівши ревізію родовищ, перевіривши, хто ними розпоряджається, які з них законсервовані і видобуток може бути відновлений, перевірити, чий газ міститься в підземних сховищах, хто і куди його експортує. Серйозно, а не через напівзакриті і явно неефективні механізми розробляли б газовий шельф. Не з «Венко», а із серйозним інвестором. Нам потрібно ставати сильнішими, і тоді ПДЧ буде вторинним. Тоді чийсь диктат буде вторинним. Якщо, звісно, ми хочемо бути самостійною державою.

gazeta.dt.ua

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Анатолій Гриценко: «Більшої загрози, аніж ми самі, для України не існує»". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Анатолій Гриценко: «Більшої загрози, аніж ми самі, для України не існує»". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Download Download PDF