Back
Original version

How big agroholdings “kill” villages

Automatically translated version. May contain inaccuracies compared to the original.

How big agroholdings “kill” villages

And how farmers, conversely, breathe life into them. The experience of Lazirky.

— Yes. Kernel bought the village council building, — the village head Oleksandr Kovalov tells me. — They rent the rooms to us for one hryvnia. But the situation is far from the best. The Ukrainian village, smashed and miserable. A land market could make it prosperous. But it must be well thought out, and the rules and the state should support small and medium-sized farms.

How it works will determine not only the welfare of its residents but also the political situation.

Journalists from the outlet TEXTY went to find out how life and the rural economy are organized in Lazirky in the Poltava region. There you can see Ukraine where the land is owned by agroholdings, and Ukraine where the village’s main producer is farmers.

Life in Lazirky instantly plunges you into depression

Poltavshchyna — that’s how locals in Lazirky pronounce their region, with the stress on the last syllable. It’s near Lubny; Orzhytsia district. Currently they number about three thousand residents; mostly descendants of peasants serf-bound in the Hetmanate. Gogol’s mysterious smile will linger before your eyes long after Lazirky. But more on that in order. Plainly.

Land

An agricultural holding dominates here. It is a large land renter, not yet a full owner. Its land bank, that is the land it cultivates in the usual sense, is six hundred thousand hectares.

Some villagers, owning shares from the former collective farm, have for years leased them to the holding or to farming households.

The rent price for four hectares of land is the same at the holding and with Lazirky’s farmers — fifteen thousand hryvnias annually. That’s before tax. However, it’s not smooth here either. The shareholder pays one thousand five hundred to the state as a fee for owning the soil. The contract is for 10 years and can be terminated only through the courts. Not all Lazirky residents own shares; teachers and other public-sector workers didn’t receive land.

Besides payments, the renter also undertakes to plow the owner’s kitchen garden of forty sotkas once or twice a year.

Distrust

These 15 thousand a year or a bit more 1 thousand a month do not make villagers wealthy. People leave for more comfortable places. Like holes in a ship, ruined and abandoned homesteads catch the eye.

— Hey, stop! Who are you?! Are you gathering kompromat on me?! — I hear a voice behind me as I photograph one of the houses.

The owner of the local shop almost lunges at me with fists because the ruined dwelling stands on her wide yard.

I explain that an abandoned home interests me as a historian. Our quarrel turns into a conversation.

They’re pressing everyone! — he protests. — Once they sell the land — that’s it! And these slaves — they will be silent!

The man’s words unsettle me. But a little more — and I almost believe the assessment of a random interlocutor.

Caution reigns in Lazirky. Residents stop talking as soon as they hear I’m a journalist. Despite all the changes that have swept Ukraine, here a shadow of Soviet totalitarianism—or even serfdom-like lawlessness—seems to prevail.

— Don’t be angry at my fellow villagers, — asks a native of Lazirky Nadya Pyrkalo. — They are heroic! Two years ago they rebelled when the local agroholding opened a seed-treatment plant in the village. There they treated seed grain with health-hazardous agrochemicals. And people won! They blocked the Kyiv–Kharkiv highway, walked on foot to the capital!

Indeed, this story of civic protest is even commemorated in Lazirky with a monument. Discontent has not subsided. The last time people gathered was to voice their outrage against the holding’s trucks that destroy rural roads so much that even house walls crack.

“Kernel”

That is the name of the holding. But the name does not matter; in villages where the surrounding land is farmed by other large holdings, the situation is similar. Of the several dozen Lazirky residents who described the village situation to me as an outsider, none spoke well of it.

— Scoundrels! — one of the men on the street says about the company’s management.

Talk about Kernel is on everyone’s tongues. The name has acquired a mythical image, like a nineteenth-century serf-owning master, distant and unseen, from Saint Petersburg.

Although Kernel has real owners. The largest is Andriy Verevskyi, a former MP from Yulia Tymoshenko’s bloc and later the Regionals. A native of Poltava, this magnate through agribusiness became one of Ukraine’s wealthiest entrepreneurs.

His career began in the 1990-ties, when, according to Dzerkalo Tyzhnia newspaper, his father was a trusted agent of Social Party leader Oleksandr Moroz in the presidential elections.

Recall that Moroz was speaker of the Verkhovna Rada. He actively opposed the introduction of a civilized land market. Incidentally, Lazirky residents used to loyally vote for the Social Party. For example, in the parliamentary elections of 2002 year 33% of Lazirky voters voted “for Moroz” — the highest result among all parties.

So Kernel is ever on Lazirky residents’ lips, and Verevskyi’s name is known to them too.

— He lives in Switzerland. He doesn’t care about us, — villagers believe.

Finally I get to meet the holding in the two-story building that also houses Lazirky’s village council. I am surprised that Kernel’s corridor of offices is opposite its cramped rooms. Usually administrative buildings in the country stand separately.

Meanwhile one of the council workers stuns me:

— All three little rooms of the village council also belong to Kernel.

— Meaning?!

In the Head’s office

— Yes. Kernel bought this building, — village head Oleksandr Kovalov tells me. — They rent the rooms to us for one hryvnia. But the situation is not the best.

— So what are your relations with the holding? — I ask.

— What relations?! Kernel doesn’t help. Local farmers themselves concreted a stretch of road. And they only dismantled the equipment from the tractor brigades that they bought with the collective farm property. How will villagers cultivate the land without equipment? Now they only lease out and hand over shares.

— But the holding pays taxes that replenish your budget, — I counter.

— The village budget is two million hryvnias, — Kovalov answers. — Of that, from Kernel only 350 thousand. About half of that sum is from large farmers. There are only three of them.

Assessing Lazirky’s territory, it’s easy to conclude: “You can’t get far with such funds.”

— But Kernel also has two elevators here. People get salaries… — I press.

— Only one hundred to one hundred fifty villagers work there. We don’t have good salaries, — Kovalov answers.

I also hear from locals: “The holding’s fields are worked by equipment that appears from who-knows-where and disappears back there; local people don’t work on it.”

Perhaps my role as Kernel’s “advocate” makes him wary. Having thrown in the standard meme that the land belongs to Ukrainians from Cossack great-grandfathers, the head falls silent.

“The little person”

The reason for caution in Lazirky becomes clear as soon as I move from the village council rooms to Kernel’s offices opposite.

There I am met by an empty corridor. Of the two rows of doors along it, only one is open. It bears a homemade sign reading “Prydniprovskyi Krai” — a subsidiary of the holding.

— Wait, a person has come, — says the only employee sitting at a desk in the spacious room into the phone.

All I learn: her name is Oksana. This neat woman against the backdrop of a shabby village does not answer further questions.

— In that case who will comment on village relations with the holding? — I ask.

The Kernel representative suggests I seek comment from the holding’s central office in Zolotonosha, Cherkasy region.

TEXTY reached out to the company’s central office for comment. They told us they would find someone responsible and call back. We are waiting.

I go out, buy coffee and walk, sipping it from a plastic cup. Suddenly the whistle of a gray jeep braking sharply beside me makes me turn.

— I was told you’re asking about Kernel! What do you want?! — a young man in black shoots out. Jumping from the jeep, he rushes toward me. — Show me your documents!

Kernel security reacts instantly to journalists.

Dazed, I ask the young man to identify himself.

A security ID flashes before my eyes with the name Artem. A minute later he informs someone by phone about me. I immediately conclude: it’s wise to keep distance from the Kernel people. Now one of my IDs makes the new acquaintance cool down.

For free

I observe Artem patrolling Lazirky’s streets until evening. The described behavior of the holding’s employees can do nothing but alarm villagers. Meanwhile they have many stories about Kernel.

At Lazirky Vocational School, which trains tractor drivers and combine operators, they are perhaps best acquainted with agricultural problems. Its deputy director “Sashko,” as he asks to be called, reveals some of them to me in the dormitory guard’s room:

— We train about two hundred specialists across all courses. But the holding doesn’t need our guys: tractor drivers, mechanics, combine operators — they are essentially unnecessary.

Guessing that the vocational school may produce specialists far removed from the latest agrotechnologies and market needs, I ask:

— Why is that?

— The market has large enterprises that provide technical services to big agrarians. They have the most modern equipment. Ten combines can run field after field.

— So demand for your specialists disappears...

— The holding offers graduates jobs and takes them on probation. But after the guys work almost for free, they are, of course, shown the door. Who needs to keep paying salaries if the work is seasonal? Off-season side jobs can be found only with farmers. But they cannot accommodate everyone in winter and autumn. Hey, look! Anatolii has come! The agronomist.

The vocational school deputy director Sashko is dissatisfied with how the holding uses his graduates

Another vocational school employee enters the guard’s room and settles at an old table.

— Is it really more profitable for you to work a shift at the dormitory than be an agronomist? — I ask the new interlocutor Anatolii.

— Of course, — he replies. — Here the salary is stable. What about an agronomist? Today there is work, tomorrow — none. Starting your own business is impossible. My wife and I have nine hectares and two shares. We have to lease them out.

— Twenty hectares to cultivate here, they say: the pigs won’t go hungry. There’s no point taking on a small plot without financial support or any machinery. And there are other problems. For example, elevators. Where to store grain? Plus fertilizers. These days you can’t do without them.

Smallholders

Lazirky residents also recount the same story about agrochemicals. Allegedly the holding sprays fields from helicopters with poison, not caring that it drifts onto local houses and kitchen gardens.

This is told to me in particular by small farmer Halyna Serhiivna, who does not want to be photographed or give her surname to the press. To reach her, I follow paths through fields to the village Pavlovshchyna. That village already gapes with ruins in about every tenth house. Not surprisingly, against that backdrop Halyna Serhiivna’s modest two-story house with a few rooms seems wealthy to many.

The modest house of small farmer Halyna Serhiivna seems very prosperous to her neighbors

— Over there’s a big one up top, — they direct me when I look for the farmer. In the house I find modest living, still Soviet furniture; they serve me a simple but surprisingly tasty meal: borscht and buckwheat with cutlets.

After her husband’s death, Halyna Serhiivna took on all the difficulties of a small farm of only twenty-seven hectares. From Zhytomyr Polissia by origin, she was one of the first of the local farmers.

— You can’t imagine what it’s like to haul kilograms of ammonium nitrate, pay loans and still think how to protect the harvest. And when we returned to private farming after the collective farm! But farmers still face obstacles at every turn. What about legislative raiding!? (the woman calls fraud over property rights that. — ed.) For example, today a share is recorded to you in the cadastre, and tomorrow it may be listed as belonging to someone else, some large owner. Not everyone can defend themselves. Only mutual help saves us. People like me, small households, constantly cooperate. Large farmers from Lazirky support us. And the holding? What about the holding? It’s only interested in our land. Its profits. Period.

Medium-sized

Yurii Motrych is one of the three relatively large farmers here. He has about 3500 hectares. The second of them is his cousin.

Farmer Yurii Motrych is not afraid of the agrarian reform

I am lucky to talk with Yurii’s father, Mr. Mykola, catching him at the local PCOU church that the Motrychs are funding the repairs of. Thin as a plank, he nevertheless in posture, manners, fiery eyes and even his sturdy coat resembles the descriptions of those legendary kulaks that once made the villages famous.

The farmer’s father in the PCOU church he repairs with his own funds seems like a legendary kulak

The Motrychs also built a PCOU church in Hrebinky. According to Yurii himself, he owns three thousand hectares, also has an elevator; he pays loans on time when needed.

By the way, as Lazirky residents complain about the holding, they unanimously speak well of the Motrychs. Not only because the farm provides fifty jobs. Farmers, unlike the holding, fulfill obligations to share owners, cultivate their kitchen gardens.

They also help the village. People like Yurii are loved for sensible management and for treating people well. This year he took workers to Egypt after the harvest. Rootedness in the local community and authority give him confidence ahead of land reform.

— But you won’t be able to buy all the land you rent, — I say.

— I don’t need it all at once. I’ve already bought some, albeit a little. I’ll buy more. And those who will sell their land — they will sell it to me, not to the holding. I will win this competition under transparent conditions. Of course, there’s the problem of small farmers. They barely make ends meet. If they are not helped with cheap loans they may go bankrupt. And even large farmers won’t compete with big foreign capital if it’s thoughtlessly allowed onto the land market. I hope that won’t happen.

Land and Culture

So, in Lazirky two farmer brothers feel quite confident; they value their authority in the community and depend on it. They don’t lead lavish lives. One even lives in an apartment in a two-story house.

Property stratification of the post-Soviet era hit public-sector workers hardest in the village. They also dislike the holding and worry about the fate of agrarian reform, understanding how their future depends on it — teachers, doctors, librarians, etc.

By the way, there are only two doctors in the huge Lazirky — a married pair. And the old pharmacy works only until three in the afternoon.

At the House of Children’s Creativity its director Antonina Anatoliivna informs me further about the village’s cultural problems:

— Teachers’ salaries here are more or less decent only with seniority. The starting rate is the same five thousand. Imagine: I’m the director of the center and I moonlight as a sales clerk in the summer. The children are surprised.

While I inspect the peeling ceilings, the head of the technical club Oleksandr Mykhailovych adds:

— My salary is four thousand. Almost half of it goes to pay for gas. So I moonlight at the vocational school. We do repairs here with our own hands. We often buy materials for clubs ourselves. Besides, we have a hectare of land. Five teachers cultivate it.

From the conversation I learn that in front of me are representatives of the cohort that were denied shares because they did not belong to the collective farm. The variety of crafts in one of the rooms shows how much effort has been put into developing children’s creative skills.

— Not everyone fears the sale of land. Some are ready to part with their shares to buy an apartment in Kyiv. We will get nothing from that. But our fates depend on what land reform will mean for the village. For now, as you see, we do not sit idle to save the center and prevent its closure for lack of funds. We are preparing an evening dedicated to Kotliarevskyi tomorrow. Come, — invites Antonina Anatoliivna.

A dozen grandmothers remain

The conversation with the village intelligentsia won’t let me go. After the Russified big cities of the Southeast, I have something to compare the situation with.

I have often observed how villagers, falling into such slums, bow to townspeople and renounce themselves, switching to Russian or adopting their manners.

The decline of villages also means the reduction of Ukrainian language carriers.

Eventually myths about clumsy surzhyk blow out of people’s heads. In Lazirky I more often hear impeccable Ukrainian with dialectisms at every turn. It is Russian in the cities that remolds it into a surzhyk hybrid.

“Lazirky — several dozen abandoned houses, Pavlivshchyna — every tenth,” — I think.

— Have you seen Ivankivtsi? There’s like Chernobyl there, only a dozen grandmothers remain, — interrupts my thoughts the vocational school deputy director Sashko. — Go see it.

Neighboring Ivankivtsi have almost disappeared. Only elderly women remain

“You laugh, but I cry”

Wasting no time, I set off there in an old Lada. Driver Vitalii entertains me with army tales from his service in Nagorno-Karabakh. He also lost his share. He once fell out with the head of the collective farm, not tolerating his stinginess. Since then he gets by with odd jobs: gives rides to the city, fixes roofs.

Suddenly Vitalii’s stories begin to whiz past my ears. This is the heart of Ukraine. Poltavshchyna with its chernozem and gas production. Even Chernihiv region, not known for emptiness. Yet outside the window abandoned houses overgrown with weeds flash by. Until recently the village had four hundred residents! Although Vitalii is not surprised:

— We have this everywhere. Ivankivtsi are not unique, — he adds. — Look there. Some old woman at the end of the road. Maybe she’s waiting for you?

An elderly woman in a shabby headscarf and galoshes by a dilapidated cramped house waits for the pickup selling groceries. The village shop has long gone. She is one of the last elderly residents. Among the young, only the electrician and his family remain. Only about twenty houses are still standing.

The grandmother distrusts us and asks not to be photographed. Yet alone, she speaks. She has no conveniences. A wood stove, a well, a TV and a radio — that’s all. But the woman does not complain. She rather wonders why young people are so unhappy, why they cannot take pleasure in life. After all, her youth passed through horrors — either famine or war.

— Several generations must change in the country before they understand how to manage for themselves, — she says elegantly as I enjoy the flow of her words, words now found only in books:

“stanovyshche” (situation), “kram” (shop), “krucha” (steep bank), “zhdaty zhdanikiv” (to await something longed for), “dotiahuiu konchyny” (I reach the end).

— Everything was in Russian: in the technical schools, institutes; you wouldn’t say a word of Ukrainian in the city — they’d immediately cluck at you — reads my thoughts this simple peasant woman. — But it’s okay. Everything will be fixed. It only needs time. I think: let everyone start with themselves. Then the country will change. What more do young people in the cities need? They already have so much, and yet it’s not enough! They want more. But they already have. Life will pass soon. It’s not for drunkenness, and then jumping out of windows.

— No one to chat with in Kyiv, huh? You chat away! Pah and shame! — she finishes, already shuffling off to the pickup for bread.

I gape in astonishment. But after sadness, fury paralyzes me.

It’s not hard to imagine what village destruction would mean for Ukraine if land reform favors large holdings over farmers: villages will continue to empty. People will emigrate for work to Poland and beyond. Under properly organized farming, they could earn more on their land “from Cossack great-grandfathers” than on drywall in the Czech Republic.

Going home

“Don’t worry. Our Lazirky are still a normal village. As you see — we work. Everything can still be fixed,” echo the words of a Zakarpattia transplant who is repairing the church as I drive toward Kyiv.

“Everything will be fixed. A few generations must change,” echoes the conversation in Ivankivtsi.

“I will win in this competition with the holding. But, of course, small farmers must be supported. Big foreign capital must not be thoughtlessly let onto the market,” — the Motrychs remind.

Poltavshchyna… See you. Farewell! The old minibus rattles.

In conclusion

The state can, through agrarian reform and launching a land market, change the situation in the Ukrainian village for the better. Here the experience of not only our nearest neighbors the Poles but also so-called “Asian Tigers” — those of Southeast Asia and earlier Japan — would be useful. Their sharp upward leap began with new rules in the land market: large owners lost land, while hundreds of thousands of previously landless peasants became farmers.

Indeed, small producers compared with large ones can earn more per hectare thanks to more thorough cultivation of smaller holdings. Thus the leading Asian countries solved not only employment problems, but also the accumulation of initial capital for industrial investment. Japan, South Korea and Taiwan strictly regulated the land market.

They created ideal competition, as in a textbook, among small owners, but prevented land concentration in a few hands. Later, by subsidizing, training (!!!) and helping new owners store and export their products, states turned poor peasants into a middle class whose children went to university and became businessmen and politicians, and whose grandchildren are now among the most educated on the planet.

And even if the Asian Tigers’ situation does not exactly correlate with Ukraine in population size and landholdings, it reflects the principles of a potential economic breakthrough. What’s more to say about Ukraine with its chernozem compared to Korea’s or Japan’s infertile soils.

It is obvious that every nuance of our agrarian reform must be worked out to the smallest detail. Most of all, support is needed for small-scale farmers who lease up to one hundred hectares and medium-sized farmers with several hundred hectares. Therefore, giant holdings should give way to numerous large, medium and small farming households.

Only a carefully thought-out redistribution of land (for during the “absence of a market” layer of large de facto owners formed) can bring new jobs to the country and strengthen an agricultural boom, thereby ensuring domestic investment.

This will be the economic breakthrough and the social elevators every new government talks about. And such a farming Ukraine will have money to maintain a modern army, which is not cheap, but which we need to survive a protracted war with Russia.

Oles Kulchynskyi, published in TEXTY

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Як великі агрохолдинги «вбивають» села". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Як великі агрохолдинги «вбивають» села". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Як великі агрохолдинги «вбивають» села

І як фермери, навпаки, вдихають у них життя. Досвід Лазірок.

— Так. Будинок сільради викупив «Кернел», — розповідає мені сільський голова Олександр Ковальов. — Він здає нам кімнати в оренду за одну гривню. Але ситуація — не з найкращих. Українське село, роздовбане і нещасне. Зробити його заможнім може ринок землі. Але він має бути добре продуманий, а правила і держава сприяти малим і серенім фермерським господарствам.

Те, як він запрацює, визначатиме не лише добробут її мешканців, але й — політичну ситуацію.

Журналісти видання «ТЕКСТИ» поїхали розібратися з тим, як влаштоване життя і економіка селян в Лазірки на Полтавщині. Там можна побачити Україну, де землею володіють агрохолдинги, і Україну, де на селі основний виробник — фермери.

Життя в Лазірках миттєво занурює в депресію

«ПолЬтавщИна» — отак із наголосом на останньому складі називають свій край селяни в Лазірках. Це — неподалік Лубен; Оржицький район. Наразі вони налічують близько трьох тисяч мешканців; здебільшого — нащадків покріпачених селян Гетьманщини. Загадкова усмішка Гоголя після Лазірок довго не сходитиме у вас із-перед очей. Але про все — низкою. Популярно.

Земля

Тут панує аграрний холдинг. Це великий орендатор землі, поки що не повноцінний власник. Його земельний банк, тобто по звичному земля, яку він обробляє: шістсот тисяч гектарів.

Частина селян, володіючи паями колишнього колгоспу, роками здає їх в оренду холдингові або фермерським господарствам.

Ціна за оренду чотирьох гектарів землі й у холдингу, і в лазірківських фермерів однакова — п’ятнадцять тисяч гривень щорічно. Це без податку. Щоправда, і тут не гладко. Адже пайовик відраховує півтори тисячі — державі як плату за те, що володіє ґрунтом. Договір на 10 років, розірвати можна тільки через суд. Не всі лазірчани володіють паями, вчителям та іншим бюджетникам землі не дісталося.

Орендатор, окрім виплат, також зобов’язується раз або двічі на рік переорати город власника паю, це сорок соток.

Недовіра

Ці 15 тисяч в рік чи трохи більше 1 тисячі в місяць не роблять селян заможними. Люди виїздять у комфортніші місця. Як пробоїни в корабля впадають в очі розвалені та покинуті обійстя.

— Ану стій! Ти хто такий?! Компромат збираєш на мене?! — чую я голос за спиною, фотографуючи одну з хат.

Власник тутешньої крамниці ледве не з кулаками кидається на мене, оскільки зруйнована оселя стоїть на її широкому подвір’ї.

Я пояснюю, що покинута домівка — цікава мені як історикові. Наша сварка переростає в розмову.

Давлять усі! — обурюється той. — Ще як землю продадуть — гаплик! А ці раби — мовчатимуть!

Чоловікові слова неприємно дивують. Але ще трохи — і я сам ледь не повірю оцінці випадкового співрозмовника.

У Лазірках панує настороженість. Мешканці припиняють розмови, як тільки чують, що я — журналіст. Пори всі зміни, які пронеслися Україною, тут наче панує тінь радянського тоталітаризму, чи навіть кріпацького безправ’я.

— Не гнівайтеся на моїх односельчан, — просить мене вихідка з Лазірок Надія Пиркало. — Вони — героїчні! Два роки тому збунтувалися, коли тамтешній агрохолдинг запустив у селі протруювальний цех. Там зерно на посів обробляли шкідливими для здоров’я отрутохімікатами. І люди перемогли! Перекривали трасу Київ-Харків, ходили пішки до столиці!

Справді, цю історію громадської непокори навіть увічнили в Лазірках пам’ятником. Незадоволення не вщухає й досі. Востаннє люди збиралися, аби виловити обурення — проти холдингових фур, які так руйнують сільські шляхи, що навіть стіни в домівках дають тріщини.

«Кернел»

Отак називається й сам холдинг. Але назва не має значення; в селах, де навкого земля обробляється іншими великими холдингами, ситуація аналогічна. Із кількох десятків мешканців Лазірок, які описали мені ситуацію в селі як невідомцеві, жоден не відгукнувся про нього добре.

— Наволочі! — каже про керівництво компанії один із дядьків на вулиці.

Причому розмови про «Кернела» — у всіх на язиці. Назва набула міфічного образу, наче — кріпацького господаря XIX століття, далекого й небаченого пана з Санкт-Петербурга.

Хоча в «Кернела» є реальні власники. Найбільший із них — Андрій Веревський, колишній нардеп від Блоку Юлії Тимошенко, а потім — регіоналів. Сам виходець із Полтави, цей магнат завдяки агробізнесу потрапив до найзаможніших підприємців України.

Причому початок кар’єри припадає на 1990-ті роки, коли, згідно з даними газети «Дзеркало тижня» його батько був довіреною особою лідера Соцпартії Олександра Мороза на і президентських виборах.

Нагадаємо, що Мороз був спікером Верховної Ради. Він активно протидіяв впровадженню цивілізованого ринку землі. До речі, лазірківці раніше віддано голосували за Соцпартію. Наприклад, на парламентських виборах 2002 року «за Мороза» проголосувало 33% виборців Лазірок — це найвищий результат серед усіх партій.

Отож «Кернел» не сходить із вуст лазірківців, але ім’я Веревського їм теж відоме.

— Він у Швейцарії живе. Йому начхати на нас, — вважають селяни.

Нарешті й мене чекає знайомство з холдингом у двоповерховій будівлі, де заразом тулиться сільрада Лазірок. Я дивуюся, що коридор з офісами «Кернела» розташовано навпроти її тісних кімнат. Зазвичай адміністративні споруди в країні стоять окремо від решти.

Тим часом одна з працівниць ради приголомшує мене:

— Усі три кімнатки сільради також належать «Кернелові».

— Тобто?!

У Голови

— Так. Цей будинок викупив «Кернел», — розповідає мені сільський голова Олександр Ковальов. — Він здає нам кімнати в оренду за одну гривню. Але ситуація — не з найкращих.

— То які у вас відносини з холдингом? — запитую я.

— Та які?! «Кернел» не допомагає. Тутешні фермери самі забетонували ділянку дороги. А той тільки розібрав техніку з тракторних бригад, яку викупив із колгоспною нерухомістю. Як селянам обробляти землю без техніки? Тепер лише в оренду паї і здавать.

— Але ж холдинг через податки поповнює ваш бюджет, — опоную я.

— Бюджет села — два мільйони гривень, — відповідає Ковальов. — Із них від «Кернела» всього 350 тисяч. Ще приблизно половина цієї суми — від великих фермерів. Їх лише троє.

Оцінивши територію Лазірок, легко виснувати: «На такі кошти не розігнатися».

— Але в «Кернела» тут іще два елеватори. Людям іде зарплатня… — наполягаю я.

— Там працює лише сто-сто п’ятдесят селян. Гарних зарплат у нас немає, — відповідає Ковальов.

Ще чую про роботу від місцевих: «Поля холдингу обробляються технікою, яка невідомо звідки прибуває, і туди ж зникає, місцеві люди не на ній не працюють».

Либонь, моя роль «адвоката Кернела» його насторожує. Докинувши, стандартний мем, що земля в українців — від козаків-прадідів, голова замовкає.

«Людинка»

Причина настороженості в Лазірках стане зрозуіою, тільки-но я перейду з кімнат сільради до офісів «Кернела», що навпроти.

Там мене зустрічає лише порожній коридор. Та й із двох шеренг дверей обабіч нього відчинені всього — одні. Їх прикрашає саморобна вивіска з написом «Придніпровський край». Це — дочірнє підприємство холдингу.

— Почекай, тут людинка прийшла, — каже в слухавку єдина працівниця, яка сидить за столом у просторому приміщенні.

Усе, що я довідуюся: її звати Оксана. На решту запитань ця чепурна на тлі обдертого села жінка не відповідає.

— У такому разі хто прокоментує відносини села з холдингом? — допитуюся я.

У відповідь представниця «Кернела» радить мені взяти коментар у центрального офісу холдингу, що в містечку Золотоноша Черкаської області.

Тексти звернулися до центрального офісу компанії за коментарем. Нам сказали, що знайдуть відповідального і передзвонять. Чекаємо.

Я виходжу, купую каву і йду, попиваючи її з пластикового горнятка. Аж раптом свист від сірого джипа, який рвучко гальмує поруч, змушує обернутися.

— Мені сказали, що ви про «Кернела» розпитуєте! Що вам треба?! — випалює молодик у чорному. Вистрибнувши з джипа, він поспішає в мій бік. — Покажіть Ваші документи!

Охорона «Кернела» миттєво реагує на журналістів.

Ледь ошелешений, я прошу парубка відрекомендуватися самому.

Перед очима мелькає посвідка охоронця холдингу на ймення Артем. За хвилину він повідомляє комусь далі телефоном про мою особу. Я відразу висновую: від «кернелівців» варто триматися на відстані. Тепер уже одна з моїх посвідок змушує охолонути нового знайомого.

Задарма

Щоправда, я спостерігаю, як Артем до вечора патрулює вулиці Лазірок. Описана поведінка працівників холдингу тільки й може, що насторожувати селян. Тим часом історій у них про «Кернела» чимало.

Отак у Лазірківському ПТУ, яке готує трактористів і комбайнерів, чи не найкраще ознайомлені з аграрними проблемами. Заступник його директора «Сашко», як він просить звертатися, розкриває мені деякі з них у сторожці гуртожитку закладу:

— Ми готуємо близько двохсот фахівців на всіх курсах. Але, холдингові наші хлопці: трактористи, механізатори, комбайнери — по суті не потрібні.

Здогадуючись, що ПТУ може випускати фахівців, які дуже далекі від новітніх агротехнологій і потреб ринку, я запитую:

— А чому так?

— На ринкові запущені підприємства, що надають технічні послуги великим аграріям. Там найсучасніша техніка. Десять комбайнів можуть підкоряти поле за полем.

— Отже, зникає потреба у ваших фахівцях...

— Холдинг пропонує випускникам роботу й набирає їх на випробувальний термін. Але після того, як хлопці майже задарма відпрацюють, їх, звичайно, женуть у три шиї. Кому треба далі виплачувати зарплатню, якщо робота — сезонна? Підробітки поза сезонами можуть знайтися лише у фермерів. Але ті також усіх на зимовий та осінній час не пригріють. А ось побалакайте! Анатолій прийшов! Агроном.

Заступник директора ПТУ Сашко незадоволений тим, як холдинг використовує його випускників

Ще один із працівників ПТУ, переступивши поріг сторожки, умощується за старенький столик.

— Невже Вам вигідніше працювати на вахті в гуртожитку, ніж агрономом? — запитую нового співрозмовника Анатолія.

— Звичайно, — відказує той. — Тут стабільна зарплата. А що — агроном? Нині є робота, завтра — немає. Відкрити власну справу — неможливо. У нас із дружиною — дев’ять своїх гектарів, два паї. Доводиться їх здавати в оренду.

— Двадцять гектарів для обробітку в нас кажуть: свині не голодні. Немає сенсу братися за дрібний наділ без фінансової підтримки або хай якоїсь техніки. А ще є дальші проблеми. Наприклад, елеватори. Де подіти зерно? Окрім того, добрива. Нині без них не обійтися.

Дрібні

Лазірчани переповідають також і про «хімію» однакову історію. Начебто холдинг, обприскуючи поля з гвинтокрилів отрутою, нітрохи не зважає, що вона потрапляє на місцеві хати з городами.

Про це мені, зокрема, розповідає дрібна фермерка Галина Сергіївна, теж не бажаючи ні фотографуватися, ні повідомляти для преси своє прізвище. Щоб дістатися її, я долаю стежки через поля до села Павловщина. Те вже зіяє руїнами чи не кожної десятої хати. Не дивно, що на їхньому тлі скромний будинок Галини Сергіївни — кілька кімнат, хоч і на два поверхи — багатьом видається заможним.

Скромний будинок дрібної фермерки Галини Сергіївни здається її сусідам дуже заможним

— Отам такий великий нагорі, — спрямовують вони мене, коли я шукаю фермерку. Власне, і в домі я застаю скромний побут, ще радянські меблі; частують мене також звичайним раціоном, тільки напрочуд смачним: борщ і гречка з котлетами.

Галина Сергіївна після смерті чоловіка, перебрала на себе всі труднощі дрібного господарства розміром усього двадцять сім гектарів. Родом з житомирського Полісся, вона — чи не перша з тутешніх фермерів.

— Ви не уявляєте, що таке тягати кілограми селітри, виплачувати кредити та ще й думати, як уберегти врожай. А як було нам вертатися до приватного господарства після колгоспу! Але у фермера й далі перепони — на кожному кроці. Чого варте тільки законодавче рейдерство!? (так жінка називає шахрайство з правами на власність. — авт.) Наприклад, нині пай записаний на вас у кадастрі, а вже завтра — може потрапити як приналежний комусь іншому, якомусь великому власнику. І не кожен себе в цій ситуації захистить. Рятує тільки взаємовиручка. Отакі як я, дрібні господарі, постійно кооперуємося між собою. Великі фермери з Лазірок нас підтримують. А холдинг? А що холдинг? Його цікавить тільки наша земля. Прибутки з неї. І поготів.

Середні

Юрій Мотрич — один із трьох тутешніх відносно великих фермерів. В нього близько 3500 га. Власне другий із них — його двоюрідний брат.

Фермер Юрій Мотрич не боїться аграрної реформи

Мені таланить поспілкуватися й з батьком Юрія — паном Миколою, перехопивши його в тутешньому храмі ПЦУ, що ремонтується коштом Мотричів. Худий як тріска, він, проте, і поставою, і манерами, і жаром в очах та навіть цупкою «кожушиною», достеменно схожий на описи отих казкових куркулів, якими колись славилися села.

Батько фермера Юрія Мотрича у храмі ПЦУ, що його ремонтує своїм коштом ніби легендарний куркуль

Мотричі також звели церкву ПЦУ в Гребінках. За словами самого Юрія, він володіє трьома тисячами гектарів, має також елеватор; вчасно виплачує кредити, коли ті потрібні.

До слова, як мешканці Лазірок нарікають на холдинг, так само одностайно вони добре відгукуються про Мотричів. І не лише за те, що фермерське господарство — це півсотні робочих місць. Фермери, на відміну від холдингу, дотримуються зобов’язань перед власниками паїв, зорюють їхні городи.

Окрім того, допомагають селу. Юрія люблять і за толкове ведення господарства і за гарне ставлення до людей. Цього року він звозив працівників до Єгипту після обжинків. Вкоріненість у місцеву громаду й авторитет додають йому впевненості напередодні земельної реформи.

— Але ви не зможете викупити всю землю, яку орендуєте, — кажу я.

— Мені це й непотрібно відразу. Частину я вже надбав, хай і малу. Щось докуплю. А хто продаватиме землю — звичайно, продаватиме її мені, не — холдингові. Я в цій конкуренції переможу за прозорих умов. Безперечно, постає проблема дрібних фермерів. Вони і так ледве зводять кінці з кінцями. І якщо їм не допомогти дешевими кредитами — можуть розоритися. Окрім того, навіть великі фермери не позмагаються з великим закордонним капіталом, якщо його бездумно допустити на земельний ринок. Надіюся, що цього не станеться.

Земля й Культура

Отже, в Лазірках два брати-фермери почуваються доволі впевнено, вони цінують свій авторитет в громаді залежні від нього. Не ведуть розкішного життя. Один навіть мешкає у квартирі двоповерхового будинку.

Майнове розшарування пострадянської доби найболючіше зачепило в селі бюджетників. Вони теж не люблять холдингу та переймаються долею аграрної реформи, розуміючи, як залежить від неї — і їхнє майбутнє. Йдеться про вчителів, лікарів, бібліотекарів тощо.

До слова, лікарів у величезних Лазірках — усього двоє, сімейна пара. А стара аптека працює лише до третьої години дня.

У Будинку дитячої творчості її директор Антоніна Анатоліївна посвячує мене ще дужче в культурні проблеми села:

— Зарплатня у вчителів тут більш-менш нормальна тільки за умови вислуги. Початкова ставка — тих-таки п’ять тисяч. Уявіть собі: я — директор закладу, і підробляю влітку продавцем. Діти дивуються.

Поки я оглядаю облуплені стелі приміщення, керівник технічного гуртка Олександр Михайлович додає:

— У мене зарплатня чотири тисячі. З них майже половину треба виплатити за газ.. Тому підробляю в ПТУ. Ремонт ми тут робимо своїми руками. Матеріали для гуртків часто купуємо самі. Окрім того, маємо гектар території. П’ять учителів обробляють і її.

З розмови я довідуюся, що переді мною представники когорти, котру обділили паями, позаяк вона не належала до колгоспу. Розмаїття виробів в одній із кімнат засвідчує: скільки тут докладено зусиль, щоби розвивати творчі навички в дітей.

— Далеко не всі бояться продажу землі. Хтось уже готовий прощатися з паями, аби придбати квартиру в Києві. Нам із цього анічого не перепаде. Але від того, чим обернеться земельна реформа для села, залежать наші долі. Наразі, як бачите, ми не покладаємо рук, щоб урятувати заклад і його не закрили через брак коштів. Поки що готуємо на завтра вечір, присвячений Котляревському. Приходьте, — запрошує Антоніна Анатоліївна.

Десяток бабів зосталося

Розмова з сільською інтелігенцією не дає мені спокою. Після зрусифікованих великих міст Південного Сходу я маю з чим порівняти ситуацію.

Не раз доводилося спостерігати, як селяни, потрапляючи в такі нетрі, відступають перед містянами й зрікаються самих себе, то переходячи на російську мову, то наслідуючи їхні манери.

Занепад сіл означає і зменшення носіїв української мови.

Зрештою, у селах з голови вивітрюються міти про незграбний суржик. У Лазірках я радше чую на кожному кроці — бездоганну українську з діалектизмами. ЇЇ й переплавляє в містах російська — на суржиковий гібрид.

«Лазірки — кількадесят закинутих хат, Павлівщина — кожна десята», — міркую я.

— А Іванківці бачили? Там — «Чорнобиль», десяток бабів зосталося, — перебиває моїх думки заступник директора ПТУ Сашко. — От поїдьте.

Сусідні Іванківці майже зникли. Залишилися тільки літні жінки

«Ти смієшся, а я плачу»

Не гаючи часу, я рушаю туди на старій «Ладі». Водій Віталій розважає мене армійськими оповідками часів його служби в Нагірному Карабасі. Він також залишився без паю. Колись побив горшки з головою колгоспу, не стерпівши його жлобства. Відтоді перебивається в житті підробітками: кого — в місто завезе, кому — дах полагодить.

Аж раптом історії Віталія починають пролітати мені мимо вух. Тут — серце України. Полтавщина з її чорноземами та видобутком газу. Навіть — не відома своїми пустками Чернігівщина. Та за вікном мелькають закинуті, зарослі бур’янами оселі. Ще донедавна село на чотириста мешканців! Хоча Віталій не здивований:

— Та отакого в нас повсюди є. Іванківці — не одні такі, — докидає він. — А он гляньте. Якась баба — вкінці дороги. Може, якраз на вас чекає?

Літня жінка в занедбаній хустині, у калошах біля обдертої тісної хати акурат дожидає пікапа з продуктами на продаж. Крамниці в селі вже давно немає. Вона тут — одна з останніх літніх мешканок. Із молодих — ще тільки електрик із сім’єю залишився. Усього встояло хат двадцять.

Бабця остерігається нас, просить не фотографувати. Проте самотня, вона розповідає. Жодних зручностей у неї немає. Грубка на дровах, криниця, телевізор та радіо — це все. Але жінка нітрохи не нарікає. Радше дивується, чому молодь в нас така нещасна, не вміє втішатися життям. Адже її молодість промайнула в суцільних жахіттях - як голод, то війна.

— Має в країні ще кілька поколінь змінитися, поки зрозуміють, що таке самим господарювати, — отак вишукано вона й промовляє, поки я втішаюся потоком її слів, котрі давно трапляються тільки в книжках:

«становище», «крам», «круча», «ждати ждаників», «дотягую кончини».

— Усе ж російською було: у технікумах, інститутах; не скажи й слова в місті українського — затюкають відразу — читає мої думки ця простісінька селянка. — Але нічого. Усе налагодиться. Тільки треба часу. Я думаю: хай кожен із себе почне. Тоді й зміниться країна. Що їм ще треба молодим у містах? Уже стільки всього мають, а — бач, усе мало! Ще хочуть, ще. А все ж є. Так не можна… Життя скоро промине. Не для того воно, щоби п’янствувати, а потім — із вікон кидатися.

— Ні з ким вам у Києві побалакать, чи що? Ото забалакали! Цур і пек! — завершує вона, уже чимчикуючи за хлібом до пікапа.

Я лише роззявляю назирці рота. Проте вслід за смутком паралізує й лють.

Нескладно й припустити, що означатиме для України руйнація села, якщо тільки його дотисне земельна реформа, яка сприятиме великим холдингам, а не фермерам: села пустітимуть і далі. Народ виїжджатиме на заробітки до Польщі й далі. А за умов правильно організованого господарювання, вони могли б заробляти на своїй «від козаків-прадідів» землі більше ніж на гіпсокартоні у Чехії.

Додому

«Ви отак не переймайтеся. Наші Лазірки — ще нормальне село. Як бачите — працюємо. Усе ще можна налагодити», — відлунюють мені дорогою до Києва слова тамтешнього переселенця з Закарпаття, що ремонтує храм.

«Усе налагодиться. Має змінитися кілька поколінь», — окликається й розмова в Іванківцях.

«Я в цій конкуренції холдинг переможу. Але, звичайно, дрібного фермера треба підтримати. Великий закордонний капітал бездумно на ринок пускати не можна», — нагадують про себе Мотричі.

ПолЬтавщИна… До зустрічі. Бувай! Стара маршрутка деркотить.

Як висновок

Держава здатна через аграрну реформу і запуски ринку землі змінити ситуацію в українському селі на краще. Тут не зайвим буде досвід не лише наших найближчих сусідів поляків, але й так званих «Азійських тигрів»— таких Південно-Східної Азії та до цього Японії. Їхній різкий ривок вгору почався із запровадження нових правил на ринку землі: великі власники її втратили, натомість фермерами стали сотні тисяч до того безземельних селян.

Адже саме дрібний виробник у порівнянні з великим здатен заробляти більше грошей з гектара завдяки ретельнішому обробітку менших землеволодінь. Таким чином передові країни Азії розв’язували проблеми не тільки робочих місць у країні, але й — накопичення початкового капіталу для промислових інвестицій. І Японія, і Південна Корея, і Тайвань суворо регулювали земельний ринок.

Вони створили ідеальну конкуренцію, як у підручнику між дрібними власниками, але не допускали концентрації землі в одних руках. Надалі держави, дотуючи, навчаючи (!!!) та допомагаючи зберігати та експортувати продукцію нових господарів, із бідних селян створили середній клас, чиї діти вивчилися в університету і стали бізнесменами та політиками, а їхні внуки зараз є одним з найосвіченіших на планеті.

І, навіть якщо ситуація на в Азійських тигрів не зовсім корелюється з Україною за кількістю населення та розмірами землеволодінь, вона відображає принципи потенційного економічного прориву. Що вже казати про Україну з її чорноземами на тлі безплідних корейських чи японських земель.

Очевидно, що кожен нюанс нашої аграрної реформи має бути вивірений до найменших дрібниць. Причому, найдужче підтримки потребують фермери дрібної ланки, які орендують до ста гектарів, та середньої — з наділами в кілька сотень. Отже, гігантські холдинги мали поступитися б місцем численним великим, середнім і дрібним фермерським господарствам.

Лише ретельно продуманий перерозподіл землі (адже за час «відсутності ринку» утворився прошарок великих фактичних власників) здатен і принести країні нові робочі місця, і підсилити аграрний сплеск, відтак — забезпечити внутрішні інвестиції.

Це і буде той економічний прорив та ті соціальні ліфти про який говорить кожна нова влада. І така фермерська Україна матиме гроші на утримання модерно Армії, яка коштує не дешево, але яка нам потрібно, щоб вижити у затяжній війні з Росією.

Олесь Кульчинський, опубликовано в издании ТЕКСТИ

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Як великі агрохолдинги «вбивають» села". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Як великі агрохолдинги «вбивають» села". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Download Download PDF