Back
News item changed

“Putin will agree to a meeting only under one condition”: an interview with a diplomat about Ukraine’s position and talks with Trump

Automatically translated version. May contain inaccuracies compared to the original.

The ceasefire in Oleksky appears not to have been a step toward a broader truce, and humanitarian agreements do not guarantee that Russia will stop using them for its own interests. At the same time, negotiations between Washington and Moscow could create new risks for Ukraine—up to behind-the-scenes decisions about its future.

Diplomat Vadym Prystaiko, in an exclusive interview for 24 Channel, explained why the key to a ceasefire remains in Putin’s hands, what role Melania Trump could play in this process, and whether Ukraine has real prospects of joining NATO.

What lies behind the local ceasefire in Oleksky

Let’s start with the localized ceasefire in Oleksky, which operated from 27 October to 1 November. It was the longest such ceasefire since the start of the full-scale invasion, and both sides adhered to it. Can this experience be scaled to other front-line areas?

First, I don’t want to seem ungrateful to all the partners who contributed to making this happen. This is really a serious event. There is a moment here to realize that this humanitarian initiative is very commendable, and it is good that it happened.

But on the other hand, we cannot afford to fall into euphoria. Something may follow this, or nothing may follow. Or worse, as with the Minsk Process: we had about twenty different peace initiatives of this kind, where a ceasefire was announced, including a ceasefire along the entire front line. And, unfortunately, it did not always translate into something further.

I hope that the lessons from our past experience are taken into account, and this is only the first step toward a network of such local ceasefires that theoretically could develop into a continually active situation.

Full version of the conversation: watch the video

Could such local agreements become the first step toward a broader ceasefire?

Yes. You are just formulating what diplomats call confidence-building measures. When the sides are entrenched in war, confrontation, aggression, and killings for obvious reasons, it is hard to imagine that they can trust each other enough to stop killing at a local point. And these steps are the first.

There is a whole science about how to restore trust between the warring sides. It is not always ideal for the side that has become a victim of aggression, as we have. Because as a result of such agreements, it seems both sides become equally positive.

You know how recently Vitkoff called Putin a humanitarian. That’s exactly the situation where we can end up in an uncomfortable story, when we are forced to stay silent about something so that such ceasefires continue, so as not to anger those who have done so much to make them possible. For example, the First Lady.

Why did the Russians agree to these localized ceasefires?

Clearly, it is no secret that on the third the election campaign begins. And, you know, perhaps this is not entirely fair to the American side, but from the United States’ point of view, for Russia it costs nothing to throw such a bone, a trifle.

So was this a kind of handout?

A handout that costs her nothing. But we see that Putin is quite purposeful, efficient, and disciplined, taking step by step actions to keep Trump in the warm bath of Russo-American relations.

There is a special person who travels and talks about trillion-dollar economic projects, tunnels under Alaska, and so on. There are people who say: look, perhaps we will soon move toward you. There are people who remind that Putin himself sends regards to the First Lady, thanks her for certain humanitarian initiatives that were unclear at the time. Now, please, a humanitarian initiative.

If Russians had a First Lady, they would probably want to show this themselves. But since she doesn’t exist and in the absence of other options, they chose the best for themselves, presenting the American side with a humanitarian image. They did not offer it to the First Lady of Ukraine, did they?

Whose initiative was it—Russia’s or the United States? Did Moscow seek to involve Melania Trump?

Each of these people contributed to the tragic situation that has developed in this town. The question is that the key to a ceasefire, unfortunately, lies in Putin’s office, not ours.

The idea of stopping fire from the Ukrainian side we have already discussed; we understand where it leads. It is not working.

But the Russians can afford to pause the fire for a couple of days in order to demonstrate that they are humanitarians, especially to their own people. So this decision has many facets. But far more important now is that for Russia it costs the minimum.

Hostilities can resume with the next intensity, perhaps even greater. Moreover, you saw how deftly they maneuvered in terms of public relations, presenting the relocation of Ukrainians who went not toward Ukraine, but toward Russia. This is a very painful issue. But we are here, we are not going anywhere. This is the reality we must acknowledge and simply understand for ourselves and our partners, and explain.

Did Russia become partially the winner in the cognitive warfare around Oleksky? Russian propaganda media presented events as if all evacuees went to Russia, and Ukraine was shelling them. Who won this battle for the truth?

Assessment is formed based on expectations. If you look from inside Ukraine, the unconditional victory is the saved lives. You can tell yourself that any losses, even if they were media-driven, are not worth the lives saved.

Every person who, while saving lives, went toward Russia or the occupied territories—whatever the reasons—is, without a doubt, a cold splash in the face for us and a reminder that we do not entirely understand the situation.

But again, I want to say: in this particular case we have no choice. We must save lives. The issue of PR is very important, but not primary. We could anticipate what steps would come from the Russian side.

We could have, as is usually done in such cases, determined the number of media from both sides. They agree that it will be no less and no more, exactly ten or one state channel. So all of this could have been, and probably should have been, considered. But again I want to say: in such a difficult situation, the leadership of the process remains with the side that conducts the aggression, i.e., currently Russia.

Could Putin begin offering such localized ceasefires on different front-line sections to use them for his own interests and obtain a tacit green light from Trump to continue the aggression?

By the way, when I said to take advantage, I meant purely from a PR standpoint. You saw the movement of troops, the delivery of ammunition, provisions. That is what we fought against. And the side that becomes a victim of aggression always, honestly, suffers losses—PR losses as well as military ones. They are not strategic, because our soldiers understand this.

But sometimes the military also need to be heeded on humanitarian issues. For example, the no less difficult issue of exchanging prisoners. Obviously, we very much want to exchange prisoners. Moreover, our weakness is that we value the life of each soldier more.

As a society we suffer; we call on our leadership. People are in the streets demanding Azovstal prisoners be released. It seems that the Ukrainian authorities are held responsible for why they are still in Russian jails. We are victims. We simply need to try to find the best exit from the worst situation.

The role of Melania Trump, the Pope, and humanitarian intermediaries

Is involving the First Lady of the United States in a localized ceasefire in a foreign war a historical precedent?

Well, I can say that involvement of first ladies is not new. Moreover, for example, in Ukraine there are also first ladies’ summits, where, of course, a significant portion of attention is given to various humanitarian issues. And obviously, due to the war, Ukrainian issues are included.

But such involvement of spouses is an old story, as is involvement of royal families. For instance, it is known that Queen Elizabeth II participated in military actions, serving as a driver of a medical vehicle. So for the elite it is important to show that they are part of the tragedy, part of the people.

This allows societies to better understand the elites; elites to better understand society and feel their involvement. And ultimately, decisions are made by the military.

You cannot sit in some azure castle high up on a hill and be detached from the nightmare happening on the front, making decisions without considering all, even humanitarian, aspects. It’s not just a war of shells and tanks.

What I’m observing now is a war waged in people’s minds. Russians cannot defeat us on the battlefield, we see that. And therefore steps like these now—look, it turns out that not only the wife of the American leader, not only the Pope, but Putin is a humanitarian.

But I do not see a narrative working about the Ukrainian president being a great humanitarian. There is a narrative in Ukraine that we are forced to stop fire to pull these people out. But this is not part of the widely known global narrative.

Could Melania Trump’s statement that this initiative can pave the way to peace indicate a more active role on her part?

We understand that our task is not to make Melania Trump more active, but her husband, right? And if everyone understands this, and Melania understands it, and her husband understands it, then he understands that through her involvement in these events, everyone will expect the next steps from the United States.

Agreeing that she will lead this process, it is not so important whether her private adviser actually did this. It is generally normal for this administration for external, effective managers to be involved, without full powers.

But, unfortunately, they resolve only local problems. This is the danger of what you ask: could this become a systemic campaign? It is hard to expect that this will evolve into something bigger if the task is a one-off event, involving effective but incidental people. The price of such questions is very high because you are not playing for the long term.

Don’t you think: well, what about a year from now—how many more towns like Oleksky? How many more people need to be evacuated from Oleksky or other towns? What resources are needed? Do we pool resources because this has to be on TV screens? Or do we plan to resettle these people?

Whatever thousands arrive, we cannot allow them to live in very modest conditions, even with limited financial means. Perhaps we should also talk with our European partners, recognizing how this will be used for PR by the enemy.

Let’s create conditions, a showcase, however you like. In short, this is a very complex job. One front is to work with the humanitarian feelings of Melania Trump and her husband, and with the group of people who support them before the elections. It’s obvious why all this is happening.

Is this also a strategy to play on President Trump’s ego?

Most of what is happening now, this spectacle, has only one viewer. That viewer sits in the White House.

Trump, Iran, the “diesel deal,” and transactional diplomacy

Could a new US military campaign against Iran again divert Washington’s attention from Ukraine?

Unfortunately, the most powerful country cannot stay on the sidelines. And all sides around it try to pull it to their side. They say Ukraine is getting drawn in. Trump himself criticizes us directly.

By the way, if you listen to Trump, he says fairly understandable things and often tells the truth that we simply cannot grasp, but which is absolutely correct. He says that Ukraine tried to drag Biden into its game. Obviously.

Our task was to have strong partners. We cannot buy the United States; we were forced to drag the whole country, but there is nothing wrong with that. Churchill tried to drag the United States into the war because he knew Britain could not defeat Hitler alone, and he achieved it. The same must be done now.

Tucker Carlson stated that the United States could strike Iran with nuclear weapons. If Trump restarts a full-scale military campaign against that country, will Ukraine be forgotten again?

First, Ukraine was never at the top of the expectations of this administration from the very beginning. The sense that Ukraine must be saved from the enemy, from the occupier, was not even an overarching idea of the entire administration.

Moreover, the stories that the United States gave Ukraine 350 billions and got nothing in return are simply painful to Ukrainian ears. Especially for those who understand that when the Soviet Union collapsed, we were trying to build democracy, even not in the European sense as we now understand, but in a presidential model of the United States.

And therefore distraction from anything—especially Iran—is happening at the expense of the Ukrainian issue. I’ll tell you more: looking at the screens now and seeing how effectively the Russians have used Melania Trump, I would not be surprised if the Iranian side does the same, reminding of the humanitarian catastrophe caused by bombardments in Iran.

Every war brings suffering. If a side can reach voters’ heads, it will resemble the Vietnam War for the United States. Then, under pressure from domestic circumstances, they had to withdraw. A smaller country could defeat a larger one only because public opinion at home grew that our war is unjust, inhumane, and so on.

How does Trump perceive a possible diesel deal with Putin and lifting sanctions? Does he not understand its political significance or does he knowingly take the side of Russia?

I think it’s not that he misreads it. The problem is that we misread him. The Trump who spoke about both sides of the conflict and all his words—we should simply have been ready. It would not be a diesel deal; it would be a potash deal with Belarus. Do you think that is better? The word “Russia” resonates with us more than “Belarus.”

And in reality, what they are ready to ask to lift sanctions on potash fertilizers because they need them—that is something we must understand. For us that is a certain step toward maturity. Some in Ukraine constantly remind that we live in a world of imagined forces that move the world, and we must face hard reality.

In this hard reality, our interests, as it turns out, do not play a major role for Trump.

But the idea that our president cares, seeks a ‘diesel,’ works for him. Countries sitting on this fuel will use this moment. This is Russia’s last attempt to maximize its political influence through oil. If there is no oil, Russia becomes a great desert.

You just noted all these perks that the Americans offer the Russians. Steve Vitkoff and Jared Kushner consider themselves professional unconventional diplomats—diplomats without portfolios, education, or experience. Let’s discuss their attitude toward Vladimir Putin. How often are such approaches like flattery used in negotiations to satisfy the other side? Do they work with Russians, or do they treat them as friends? Is there a strong transnational chemistry between them?

It’s hard to say whether there is, for example, interpersonal chemistry with Dmitriev and Kushner. Maybe. I won’t claim either way. Do they play, understanding that they need it? Obviously too. It would be worse if they did not play, right?

Is there chemistry with our leadership? There is less, but not because we are unable to detect it; sometimes we could use a bit more. Do you remember what happened in the White House. It could have been played differently, but the matter is that at the core this is something completely different. In this case, Ukraine is like a heavy burden, a suitcase without a handle that cannot be dropped because public opinion and American voters are on this country’s side.

You cannot renounce Ukraine. But this chemistry is also missing because there are not many components, particularly economic. What could they get from the Ukrainians? That unfortunate deal on resource sharing.

Which, by the way, no one implemented.

Well, this was clear to everyone except those who concluded it. First of all. Second, I will honestly tell you that competing over mineral resources, when there are two options for Americans—Russia or Ukraine—it's hard for us. Russia obviously has simply a larger stock of mineral resources. And if no one really intends to extract resources in Ukraine or Russia, then the argument that we have more in Siberia looks more convincing.

No one intends to verify this. If we as a society had a somewhat deeper memory, we would remind ourselves of previous American agreements on shale gas production. Americans wanted to enter the market. There were two fields we stopped at. And in general nothing happened. With corrupt bureaucratic methods we killed both projects. So this kind of economic interest for Ukraine never materialized.

Russians are no less corrupt, and probably even more so than Ukraine, no less bureaucratic, perhaps even more. But the dollar or ruble signs in the heads of businessmen like Kushner and Vitkoff play a bigger role than the opportunities we tell them about.

We have moved on to business deals. Let’s discuss what the Americans are offering the Russians. These are phenomenal things: 100 billions of dollars from European frozen assets that Europeans say they will never give to Russia. Americans are ready to pay this money simply for energy the ceasefire, not for a full end to the war. Also on the table are Lukoil’s foreign assets that could transfer to the orbit of President Trump and the people negotiating, joint business projects in the Arctic on mineral resources, and perhaps a future resumption of air travel. Don’t you think that the Americans in this poker game started showing all their cards even before the match began?

That is your assessment, and it is close to mine. In Ukraine it is prevailing. Indeed: instead of pushing hard and then letting go, the Americans chose another path—to grease the wheels, perhaps then everything will move faster. History will tell which choice was correct.

If Americans, as a result of this tactic, achieve success, we will all say it was successful. We won’t even know what would have happened if Americans helped suffocate the Russian economy as the Soviet Union once did.

We know exactly what happened then: the Soviet Union collapsed. Unfortunately, few in society—not only Ukrainian but also American—will remind Trump of his own words. Russia, the same, only now he offers us even more to buy. This has been tried many times.

Merkel tried to tie Russians to the West with so many important links. They simply do not understand that this is not in current Russia’s interest. Current Russia does not care about this, Putin does not care.

Perhaps, someday it would have worked against a different Russia. But now this is a stage of escalating escalation. You can counter it with sanctions. It could help Ukraine survive, so that Russian society understands: Ukraine has gone west.

Possible meeting of Zelensky, Trump, and Putin: chances and dangers

Let’s also discuss a meeting of the leaders. Many are talking about it now. The G20 summit in Miami. Trump wants to see Volodymyr Zelensky and Vladimir Putin.

Not exactly true. He did not say that he wants to see them. He said, “Well, why not? I’ll invite them.”

The Atlantic writes that this is a dream. He sleeps and dreams of bringing together the two leaders of the warring sides.

Perhaps, but to be fair documentarily, when asked by a journalist, “Will you invite him?”, he replied: “Well, why not? Why not a good idea?” He did not himself come up with the initiative, right? “I want President Zelensky to come, so I invite him to the G20.”

But still. For instance, can you imagine such a meeting format? Because Trump earlier suggested they might not be in the same room, in separate rooms. How could this look, and do you expect it could happen in the short or mid term?

It could definitely happen. If President Lukashenko gathered four presidents in the presidential palace in Minsk, including Hollande and Merkel, then it could.

Could this happen soon? It could happen as soon as Putin wants it. Because for obvious reasons we want it yesterday.

From Putin’s perspective, he does not want to agree to any meeting that could lead to any cessation of hostilities until he can secure minimal gains on the front.

He understands that during such a conversation President Zelensky will also make demands. Most likely, he will insist that today’s contact line is where everyone must stop.

Obviously, this does not suit Putin, so he will drag it out until he either realizes it will never happen and they must sit down to bargain, or, by sacrificing the life of the remaining forces he has, he will achieve this result and then agree.

And what do we hope for regarding this leaders’ level meeting? Could it be another empty gesture?

That is a great question. And will Trump force Putin to give something, not us?

I constantly remind that there is a fruit theory—the lowest hanging fruit. In English: low-hanging fruit. It means it is easier to reach an agreement or something if you pick the closest one.

And in this case, at these talks, it could happen that Ukraine itself becomes that fruit hanging the lowest from the tree. To achieve progress, the American president might consider who is easier to convince: Putin or to push Ukraine.

What we will not give you: Patriot missiles, we will block Starlink, we will take back residual data, and so on. And more: to Russia, we will dangle various perks, as you call them.

I fear that our focus on this one particular meeting could play a very bad joke on us.

And do we have the power to counter such knee-jerk coercion when we are pressed specifically, for example, when Elon Musk, one of the most influential people in the world, a billionaire who has the greatest power over us with Starlink, speaks against us publicly, when J.D. Vance is against us, when Trump takes Russia’s side? Who else in the White House remains not against us? Is it Redcliffe, Rubio?

I don’t think these people can stand up and say that they are on Ukraine’s side, right? Or in meetings held behind closed doors, would Rubio stand up there, bang his fist on the table, and say, “I will not allow Ukraine to be given up.”

Yes, probably that doesn’t work, because he has his own political interests in which Ukraine plays an important but not the main role. So we can only concern ourselves with our own fate.

In this context I would like to believe that, as we are discussing now, similarly in high offices on Bankova or elsewhere people sit and think that we use this as bargaining chip. That we put on the table what everyone contributes to the table and tries to trade with.

What is our moment, what would we agree to? Our compromise line where exactly does it run? President Zelensky sometimes says that we are ready to stop where we are. Ready in what sense?

Is this a military decision because these towns are defensive? Is it a political decision because we understand that if we go further, we will be pressured, seeing that we bow to pressure? Is it an economic readiness, because we still have the strength to resist, and soon there won’t be, if we do not agree?

I only pray that we work this out clearly, and we do not leave everything to charisma, awkwardness, media luck, or world pressure. I don’t think Putin will be that concerned.

Our arguments must, unfortunately, be very similar to his. That no, you cannot defeat us militarily, we have proven it and we will prove it again. No, behind us stands a people who understand how complex everything is.

That unity, supported by our partners who are not just partners but provide more than sixty percent of the budget, who have money, power, and political influence around the world. If you gather all this and someone among us can see the whole picture, then we have strength to resist.

Our argument should be our red lines, which we will concede one by one. We can give up this line if we reach, say, a ceasefire for a year and so on. This is an extremely complex diplomatic task. I hope it is being done.

That is exactly Vitkoff, Kushner—Americans—proposing different formulas. A demilitarized zone on both sides. But the key question is which side will it run toward? Some administration under Trump, a quasi-legal formula for Donbas, some partial withdrawal of forces on our side and on the Russian side. There are many such formulas. But in your view, how could our starting and final positions in negotiations look?

I won’t even venture now. For that, we would need substantially more data, for example about our military resilience. Maybe I misjudge how able our Armed Forces are to hold. I think they are able to hold now. I base this on that, but I may be wrong.

On the other hand, I don’t know the state of the Ukrainian economy, the state we are in. For example, looking at the faces of our ministers, at the expressions of people who, willingly or unwillingly, reveal anxiety and concern, you begin to think that perhaps the situation is even worse.

Maybe not. Maybe European partners will go toward us and say that this is a decisive moment. And let’s say, all right, three hundred billion, let’s persuade Belgium that there is nothing to fear in the future, and in one step show Russia that now three hundred billion will go not only to help Ukraine but also to weapons they sorely lack.

It’s not that we have weak cards. No, the cards are just spread across different hands.

Europe, NATO, and the coalition of the determined: what could work

Europeans, European allies. The conversation of Alexander Stubb, Norway’s Prime Minister Jonás Garra Støre with Vladimir Putin—an attempt to gain some agency at the negotiating table? Because Europe, as it didn’t want to be seen, is still not wanted at the negotiating table determining the continent’s fate.

It seems to me that it simply depends on how you look at it. If you view it critically, yes, it was actually criticized by Denmark, a neighboring country. Sweden said no one consulted with them.

And on the other hand, perhaps someone from residents of countries where the leaders who represented them thought, oh, look, we are a five-million-strong nation showing strength, Norway, wow.

In this particular case we should simply remind ourselves that after Germany, Norway took on the greatest burden, and it helps us. We should bow and not forget to thank in the morning, evening, and every moment.

If they, even for personal agency, do something, and it seems to us that it could be different, we must close our eyes and remember that partners sometimes have their own political interests. And as long as their interests align with ours, we must not forget that we are partners.

But in your view, will Europe at least have a seat at the final round?

I’m afraid not.

No?

Afraid not.

And who could represent them?

I think Europe will have a seat, but on our side. Just our chair, labeled “Ukraine,” will be European because our position will be formulated under the influence of our European friends.

Somewhere it will be softened under the influence of our European friends who will demand from us a certain diplomatic flexibility. Somewhere it will certainly be strengthened, because you see how Europeans come with money, weapons, political influence anyway.

We need to tell them now that you are at the table already, you are with Ukraine. Do you want it or not, Ukraine is approaching Europe. We will become an EU member. No matter what Rubio says, I believe Ukraine will become a NATO member.

And do you think Ukraine can become a NATO member?

We have no choice, because on this part of the planet there is nothing better than joining the Alliance. There is also the option of the CSTO, if you will, the Tashkent Pact. There isn’t much else in this part of the world.

Why do Russians constantly talk about their security being at risk? Because they understand that they cannot do anything with NATO. It’s like a stone, and they can’t go around it or move it.

NATO is admitting new members. This means only one thing: these members drop out of the CSTO’s future member list. Nothing else.

But precisely the issue of NATO will be at the negotiating table?

It will be. Definitely.

Will there be a formula for strategic partnership NATO plus Ukraine with joint exercises?

Absolutely. A hundred creative variants will be devised. Ukraine will be declared, perhaps, that it will take on obligations that it will not pursue, for a certain period of time, a goal of joining the Alliance as Americans say.

It will probably be necessary to promise that for a certain time we will not pursue the goal. Supporters of this course will tell us: “Ukraine is not wanted.” And I will constantly say that yes, if we say we do not really want it, we won’t be wanted.

It will be an endlessly long game in which the Russians must know that Ukraine is drifting in that direction. It will not succeed in anchoring us.

Crimea, LPR, DPR, Transnistria, Abkhazia, Ossetia—all are options to anchor in a state of uncertainty with the possibility of EU and NATO membership. It worked with us until they seized it. As soon as they seize it and name it for themselves, this anchor for them will be lost.

And these calming forces, or whatever you properly call them, the coalition of the determined countries. Will this coalition remain determined until the end of the negotiating process?

I would remind you that the very term “coalition of the determined” was linked to participation in the Iraq operation, which was devised to allow NATO countries that wanted to help one of their main allies—the United States—to go, but not the entire Alliance.

That is, not where decisions are made unanimously and anyone could block such a decision, but only by those willing to do so outside of the Alliance, while still being formal members.

What France and Britain want to achieve is exactly that idea: recognizing that there are countries—let’s call them by name—Hungary, Slovakia, and a number of others—who for various reasons will block decisions necessary for us in the Alliance.

That is why it was said that we remain steadfast members of the Alliance for collective defense; that is a different story. Our direct involvement in the war in Ukraine is our own personal story. We do not drag the entire Alliance.

This is all, undoubtedly, a political game, but this game allows Russia to understand that no, you did not manage to block key members of the Alliance from helping Ukraine, because they announced that we are capable of moving forward on our own, without waiting for what all thirty-two members will do at a single table in Brussels.

This interview has been shortened, corrected, and edited for better understanding by the audience.

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: Channel 24.

Document: PDF proof of the original version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: Channel 24.

Припинення вогню в Олешках, схоже, не стало кроком до ширшого перемир'я, а гуманітарні домовленості не гарантують, що Росія припинить використовувати їх у власних інтересах. Водночас переговори між Вашингтоном і Москвою можуть створити для України нові ризики – аж до кулуарних рішень щодо її майбутнього.

Дипломат Вадим Пристайко в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу пояснив, чому ключ до перемир'я залишається в руках Путіна, яку роль у цьому процесі може відіграти Меланія Трамп і чи має Україна реальні перспективи вступити до НАТО.

Що стоїть за локальним перемир'ям в Олешках

Почнімо з локалізованого припинення вогню в Олешках, яке діяло з 27 жовтня до 1 листопада. Це найдовше таке перемир'я з початку повномасштабного вторгнення, яке обидві сторони дотримувалися. Чи можна масштабувати цей досвід на інші ділянки фронту?

По-перше, не хочу виглядати невдячним усім тим партнерам, які доклалися до того, щоб це відбулося. Це дійсно серйозна подія. Тут є певний момент, коли треба усвідомлювати, що це гуманітарно дуже класна ініціатива, і добре, що вона сталася.

Але з іншого боку, не можна дозволити собі впадати в ейфорію. За цим може щось слідувати, а може нічого не слідувати. Або ще гірше, як це було під час Мінських процесів: у нас було близько двадцяти різних мирних ініціатив такого роду, де оголошували припинення вогню, а було навіть припинення вогню на всій лінії дотику. І воно, на превеликий жаль, не завжди перетворювалося на щось наступне.

Сподіваюся, що попередній досвід, який у нас був, врахований, і це тільки перший крок до мережі таких локальних припинень вогню, які в теорії можуть перерости в постійно діючу картину.

Повна версія розмови: дивіться відео

Чи можуть такі локальні домовленості стати першим кроком до ширшого перемир'я?

Так. Ви якраз формулюєте те, що дипломати називають заходами з відновлення довіри або побудови довіри. Коли сторони з очевидних причин настільки загрузли у війні, протистоянні, агресії і вбивстві одна одної, що важко уявити, ніби вони можуть довіряти одна одній настільки, щоб припинити в якійсь локальній частині вбивати, стріляти. І от такі кроки є першими.

Є ціла наука про те, яким чином відновлювати довіру між сторонами, що ворогують. Вона не завжди ідеальна для тієї сторони, яка стала жертвою агресії, як ми. Тому що в результаті таких домовленостей немовби обидві сторони стають однаково позитивними.

Знаєте, як нещодавно Віткофф назвав Путіна гуманістом. Оце якраз та ситуація, коли ми можемо потрапити в неприємну історію, коли будемо змушені замовчувати щось заради того, щоб такі припинення вогню продовжувалися далі, щоб не дратувати тих, хто зробив так багато, аби вони стали можливими. Наприклад, першу леді.

Чому росіяни погодилися на ці локалізовані припинення вогню?

Очевидно, ні для кого не таємниця, що третього числа починається виборча кампанія. І, знаєте, може, це не зовсім справедливо щодо американської сторони, але з точки зору США для Росії кинути таку кісточку, дрібничку, нічого не варто.

Тобто це була своєрідна подачка?

Подачка, яка їй нічого не варта. Але ми ж бачимо, що Путін доволі цілеспрямовано, ефективно і дисципліновано робить крок за кроком, щоб підтримувати Трампа в теплій ванні російсько-американських відносин.

Є спеціальна людина, яка їздить і розповідає про трильйонні економічні проєкти, якісь тунелі під Аляскою і так далі. Є люди, які розповідають: дивись, можливо, ми скоро підемо назустріч. Є люди, які нагадують, що той самий Путін передає привіти першій леді, дякує їй за якісь на той час незрозумілі гуманітарні ініціативи. Тепер от, будь ласка, гуманітарна ініціатива.

Якби у росіян була перша леді, напевно, вони б захотіли продемонструвати це самі. Але оскільки її немає і за відсутності інших варіантів, вони обрали найкращий для себе, запропонувавши американській стороні виглядати гуманістами. Вони ж не запропонували першій леді України, правда?

Чия це була ініціатива – Росії чи США? Чи намагалася Москва залучити до цього Меланію Трамп?

Кожен із цих людей доклався до тієї трагічної ситуації, яка склалася в цьому містечку. Питання в тому, що ключ до перемир'я, на превеликий жаль, лежить у кабінеті Путіна, навіть не у нас.

Ідею перестати стріляти з боку української сторони ми вже всі пройшли, ми вже зрозуміли, до чого вона веде. Вона непрацююча.

Але росіяни можуть собі дозволити на пару днів припинити вогонь, щоб продемонструвати, які вони гуманісти, зокрема власному народу. Тобто тут у цього рішення багато граней. Але набагато важливіше зараз те, що для Росії це мінімальні витрати.

Військові дії можна відновити з наступною інтенсивністю, ще й більшою. Ба більше, ви ж бачили, наскільки філігранно вони відіграли з точки зору піару, подаючи переміщення українців, які поїхали не в бік України, а в бік Росії. Це дуже болюче питання. Але ми тут є, ми нікуди не подінемося. Це реальність, яку нам треба визнати і просто зрозуміти для себе та наших партнерів, як це пояснювати.

Чи стала Росія частково переможницею в когнітивній війні навколо Олешок? Російські пропагандистські ЗМІ подавали події так, нібито всі евакуйовані поїхали до Росії, а Україна їх обстрілює. Хто переміг у цій боротьбі за правду?

Оцінка формується на очікуваннях. Якщо ви дивитеся з точки зору всередині України, то безумовна перемога – це врятовані життя. Можна собі сказати, що будь-які програші, навіть якщо вони були медійними, не варті тих життів, які вдалося врятувати.

Кожна людина, яка, рятуючи життя, поїхала в бік Росії або окупованих територій, хоч би якими були причини, – це, безумовно, для нас самих холодний душ і нагадування про те, що ми не зовсім чітко усвідомлюємо ситуацію.

Але ще раз хочу сказати: у цьому конкретному випадку у нас із вами немає вибору. Нам треба рятувати життя. Питання піару дуже важливе, але не першочергове. Можна було передбачити, які кроки будуть з російського боку.

Можна було, як у таких випадках зазвичай робиться, визначити кількість медіа з обох сторін. Домовляються, що їх буде не менше і не більше, а рівно по десять або по одному державному каналу. Тобто про це все можна було і, напевно, треба було подумати. Але ще раз хочу сказати: у такій важкій ситуації керівництво процесом залишається в тієї сторони, яка веде агресію, тобто зараз у Росії.

Чи може Путін почати пропонувати такі локалізовані припинення вогню на різних ділянках фронту, щоб використати їх у власних інтересах і отримати негласне зелене світло від Трампа на продовження агресії?

Ну, до речі, скористатися я мав на увазі суто з точки зору піару. Ви ж бачили переміщення військових, завезення боєприпасів, провіанту. Те, проти чого ми боролися. І сторона, яка стає жертвою агресії, завжди, чесно кажучи, зазнає в цьому випадку втрат – піарних, а також і військових. Вони не є стратегічними, тому що наші військові це усвідомлюють.

Але іноді військових теж треба дослухатися в питаннях гуманітарних. Наприклад, не менш важке питання – це обмін полоненими. Очевидно, що ми дуже хочемо обміняти полонених. Більше того, наша слабкість у тому, що у нас цінується життя кожного солдата вище.

Ми як суспільство страждаємо, ми вимагаємо від свого керівництва. У нас люди стоять на вулицях, вимагають звільнити азовців. Таке враження, що це українська влада несе відповідальність за те, що вони досі сидять у російських в'язницях. Ми є жертвою. Просто треба намагатися знайти найкращий вихід із найгіршої ситуації.

Роль Меланії Трамп, Папи Римського та гуманітарних посередників

Чи є залучення першої леді США до локалізованого припинення вогню в закордонній війні історичним прецедентом?

Ну, я можу сказати, що залученість перших леді – це не щось нове. Більше того, наприклад, в Україні теж проводяться саміти перших леді, під час яких, звичайно, левову частку уваги приділяють різноманітним гуманітарним питанням. А очевидно, що через війну це й українські питання.

Але таке залучення подружжя – давня історія, як і залучення королівських родин. Наприклад, відомо, що британська королева Єлизавета брала участь у військових діях, була водієм санітарної машини. Тобто для еліти важливо показати, що вони є частиною трагедії, частиною народу.

Це дозволяє суспільствам краще розуміти еліти, елітам – краще розуміти суспільство і відчувати свою залученість. І зрештою, рішення ухвалюють військові.

Ви не можете, сидячи в такому лазурному замку десь там на горі, бути відірваними від того кошмару, який відбувається на фронті, і приймати рішення, не враховуючи всіх, навіть гуманітарних, аспектів. Це ж не тільки війна снарядів і танків.

Зараз те, що я спостерігаю, – це війна, яка ведеться в головах людей. Росіяни не здатні перемогти нас на полі бою. Ми це з вами спостерігаємо. І тому такі кроки, як зараз, – дивіться, з'ясовується, що не тільки дружина американського лідера, не тільки Папа Римський гуманіст і Путін гуманіст.

Але я ніде не бачу, щоб так само працював наратив про те, що й український президент – великий гуманіст. В Україні є такий наратив, що ми вимушені припинити вогонь, щоб мати змогу витягнути цих людей звідти. Але це не є частиною загальновідомого світового наративу.

Чи може заява Меланії Трамп про те, що ця ініціатива здатна прокласти шлях до миру, свідчити про її активнішу роль у процесі?

Ми ж із вами розуміємо, що наше завдання – не Меланію Трамп зробити активною, а її чоловіка, правда? І якщо всі це розуміють, і Меланія це розуміє, і її чоловік розуміє, то він же усвідомлює, що через її залученість до цих подій усі очікуватимуть наступних кроків з боку США.

Погоджуючись на те, що вона очолюватиме цей процес, не так важливо, чи насправді цим займався її радник, приватний консультант. Це, в принципі, для цієї адміністрації цілком нормально, коли залучаються сторонні ефективні менеджери. Без повноважень

Але, на превеликий жаль, вони вирішують тільки локальні проблеми. У цьому небезпека того, про що ви запитуєте: чи може це перерости в системну кампанію. Складно очікувати, що це переросте в щось більше, якщо завдання – це одноразовий захід, до якого залучені ефективні, але випадкові люди. Ціна таких питань дуже висока, тому що ви не граєте в довгу.

Ви не думаєте: добре, а через рік скільки ще таких містечок є? Скільки ще людей треба вивезти з тих Олешок або з інших населених пунктів? Які ресурси для цього потрібні? Чи ми скидаємося на ресурси, тому що це має бути в екранах телебачення? Чи ми розраховуємо, що нам потрібно буде цих людей розселити?

Скільки б тисяч не приїхали, ми не можемо дозволити, щоб вони жили в дуже скромних умовах, навіть маючи обмежені фінансові можливості. Може, паралельно треба говорити з нашими європейськими партнерами, розуміючи, наскільки це буде піарно використано ворогом.

Давайте створимо умови, вітрину, як завгодно. Коротше кажучи, це дуже складна робота. Є один із фронтів – це працювати з гуманістичними почуттями Меланії Трамп і її чоловіка, а також тієї групи людей, яка їх підтримує перед виборами. Чого там гріха таїти, зрозуміло, чому все це відбувається.

Чи є це також стратегією гри на его президента Трампа?

Більшість того, що зараз відбувається, цей спектакль, має всього одного глядача. Цей глядач сидить у Білому домі.

Трамп, Іран, "дизельна угода" і логіка транзакційної дипломатії

Чи може нова військова кампанія США проти Ірану знову відвернути увагу Вашингтона від України?

На превеликий жаль, ця найпотужніша країна не може стояти осторонь. І всі сторони, які грають навколо, намагаються затягнути її на свій бік. От кажуть, що Україна втягує. Трамп же ж критикує нас напряму.

До речі, якщо Трампа слухати, то він, у принципі, говорить доволі зрозумілі речі й часто каже правду, яку ми просто не можемо зрозуміти, але вона абсолютно правильна. Він же каже, що Україна намагалася затягнути Байдена у свою гру. Очевидно.

Наша задача була мати сильних партнерів. Ми ж не можемо купити Сполучені Штати, ми вимушені затягнути всю країну, але в цьому нічого поганого немає. Черчилль намагався затягнути Сполучені Штати у війну, тому що знав, що Британія сама не переможе Гітлера, і він цього досяг. Те саме треба зробити і нам зараз.

Такер Карлсон заявив, що США можуть завдати ядерного удару по Ірану. Якщо Трамп відновить повномасштабну військову кампанію проти цієї країни, про Україну знову забудуть?

По-перше, Україна від самого початку не була на самому верху очікувань цієї адміністрації. Відчуття, що Україну треба врятувати від ворога, від окупанта, не було навіть наскрізною ідеєю всієї адміністрації.

Більше того, ці розповіді, що США дали Україні 350 мільярдів і за це нічого не отримали, – це просто настільки ріже українське вухо. Особливо тих людей, які розуміють, що коли Радянський Союз розвалився, то ми якраз намагалися збудувати демократію за прообразом навіть не європейської, як ми зараз розуміємо, а такої президентської моделі Сполучених Штатів.

І тому відволікання уваги на все, що завгодно, зокрема на Іран, очевидно, відбувається і за рахунок українського питання. Я вам більше скажу: дивлячись зараз на екрани й бачачи, наскільки росіянам вдалося використати Меланію Трамп, я не здивуюся, якщо іранська сторона робитиме те саме, нагадуючи про гуманітарну катастрофу, до якої призводять бомбардування в Ірані.

Будь-яка війна несе страждання. Якщо сторона зможе достукатися до голів виборців, то це буде дуже схоже на ситуацію, якою була, наприклад, В'єтнамська війна для Сполучених Штатів. Тоді під тиском внутрішньої ситуації вони мали згорнути кампанію. Тобто менша країна змогла перемогти більшу тільки тому, що вдома в людей посилилася думка, що наша війна несправедлива, негуманна і так далі.

Як Трамп сприймає можливу дизельну угоду з Путіним і зняття санкцій? Він не розуміє її політичного значення чи свідомо стає на бік Росії?

Я думаю, що тут не те, що він неправильно розуміє. Проблема більше в тому, що ми неправильно його розуміємо. Той Трамп, який говорив про обидві сторони конфлікту, і всі слова, які він казав, – нам треба було просто бути готовими. Була б не дизельна угода, а була б калійна угода з Білоруссю. Ви думаєте, що це краще? Нам просто слово "Росія" більше резонує, ніж "Білорусь".

А насправді те, що вони готові просити зняти санкції з калійних добрив, тому що вони їм потрібні, – ось це треба розуміти. Для нас це певний етап подорослішання. Дехто в Україні постійно нагадує, що ми перебуваємо в якомусь світі уявлень про сили, які рухають світом, і нам треба зіткнутися з жорсткою реальністю.

У цій жорсткій реальності наші інтереси, як з'ясовується, не відіграють такої важливої ролі для Трампа.

Але сама ідея, що, дивіться, наш президент турбується, шукає дизель, – для нього працює. Цим моментом користуватимуться ті країни, які сидять на цьому паливі. Це їхня остання спроба. От Росія – це остання спроба максимально нарощувати, свій політичний вплив через нафту. Не буде нафти – Росія перетвориться на велику пустелю.

Ви щойно зазначили про всі ці плюшки, які американці пропонують росіянам. Стів Віткофф і Джаред Кушнер вважають себе професійними нетрадиційними дипломатами – дипломатами без портфелів, відповідної освіти й досвіду. Обговорімо їхнє ставлення до Владіміра Путіна. Наскільки часто такі прийоми, як лестощі, використовують у переговорах, щоб задовольнити іншу сторону? Це працює з росіянами чи вони справді ставляться до них як до друзів? Між ними є велика транснаціональна хімія?

Важко сказати, чи є, наприклад, міжлюдська хімія з тим самим Дмитрієвим і Кушнером. Можливо. Я навіть не буду стверджувати. Чи вони грають, розуміючи, що їм це потрібно? Очевидно, теж. Було б гірше, якби вони не грали, правда?

Чи є хімія з нашим керівництвом? Її менше, але не тому, що у нас не здатні її виявляти, хоча іноді можна було б трохи більше. Ви пам'ятаєте те, що відбулося в Білому домі. Можна було зіграти це по-іншому, але питання в тому, що в основі цього лежить зовсім інше. У цьому випадку Україна – це як важка ноша, чемодан без ручки, яку не можна кинути, тому що загальна громадська думка і американські виборці на боці цієї країни.

Ви не можете відмовитися від України. Але й цієї хімії немає, тому що немає багатьох складових, зокрема економічної. Ну що у них там від цих українців візьмеш? Оцю нещасну угоду про розподіл ресурсів.

Яку так і ніхто не імплементував.

Ну, це було зрозуміло всім, крім тих, хто її укладав. По-перше. По-друге, я вам скажу чесно, що конкурувати мінеральними ресурсами, коли для американців є два варіанти – Росія або Україна, нам взагалі важко. Росія, очевидно, має просто більший запас мінеральних ресурсів. І якщо ніхто насправді не збирається видобувати ресурси ні в Україні, ні в Росії, то аргумент про те, що у нас більше в Сибіру, виглядає переконливішим.

Ніхто ж не збирається це перевіряти. Якби ми як суспільство мали трохи глибшу пам'ять, то самі собі нагадали б про попередні угоди з американцями щодо видобутку сланцевого газу. Американці хотіли вийти на ринок. Було два родовища, на яких ми зупинилися. І взагалі нічого не сталося. Корумпованими бюрократичними методами ми вбили обидва ці проєкти. От навіть такого економічного інтересу для України так і не сформувалося.

Росіяни не менш корумповані, а, напевно, навіть більше, ніж Україна, не менш бюрократичні, мабуть, навіть більше. Але ті знаки долара чи рублі, які в головах у бізнесменів, якими є Кушнер і Віткофф, відіграють більшу роль, ніж ті можливості, про які ми їм розповімо.

Ми якраз перейшли до бізнес-угод. Обговорімо те, що американці пропонують росіянам. Це феноменальні речі: 100 мільярдів доларів з європейських заморожених активів, які, за словами європейців, ніколи не передадуть Росії. Американці готові платити ці гроші просто за енергетичне перемир'я, а не за повне закінчення війни. Йдеться також про закордонні активи "Лукойлу", які можуть перейти до орбіти президента Трампа та людей, що ведуть переговори, спільні бізнес-проєкти в Арктиці щодо мінеральних ресурсів і, можливо, майбутнє відновлення авіасполучення. Чи не вважаєте ви, що американці в цій покерній грі почали відкривати всі свої козирі ще до початку партії?

Це ваша оцінка, і вона близька до моєї. В Україні вона є переважною. Саме так: американці замість того, щоб дотиснути, а потім щось відпустити, обрали інший шлях – підмазати, можливо, тоді все швидше поїде. Насправді тільки історія покаже, який вибір був правильним.

Якщо американці в результаті цієї своєї технології досягнуть успіху, ми всі скажемо, що вона була успішною. Ми навіть не будемо знати, що сталося б, якби американці допомогли додушити економіку Росії так, як свого часу додушили економіку Радянського Союзу.

Ми точно знаємо, що відбулося тоді: Радянський Союз розпався. На превеликий жаль, мало хто в суспільстві – не тільки українському, а й американському – нагадає Трампу його власні слова. Росія та сама, тільки тепер він пропонує нам усім ще більше купувати. Це вже пробували багато разів.

Меркель пробувала зав'язати росіян із Заходом такою кількістю важливих зв'язків. Просто вони не розуміють, що це не є інтересом теперішньої Росії. Теперішню Росію це не цікавить, Путіна це не цікавить.

Можливо, колись це спрацювало б щодо іншої Росії. Але зараз це етап загострення ескалації. Перейти цей пік можна санкціями. Може допомогти Україні вижити, щоб російському суспільству стало зрозуміло: все, Україна пішла, вона є частиною західного світу.

Можлива зустріч Зеленського, Трампа і Путіна: шанси та небезпеки

Обговорімо ще зустріч лідерів. Багато хто говорить зараз, про це пишуть. Саміт G20 в Маямі. Трамп хоче бачити Володимира Зеленського і Владіміра Путіна.

Не зовсім правда. Він не сказав, що він хоче бачити. Він сказав, що "Ну а чому ні? Я запрошу".

The Atlantic пише про те, що це мрія. Він спить і бачить уві сні, що він зведе до купи разом двох лідерів обох воюючих сторін.

Можливо, але якщо бути просто документально чесним, він, відповідаючи на запитання журналіста "Чи ви запросите?", сказав: "Ну чому ні? Чому добра ідея?" Він же не вийшов сам з ініціативою, правда? "Я так хочу, щоб президент Зеленський приїхав, що я запрошую його на G20".

Але все одно. Ось, наприклад, ви можете собі уявити такий формат зустрічі? Бо Трамп раніше казав, що вони можуть бути не в одній кімнаті, в різних кімнатах. Як це взагалі може виглядати і чи очікуєте ви, що це може відбутись взагалі в короткостроковій чи середньостроковій перспективі?

Ну точно може. Якщо президент Лукашенко зібрав у президентському палаці в Мінську чотирьох президентів, включно з Олландом і Меркель, то може.

Чи це може відбутись скоро? Це може відбутися так скоро, як тільки захоче цього Путін. Тому що з очевидних причин ми хочемо цього ще вчора.

А з точки зору Путіна він не хоче погоджуватись ні на яку зустріч, яка може призвести до будь-якого припинення військових дій до того моменту, поки він не зможе забезпечити мінімальні досягнення на фронті.

Він же розуміє, що в ході такої розмови президент Зеленський теж буде висувати вимоги. Скоріше за все, він буде стояти на тому, що лінія дотику сьогоднішня і є оце місце, де всі зупиняться.

Очевидно, це не влаштовує Путіна, тому він буде тягнути до того моменту, поки він або не зрозуміє, що цього не станеться ніколи і вже треба сідати домовлятися, або, витративши життя тих залишків, які у нього армії є, він досягне цього результату і тоді погодиться.

А на що ми сподіваємося в плані ось цієї зустрічі на рівні лідерів? Чи не може бути черговий пшик?

Це чудове запитання. А точно Трамп буде примушувати Путіна дати щось, а не нас з вами?

Я постійно нагадую, що є така теорія фрукту, який висить найнижче на дереві. Це англійською мовою low hanging fruit називається. Це означає, що простіше досягти домовленості або чогось, якщо зривати найближче.

І в цьому випадку може статися так на цих переговорах, що саме Україна буде оцим фруктом, який на дереві висить найнижче. І для того, щоб досягнути прогресу, американський президент задумається, кого простіше переконати: Путіна чи дотиснути Україну.

Що ми вам не дамо Patriot, перекриємо Starlink, заберемо резидуальні дані і так далі. А більше того, Путіну підкидувати всякі плюшки, як ви їх назвали.

От я боюсь, що наш фокус на оцю одну конкретну зустріч може зіграти з нами дуже поганий жарт.

А в нас є сили от протидіяти такому примусу через коліно, коли нас прижимають конкретно, коли, наприклад, Ілон Маск, одна з найвпливовіших людей в світі, мільярдер, який має над нами найбільше влади з системою Starlink, він виступає, повертається проти нас і в публічній комунікації, коли Джей Ді Венс проти нас, коли Трамп стає на бік Росії? Хто ще взагалі в Білому домі залишається не проти нас? Це Редкліфф, Рубіо?

Я не думаю, що ці люди можуть встати і сказати, що ми на стороні України, правда? Або в адміністрації під час засідання, які відбуваються за зачиненими дверьми, той самий Рубіо встане там, хлопне кулаком по столу, скаже: "Не допущу здачі України".

Так, напевно, це не діє, тому що у нього є свої власні політичні інтереси, в яких Україна грає важливу роль, але не головну. Тобто от тільки ми можемо турбуватись своєю власною долею.

В цьому контексті я хотів би вірити, що так, як ми з вами обговорюємо зараз, так само і у високих кабінетах на Банковій чи десь там в інших місцях люди сидять і думають, що ми використовуємо як те, що зветься bargaining chip. Тобто що ми кидаємо на стіл, коли всі скидаються на стіл і намагаються цим торгувати.

Що є нашим оцим моментом, що ми погодимось на що? Компромісна наша лінія де саме проходить? От президент Зеленський іноді каже, що ми готові призупинитися там, де ми є. Ми готові в якому сенсі?

Це військове рішення, тому що ці міста є оборонними? Це політичне рішення, тому що ми розуміємо, що далі, якщо ми підемо, нас будуть дотискати, побачивши, що ми піддаємось на тиск? Це економічна готовність, тому що у нас є ще сили протистояти, а скоро не буде, якщо ми не погодимось?

Я тільки молюсь, що у нас це пророблено чітко, а ми не залишаємо все на харизму, незручність, медійний фарт, якийсь тиск всього світу. Я не думаю, що Путін прямо так сильно буде турбуватися.

Наші аргументи мають бути, на превеликий жаль, дуже схожими з його аргументами. Що ні, ви нас не переможете військово, ми вам довели і доведемо ще раз. Ні, за спиною у нас стоїть народ, який розуміє, наскільки все складне.

От це єдність, підтримана нашими партнерами, які не просто партнери, а дають більше шістдесяти відсотків бюджету, у яких є гроші, сили, політичний тиск по всьому світу. От якщо зібрати це все і хтось у нас здатний бачити всю цю складну картину, тоді у нас є сили протистояти.

Нашим аргументом мають бути наші червоні лінії, які ми будемо здавати по черзі. Ми можемо здати цю лінію, якщо ми досягнемо, умовно кажучи, припинення вогню на рік і так далі. Оце надзвичайно складна дипломатична робота. Я сподіваюсь, що вона робиться.

Ось якраз Віткофф, Кушнер, американці вони різні формули пропонують. Це демілітаризована зона з обох боків. Але ключове питання в чий бік вона буде проходити? Це якась адміністрація під егідою Трампа, квазіюридична формула на Донбасі, це якесь там часткове виведення збройних сил з нашого боку і з російського. Тобто тих формул безліч. Але на вашу думку, як би могла виглядати наша стартова і фінальна позиція в переговорах?

Я навіть не буду братися зараз. Для цього потрібно значно більше даних мати взагалі, наприклад, про нашу військову стійкість. Можливо, я неправильно оцінюю, наскільки наші Збройні сили здатні утримувати. Мені здається, що вони здатні утримувати зараз. Я виходжу з цього, але я можу помилятися.

А з іншого боку, я не знаю стан економіки української, в якому стані ми. Наприклад, дивлячись на обличчя наших міністрів, на ці риси людей, які волею-неволею виказують тривогу і стурбованість, починаєш думати, що, може, ще гірша ситуація.

Може, ні. Може, якраз європейці підуть назустріч і скажуть, що це вирішальний момент. І давайте, каже, триста мільярдів все ж таки переконаємо Бельгію , що їй нічого не загрожує у майбутньому, і одним кроком покажемо Росії, що зараз триста мільярдів ідуть не тільки на допомогу Україні, так ще й на зброю, якої їм сильно не вистачає.

Це ж не те, що у нас з вами слабкі карти. Ні, карти просто розкидані по різних руках.

Європа, НАТО і "коаліція рішучих": що може спрацювати

Європейці, європейські союзники. Розмова Олександра Стубба, прем'єр-міністра Норвегії Йонаса Гара Стьоре з Владіміром Путіним – це спроба отримати якусь суб'єктність за столом переговорів? Бо Європу, як і не хотіли бачити, так і досі ніхто не хоче бачити за столом переговорів, в рамках яких вирішується доля континенту.

Мені здається, тут просто залежить від того, як на це дивитися. Якщо дивитися, як ви, критично, то да, дійсно, воно навіть було розкритиковане найближчим сусідом Данією. Швеція сказала, що з нами ніхто не радився.

А з іншого боку, напевно, хтось із мешканців країн, де лідери, які їх представляли, подумав, що о, бачиш, ми ого, п'ятимільйонна нація дозволила собі показати силу, Норвегія, ого.

Нам в цьому конкретному випадку треба просто нагадувати собі, що після Німеччини саме Норвегія взяла на себе найбільший тягар, і вона нам допомагає. Просто кланятись треба і не забувати дякувати зранку, звечора і кожну хвилину.

Якщо вони навіть заради своєї суб'єктності персональної щось там роблять і нам здається, що це може бути по-іншому, ну треба закрити очі і просто пам'ятати, що в партнерів іноді є свої власні політичні інтереси. І поки їх діяльність збігається з нашими інтересами, треба не забувати, що ми партнери.

Але от, на вашу думку, чи все ж таки буде Європа мати місце принаймні за фінальним раундом?

Боюсь, ні.

Ні?

Боюсь, ні.

А хто може представляти?

Я думаю, що Європа буде мати, але на нашому боці. Просто от наше крісло, на якому буде написано "Україна", це і буде європейське, тому що наша позиція буде сформульована під впливом наших європейських друзів.

Десь вона буде послаблена під впливом наших європейських друзів, які вимагатимуть від нас певної гнучкості дипломатичної. Десь вона буде точно посилена, бо вони, ви ж бачите, як європейці, вони приходять все рівно з грошима, зі зброєю, з політичним впливом.

Нам треба вже сказати їм зараз, що ви за столом вже, ви з Україною. Хочете ви, не хочете, Україна наближається до Європи. Ми станемо членом ЄС. Що б не казав Рубіо, я вірю, що Україна стане членом НАТО.

А ви вважаєте, що Україна може стати членом НАТО?

У нас немає вибору, тому що ніхто на цій частині планети нічого кращого, ніж участь в Альянсі, не пропонує. Є ще варіант ОДКБ, якщо хочете, Ташкентський пакт. Більше на цій частині планети нічого немає.

Росіяни чому постійно говорять про свою безпеку, яка страждає? Тому що вони розуміють, що вони з НАТО нічого не можуть зробити. Воно є як камінь, і вони нічого не можуть ні обійти, ні зрушити.

НАТО затягує нових членів. Це означає тільки одне, що ці члени випадають із списку майбутніх членів ОДКБ. Нічого іншого.

Але от якраз питання НАТО і буде за столом переговорів?

Точно буде. Ну точно.

Чи буде придумана якась формула стратегічного партнерства НАТО плюс Україна з спільними навчаннями?

Абсолютно. Сто креативних варіантів будуть придумані. Україна буде оголошена, може, взяти на превеликий жаль на себе якісь зобов'язання, що вона не стане протягом якогось часу, як називають американці, не буде переслідувати мету вступу до Альянсу.

Ну доведеться, напевно, пообіцяти, що певний час ми не будемо переслідувати мету. Вам скажуть прихильники цього курсу: "Так Україну не хочуть брати". А я буду постійно казати про те, що так, якщо ми будемо казати, що ми не дуже хочемо, нас і не захочуть взяти.

Це буде гра безкінечно довга, в якій росіяни мають знати, що Україна дрейфує в ту сторону. От ніяк не вдається їм нас заякорити.

Крим, ЛНР, ДНР, Придністров'я, Абхазія, Осетія – це все варіанти заякорити в стані невизначення зі здатністю бути членом ЄС і НАТО. Воно працювало з нами, поки вони не стали це окупувати. Як тільки вони окупують і назвуть це своїм, у нас цей якір для них буде втрачений.

А ось ці сили заспокоєння чи як їх от правильно назвати, коаліція рішучих країн. Чи зможе ця коаліція залишатись рішучими до кінця переговорного процесу?

Хочу нагадати, що сам термін "коаліція рішучих" був пов'язаний з участю в іракській операції, яка була придумана для того, щоби дозволити країнам НАТО, які хотіли допомогти одному із своїх головних союзників – Сполученим Штатам, – піти, але не всьому Альянсу.

Тобто не там, де рішення ухвалюються одностайно і будь-хто міг заблокувати таке рішення, а тільки тим, хто готовий це робити поза межами Альянсу, хоча й будучи формальними членами.

Те, що хоче досягти Франція і Британія, – це якраз та сама ідея, розуміючи, що є, давайте будемо називати речі своїми іменами, Угорщина, є Словаччина, є ще низка країн, які з тих або інших причин заблокують рішення, необхідні для нас в Альянсі.

Саме тому було сказано, що ми залишаємося відданими членами Альянсу захисту блоку, а це інша історія. Наша безпосередня участь у війні в Україні – це наша історія власна, персональна. Ми не тягнемо весь Альянс за собою.

Це все, безумовно, політична гра, але ця гра дозволяє Росії зрозуміти, що ні, вам не вдалось заблокувати основних членів Альянсу від допомоги Україні, тому що вони оголосили, що ми здатні самостійно рухатись без того, що скажуть і як проголосують всі тридцять два члени за одним столом у Брюсселі.

Це інтерв'ю було скорочено, виправлено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: Channel 24.

Document: PDF proof of the original version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: Channel 24.

Припинення вогню в Олешках, схоже, не стало кроком до ширшого перемир'я, а гуманітарні домовленості не гарантують, що Росія припинить використовувати їх у власних інтересах.

Водночас переговори між Вашингтоном і Москвою можуть створити для України нові ризики – аж до кулуарних рішень щодо її майбутнього.

Дипломат Вадим Пристайко в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу пояснив, чому ключ до перемир'я залишається в руках Путіна, яку роль у цьому процесі може відіграти Меланія Трамп і чи має Україна реальні перспективи вступити до НАТО.

Що стоїть за локальним перемир'ям в Олешках

Почнімо з локалізованого припинення вогню в Олешках, яке діяло з 27 жовтня до 1 листопада.

Це найдовше таке перемир'я з початку повномасштабного вторгнення, яке обидві сторони дотримувалися.

Це найдовше таке перемир'я з початку повномасштабного вторгнення, якого обидві сторони дотримувалися.

Чи можна масштабувати цей досвід на інші ділянки фронту?

По-перше, не хочу виглядати невдячним усім тим партнерам, які доклалися до того, щоб це відбулося.

Це дійсно серйозна подія.

Тут є певний момент, коли треба усвідомлювати, що це гуманітарно дуже класна ініціатива, і добре, що вона сталася.

Але з іншого боку, не можна дозволити собі впадати в ейфорію.

За цим може щось слідувати, а може нічого не слідувати.

За цим може щось відбуватися, а може нічого не відбуватися.

Або ще гірше, як це було під час Мінських процесів: у нас було близько двадцяти різних мирних ініціатив такого роду, де оголошували припинення вогню, а було навіть припинення вогню на всій лінії дотику.

І воно, на превеликий жаль, не завжди перетворювалося на щось наступне.

Сподіваюся, що попередній досвід, який у нас був, врахований, і це тільки перший крок до мережі таких локальних припинень вогню, які в теорії можуть перерости в постійно діючу картину.

Сподіваюся, що попередній досвід, який у нас був, врахований, і це тільки перший крок до мережі таких локальних припинень вогню, які в теорії можуть перерости в постійну картину.

Повна версія розмови: дивіться відео

Чи можуть такі локальні домовленості стати першим кроком до ширшого перемир'я?

Так.

Ви якраз формулюєте те, що дипломати називають заходами з відновлення довіри або побудови довіри.

Коли сторони з очевидних причин настільки загрузли у війні, протистоянні, агресії і вбивстві одна одної, що важко уявити, ніби вони можуть довіряти одна одній настільки, щоб припинити в якійсь локальній частині вбивати, стріляти.

І от такі кроки є першими.

Є ціла наука про те, яким чином відновлювати довіру між сторонами, що ворогують.

Вона не завжди ідеальна для тієї сторони, яка стала жертвою агресії, як ми.

Тому що в результаті таких домовленостей немовби обидві сторони стають однаково позитивними.

Знаєте, як нещодавно Віткофф назвав Путіна гуманістом.

Оце якраз та ситуація, коли ми можемо потрапити в неприємну історію, коли будемо змушені замовчувати щось заради того, щоб такі припинення вогню продовжувалися далі, щоб не дратувати тих, хто зробив так багато, аби вони стали можливими.

Наприклад, першу леді.

Чому росіяни погодилися на ці локалізовані припинення вогню?

Очевидно, ні для кого не таємниця, що третього числа починається виборча кампанія.

І, знаєте, може, це не зовсім справедливо щодо американської сторони, але з точки зору США для Росії кинути таку кісточку, дрібничку, нічого не варто.

Тобто це була своєрідна подачка?

Подачка, яка їй нічого не варта.

Але ми ж бачимо, що Путін доволі цілеспрямовано, ефективно і дисципліновано робить крок за кроком, щоб підтримувати Трампа в теплій ванні російсько-американських відносин.

Є спеціальна людина, яка їздить і розповідає про трильйонні економічні проєкти, якісь тунелі під Аляскою і так далі.

Є люди, які розповідають: дивись, можливо, ми скоро підемо назустріч.

Є люди, які нагадують, що той самий Путін передає привіти першій леді, дякує їй за якісь на той час незрозумілі гуманітарні ініціативи.

Тепер от, будь ласка, гуманітарна ініціатива.

Якби у росіян була перша леді, напевно, вони б захотіли продемонструвати це самі.

Але оскільки її немає і за відсутності інших варіантів, вони обрали найкращий для себе, запропонувавши американській стороні виглядати гуманістами.

Вони ж не запропонували першій леді України, правда?

Чия це була ініціатива – Росії чи США?

Чи намагалася Москва залучити до цього Меланію Трамп?

Кожен із цих людей доклався до тієї трагічної ситуації, яка склалася в цьому містечку.

Питання в тому, що ключ до перемир'я, на превеликий жаль, лежить у кабінеті Путіна, навіть не у нас.

Ідею перестати стріляти з боку української сторони ми вже всі пройшли, ми вже зрозуміли, до чого вона веде.

Вона непрацююча.

Вона недієва.

Але росіяни можуть собі дозволити на пару днів припинити вогонь, щоб продемонструвати, які вони гуманісти, зокрема власному народу.

Але росіяни можуть собі дозволити на кілька днів припинити вогонь, щоб продемонструвати, які вони гуманісти, зокрема власному народу.

Тобто тут у цього рішення багато граней.

Але набагато важливіше зараз те, що для Росії це мінімальні витрати.

Військові дії можна відновити з наступною інтенсивністю, ще й більшою.

Ба більше, ви ж бачили, наскільки філігранно вони відіграли з точки зору піару, подаючи переміщення українців, які поїхали не в бік України, а в бік Росії.

Це дуже болюче питання.

Але ми тут є, ми нікуди не подінемося.

Це реальність, яку нам треба визнати і просто зрозуміти для себе та наших партнерів, як це пояснювати.

Чи стала Росія частково переможницею в когнітивній війні навколо Олешок?

Російські пропагандистські ЗМІ подавали події так, нібито всі евакуйовані поїхали до Росії, а Україна їх обстрілює.

Хто переміг у цій боротьбі за правду?

Оцінка формується на очікуваннях.

Якщо ви дивитеся з точки зору всередині України, то безумовна перемога – це врятовані життя.

Можна собі сказати, що будь-які програші, навіть якщо вони були медійними, не варті тих життів, які вдалося врятувати.

Кожна людина, яка, рятуючи життя, поїхала в бік Росії або окупованих територій, хоч би якими були причини, – це, безумовно, для нас самих холодний душ і нагадування про те, що ми не зовсім чітко усвідомлюємо ситуацію.

Але ще раз хочу сказати: у цьому конкретному випадку у нас із вами немає вибору.

Нам треба рятувати життя.

Питання піару дуже важливе, але не першочергове.

Можна було передбачити, які кроки будуть з російського боку.

Можна було, як у таких випадках зазвичай робиться, визначити кількість медіа з обох сторін.

Домовляються, що їх буде не менше і не більше, а рівно по десять або по одному державному каналу.

Тобто про це все можна було і, напевно, треба було подумати.

Але ще раз хочу сказати: у такій важкій ситуації керівництво процесом залишається в тієї сторони, яка веде агресію, тобто зараз у Росії.

Чи може Путін почати пропонувати такі локалізовані припинення вогню на різних ділянках фронту, щоб використати їх у власних інтересах і отримати негласне зелене світло від Трампа на продовження агресії?

Ну, до речі, скористатися я мав на увазі суто з точки зору піару.

Ви ж бачили переміщення військових, завезення боєприпасів, провіанту.

Те, проти чого ми боролися.

І сторона, яка стає жертвою агресії, завжди, чесно кажучи, зазнає в цьому випадку втрат – піарних, а також і військових.

Вони не є стратегічними, тому що наші військові це усвідомлюють.

Але іноді військових теж треба дослухатися в питаннях гуманітарних.

Але іноді до військових теж треба дослухатися в питаннях гуманітарних.

Наприклад, не менш важке питання – це обмін полоненими.

Очевидно, що ми дуже хочемо обміняти полонених.

Більше того, наша слабкість у тому, що у нас цінується життя кожного солдата вище.

Ба більше, наша слабкість у тому, що у нас цінується життя кожного солдата вище.

Ми як суспільство страждаємо, ми вимагаємо від свого керівництва.

У нас люди стоять на вулицях, вимагають звільнити азовців.

Таке враження, що це українська влада несе відповідальність за те, що вони досі сидять у російських в'язницях.

Ми є жертвою.

Просто треба намагатися знайти найкращий вихід із найгіршої ситуації.

Роль Меланії Трамп, Папи Римського та гуманітарних посередників

Чи є залучення першої леді США до локалізованого припинення вогню в закордонній війні історичним прецедентом?

Ну, я можу сказати, що залученість перших леді – це не щось нове.

Більше того, наприклад, в Україні теж проводяться саміти перших леді, під час яких, звичайно, левову частку уваги приділяють різноманітним гуманітарним питанням.

Ба більше, наприклад, в Україні теж проводяться саміти перших леді, під час яких, звичайно, левову частку уваги приділяють різноманітним гуманітарним питанням.

А очевидно, що через війну це й українські питання.

Але таке залучення подружжя – давня історія, як і залучення королівських родин.

Наприклад, відомо, що британська королева Єлизавета брала участь у військових діях, була водієм санітарної машини.

Тобто для еліти важливо показати, що вони є частиною трагедії, частиною народу.

Це дозволяє суспільствам краще розуміти еліти, елітам – краще розуміти суспільство і відчувати свою залученість.

І зрештою, рішення ухвалюють військові.

Ви не можете, сидячи в такому лазурному замку десь там на горі, бути відірваними від того кошмару, який відбувається на фронті, і приймати рішення, не враховуючи всіх, навіть гуманітарних, аспектів.

Ви не можете, сидячи в такому лазуровому замку десь там на горі, бути відірваними від того кошмару, який відбувається на фронті, і ухвалювати рішення, не враховуючи всіх, навіть гуманітарних, аспектів.

Це ж не тільки війна снарядів і танків.

Зараз те, що я спостерігаю, – це війна, яка ведеться в головах людей.

Росіяни не здатні перемогти нас на полі бою.

Ми це з вами спостерігаємо.

І тому такі кроки, як зараз, – дивіться, з'ясовується, що не тільки дружина американського лідера, не тільки Папа Римський гуманіст і Путін гуманіст.

Але я ніде не бачу, щоб так само працював наратив про те, що й український президент – великий гуманіст.

В Україні є такий наратив, що ми вимушені припинити вогонь, щоб мати змогу витягнути цих людей звідти.

Але це не є частиною загальновідомого світового наративу.

Чи може заява Меланії Трамп про те, що ця ініціатива здатна прокласти шлях до миру, свідчити про її активнішу роль у процесі?

Ми ж із вами розуміємо, що наше завдання – не Меланію Трамп зробити активною, а її чоловіка, правда?

І якщо всі це розуміють, і Меланія це розуміє, і її чоловік розуміє, то він же усвідомлює, що через її залученість до цих подій усі очікуватимуть наступних кроків з боку США.

Погоджуючись на те, що вона очолюватиме цей процес, не так важливо, чи насправді цим займався її радник, приватний консультант.

Це, в принципі, для цієї адміністрації цілком нормально, коли залучаються сторонні ефективні менеджери.

Без повноважень

Без повноважень.

Але, на превеликий жаль, вони вирішують тільки локальні проблеми.

У цьому небезпека того, про що ви запитуєте: чи може це перерости в системну кампанію.

Складно очікувати, що це переросте в щось більше, якщо завдання – це одноразовий захід, до якого залучені ефективні, але випадкові люди.

Ціна таких питань дуже висока, тому що ви не граєте в довгу.

Ви не думаєте: добре, а через рік скільки ще таких містечок є?

Скільки ще людей треба вивезти з тих Олешок або з інших населених пунктів?

Які ресурси для цього потрібні?

Чи ми скидаємося на ресурси, тому що це має бути в екранах телебачення?

Чи ми розраховуємо, що нам потрібно буде цих людей розселити?

Скільки б тисяч не приїхали, ми не можемо дозволити, щоб вони жили в дуже скромних умовах, навіть маючи обмежені фінансові можливості.

Може, паралельно треба говорити з нашими європейськими партнерами, розуміючи, наскільки це буде піарно використано ворогом.

Давайте створимо умови, вітрину, як завгодно.

Коротше кажучи, це дуже складна робота.

Є один із фронтів – це працювати з гуманістичними почуттями Меланії Трамп і її чоловіка, а також тієї групи людей, яка їх підтримує перед виборами.

Чого там гріха таїти, зрозуміло, чому все це відбувається.

Чи є це також стратегією гри на его президента Трампа?

Більшість того, що зараз відбувається, цей спектакль, має всього одного глядача.

Цей глядач сидить у Білому домі.

Трамп, Іран, "дизельна угода" і логіка транзакційної дипломатії

Чи може нова військова кампанія США проти Ірану знову відвернути увагу Вашингтона від України?

На превеликий жаль, ця найпотужніша країна не може стояти осторонь.

І всі сторони, які грають навколо, намагаються затягнути її на свій бік.

От кажуть, що Україна втягує.

Трамп же ж критикує нас напряму.

До речі, якщо Трампа слухати, то він, у принципі, говорить доволі зрозумілі речі й часто каже правду, яку ми просто не можемо зрозуміти, але вона абсолютно правильна.

Він же каже, що Україна намагалася затягнути Байдена у свою гру.

Очевидно.

Наша задача була мати сильних партнерів.

Нашим завданням було мати сильних партнерів.

Ми ж не можемо купити Сполучені Штати, ми вимушені затягнути всю країну, але в цьому нічого поганого немає.

Черчилль намагався затягнути Сполучені Штати у війну, тому що знав, що Британія сама не переможе Гітлера, і він цього досяг.

Те саме треба зробити і нам зараз.

Такер Карлсон заявив, що США можуть завдати ядерного удару по Ірану.

Якщо Трамп відновить повномасштабну військову кампанію проти цієї країни, про Україну знову забудуть?

По-перше, Україна від самого початку не була на самому верху очікувань цієї адміністрації.

Відчуття, що Україну треба врятувати від ворога, від окупанта, не було навіть наскрізною ідеєю всієї адміністрації.

Більше того, ці розповіді, що США дали Україні 350 мільярдів і за це нічого не отримали, – це просто настільки ріже українське вухо.

Ба більше, ці розповіді, що США дали Україні 350 мільярдів і за це нічого не отримали, – це просто настільки ріже українське вухо.

Особливо тих людей, які розуміють, що коли Радянський Союз розвалився, то ми якраз намагалися збудувати демократію за прообразом навіть не європейської, як ми зараз розуміємо, а такої президентської моделі Сполучених Штатів.

І тому відволікання уваги на все, що завгодно, зокрема на Іран, очевидно, відбувається і за рахунок українського питання.

Я вам більше скажу: дивлячись зараз на екрани й бачачи, наскільки росіянам вдалося використати Меланію Трамп, я не здивуюся, якщо іранська сторона робитиме те саме, нагадуючи про гуманітарну катастрофу, до якої призводять бомбардування в Ірані.

Будь-яка війна несе страждання.

Якщо сторона зможе достукатися до голів виборців, то це буде дуже схоже на ситуацію, якою була, наприклад, В'єтнамська війна для Сполучених Штатів.

Тоді під тиском внутрішньої ситуації вони мали згорнути кампанію.

Тобто менша країна змогла перемогти більшу тільки тому, що вдома в людей посилилася думка, що наша війна несправедлива, негуманна і так далі.

Як Трамп сприймає можливу дизельну угоду з Путіним і зняття санкцій?

Він не розуміє її політичного значення чи свідомо стає на бік Росії?

Я думаю, що тут не те, що він неправильно розуміє.

Проблема більше в тому, що ми неправильно його розуміємо.

Той Трамп, який говорив про обидві сторони конфлікту, і всі слова, які він казав, – нам треба було просто бути готовими.

Була б не дизельна угода, а була б калійна угода з Білоруссю.

Ви думаєте, що це краще?

Нам просто слово "Росія" більше резонує, ніж "Білорусь".

А насправді те, що вони готові просити зняти санкції з калійних добрив, тому що вони їм потрібні, – ось це треба розуміти.

Для нас це певний етап подорослішання.

Дехто в Україні постійно нагадує, що ми перебуваємо в якомусь світі уявлень про сили, які рухають світом, і нам треба зіткнутися з жорсткою реальністю.

У цій жорсткій реальності наші інтереси, як з'ясовується, не відіграють такої важливої ролі для Трампа.

Але сама ідея, що, дивіться, наш президент турбується, шукає дизель, – для нього працює.

Цим моментом користуватимуться ті країни, які сидять на цьому паливі.

Це їхня остання спроба.

От Росія – це остання спроба максимально нарощувати, свій політичний вплив через нафту.

От Росія – це остання спроба максимально нарощувати свій політичний вплив через нафту.

Не буде нафти – Росія перетвориться на велику пустелю.

Ви щойно зазначили про всі ці плюшки, які американці пропонують росіянам.

Ви щойно згадали про всі ці плюшки, які американці пропонують росіянам.

Стів Віткофф і Джаред Кушнер вважають себе професійними нетрадиційними дипломатами – дипломатами без портфелів, відповідної освіти й досвіду.

Обговорімо їхнє ставлення до Владіміра Путіна.

Наскільки часто такі прийоми, як лестощі, використовують у переговорах, щоб задовольнити іншу сторону?

Це працює з росіянами чи вони справді ставляться до них як до друзів?

Між ними є велика транснаціональна хімія?

Важко сказати, чи є, наприклад, міжлюдська хімія з тим самим Дмитрієвим і Кушнером.

Можливо.

Я навіть не буду стверджувати.

Чи вони грають, розуміючи, що їм це потрібно?

Очевидно, теж.

Було б гірше, якби вони не грали, правда?

Чи є хімія з нашим керівництвом?

Її менше, але не тому, що у нас не здатні її виявляти, хоча іноді можна було б трохи більше.

Ви пам'ятаєте те, що відбулося в Білому домі.

Можна було зіграти це по-іншому, але питання в тому, що в основі цього лежить зовсім інше.

У цьому випадку Україна – це як важка ноша, чемодан без ручки, яку не можна кинути, тому що загальна громадська думка і американські виборці на боці цієї країни.

Ви не можете відмовитися від України.

Але й цієї хімії немає, тому що немає багатьох складових, зокрема економічної.

Ну що у них там від цих українців візьмеш?

Оцю нещасну угоду про розподіл ресурсів.

Яку так і ніхто не імплементував.

Ну, це було зрозуміло всім, крім тих, хто її укладав.

По-перше.

По-друге, я вам скажу чесно, що конкурувати мінеральними ресурсами, коли для американців є два варіанти – Росія або Україна, нам взагалі важко.

Росія, очевидно, має просто більший запас мінеральних ресурсів.

І якщо ніхто насправді не збирається видобувати ресурси ні в Україні, ні в Росії, то аргумент про те, що у нас більше в Сибіру, виглядає переконливішим.

Ніхто ж не збирається це перевіряти.

Якби ми як суспільство мали трохи глибшу пам'ять, то самі собі нагадали б про попередні угоди з американцями щодо видобутку сланцевого газу.

Американці хотіли вийти на ринок.

Було два родовища, на яких ми зупинилися.

І взагалі нічого не сталося.

Корумпованими бюрократичними методами ми вбили обидва ці проєкти.

От навіть такого економічного інтересу для України так і не сформувалося.

Росіяни не менш корумповані, а, напевно, навіть більше, ніж Україна, не менш бюрократичні, мабуть, навіть більше.

Але ті знаки долара чи рублі, які в головах у бізнесменів, якими є Кушнер і Віткофф, відіграють більшу роль, ніж ті можливості, про які ми їм розповімо.

Ми якраз перейшли до бізнес-угод.

Обговорімо те, що американці пропонують росіянам.

Це феноменальні речі: 100 мільярдів доларів з європейських заморожених активів, які, за словами європейців, ніколи не передадуть Росії.

Американці готові платити ці гроші просто за енергетичне перемир'я, а не за повне закінчення війни.

Йдеться також про закордонні активи "Лукойлу", які можуть перейти до орбіти президента Трампа та людей, що ведуть переговори, спільні бізнес-проєкти в Арктиці щодо мінеральних ресурсів і, можливо, майбутнє відновлення авіасполучення.

Чи не вважаєте ви, що американці в цій покерній грі почали відкривати всі свої козирі ще до початку партії?

Це ваша оцінка, і вона близька до моєї.

В Україні вона є переважною.

Саме так: американці замість того, щоб дотиснути, а потім щось відпустити, обрали інший шлях – підмазати, можливо, тоді все швидше поїде.

Насправді тільки історія покаже, який вибір був правильним.

Якщо американці в результаті цієї своєї технології досягнуть успіху, ми всі скажемо, що вона була успішною.

Ми навіть не будемо знати, що сталося б, якби американці допомогли додушити економіку Росії так, як свого часу додушили економіку Радянського Союзу.

Ми точно знаємо, що відбулося тоді: Радянський Союз розпався.

На превеликий жаль, мало хто в суспільстві – не тільки українському, а й американському – нагадає Трампу його власні слова.

Росія та сама, тільки тепер він пропонує нам усім ще більше купувати.

Це вже пробували багато разів.

Меркель пробувала зав'язати росіян із Заходом такою кількістю важливих зв'язків.

Просто вони не розуміють, що це не є інтересом теперішньої Росії.

Теперішню Росію це не цікавить, Путіна це не цікавить.

Можливо, колись це спрацювало б щодо іншої Росії.

Але зараз це етап загострення ескалації.

Перейти цей пік можна санкціями.

Може допомогти Україні вижити, щоб російському суспільству стало зрозуміло: все, Україна пішла, вона є частиною західного світу.

Можлива зустріч Зеленського, Трампа і Путіна: шанси та небезпеки

Обговорімо ще зустріч лідерів.

Багато хто говорить зараз, про це пишуть.

Саміт G20 в Маямі.

Трамп хоче бачити Володимира Зеленського і Владіміра Путіна.

Не зовсім правда.

Він не сказав, що він хоче бачити.

Він сказав, що "Ну а чому ні?

Він сказав: "Ну а чому ні?

Я запрошу".

The Atlantic пише про те, що це мрія.

Він спить і бачить уві сні, що він зведе до купи разом двох лідерів обох воюючих сторін.

Можливо, але якщо бути просто документально чесним, він, відповідаючи на запитання журналіста "Чи ви запросите?", сказав: "Ну чому ні?

Чому добра ідея?" Він же не вийшов сам з ініціативою, правда? "Я так хочу, щоб президент Зеленський приїхав, що я запрошую його на G20".

Але все одно.

Ось, наприклад, ви можете собі уявити такий формат зустрічі?

Бо Трамп раніше казав, що вони можуть бути не в одній кімнаті, в різних кімнатах.

Як це взагалі може виглядати і чи очікуєте ви, що це може відбутись взагалі в короткостроковій чи середньостроковій перспективі?

Ну точно може.

Якщо президент Лукашенко зібрав у президентському палаці в Мінську чотирьох президентів, включно з Олландом і Меркель, то може.

Чи це може відбутись скоро?

Це може відбутися так скоро, як тільки захоче цього Путін.

Тому що з очевидних причин ми хочемо цього ще вчора.

А з точки зору Путіна він не хоче погоджуватись ні на яку зустріч, яка може призвести до будь-якого припинення військових дій до того моменту, поки він не зможе забезпечити мінімальні досягнення на фронті.

А з точки зору Путіна він не хоче погоджуватись на жодну зустріч, яка може призвести до будь-якого припинення військових дій до того моменту, поки він не зможе забезпечити мінімальні досягнення на фронті.

Він же розуміє, що в ході такої розмови президент Зеленський теж буде висувати вимоги.

Скоріше за все, він буде стояти на тому, що лінія дотику сьогоднішня і є оце місце, де всі зупиняться.

Найімовірніше, він буде стояти на тому, що лінія дотику сьогоднішня і є оце місце, де всі зупиняться.

Очевидно, це не влаштовує Путіна, тому він буде тягнути до того моменту, поки він або не зрозуміє, що цього не станеться ніколи і вже треба сідати домовлятися, або, витративши життя тих залишків, які у нього армії є, він досягне цього результату і тоді погодиться.

А на що ми сподіваємося в плані ось цієї зустрічі на рівні лідерів?

Чи не може бути черговий пшик?

Це чудове запитання.

А точно Трамп буде примушувати Путіна дати щось, а не нас з вами?

Я постійно нагадую, що є така теорія фрукту, який висить найнижче на дереві.

Це англійською мовою low hanging fruit називається.

Це означає, що простіше досягти домовленості або чогось, якщо зривати найближче.

І в цьому випадку може статися так на цих переговорах, що саме Україна буде оцим фруктом, який на дереві висить найнижче.

І для того, щоб досягнути прогресу, американський президент задумається, кого простіше переконати: Путіна чи дотиснути Україну.

Що ми вам не дамо Patriot, перекриємо Starlink, заберемо резидуальні дані і так далі.

А більше того, Путіну підкидувати всякі плюшки, як ви їх назвали.

А понад те, Путіну підкидувати всякі плюшки, як ви їх назвали.

От я боюсь, що наш фокус на оцю одну конкретну зустріч може зіграти з нами дуже поганий жарт.

А в нас є сили от протидіяти такому примусу через коліно, коли нас прижимають конкретно, коли, наприклад, Ілон Маск, одна з найвпливовіших людей в світі, мільярдер, який має над нами найбільше влади з системою Starlink, він виступає, повертається проти нас і в публічній комунікації, коли Джей Ді Венс проти нас, коли Трамп стає на бік Росії?

А в нас є сили от протидіяти такому примусу через коліно, коли нас притискають конкретно, коли, наприклад, Ілон Маск, одна з найвпливовіших людей у світі, мільярдер, який має над нами найбільше влади з системою Starlink, він виступає, повертається проти нас і в публічній комунікації, коли Джей Ді Венс проти нас, коли Трамп стає на бік Росії?

Хто ще взагалі в Білому домі залишається не проти нас?

Це Редкліфф, Рубіо?

Я не думаю, що ці люди можуть встати і сказати, що ми на стороні України, правда?

Я не думаю, що ці люди можуть встати і сказати, що ми на боці України, правда?

Або в адміністрації під час засідання, які відбуваються за зачиненими дверьми, той самий Рубіо встане там, хлопне кулаком по столу, скаже: "Не допущу здачі України".

Або в адміністрації під час засідання, які відбуваються за зачиненими дверима, той самий Рубіо встане там, грюкне кулаком по столу, скаже: "Не допущу здачі України".

Так, напевно, це не діє, тому що у нього є свої власні політичні інтереси, в яких Україна грає важливу роль, але не головну.

Тобто от тільки ми можемо турбуватись своєю власною долею.

В цьому контексті я хотів би вірити, що так, як ми з вами обговорюємо зараз, так само і у високих кабінетах на Банковій чи десь там в інших місцях люди сидять і думають, що ми використовуємо як те, що зветься bargaining chip.

Тобто що ми кидаємо на стіл, коли всі скидаються на стіл і намагаються цим торгувати.

Що є нашим оцим моментом, що ми погодимось на що?

Компромісна наша лінія де саме проходить?

От президент Зеленський іноді каже, що ми готові призупинитися там, де ми є.

Ми готові в якому сенсі?

Це військове рішення, тому що ці міста є оборонними?

Це політичне рішення, тому що ми розуміємо, що далі, якщо ми підемо, нас будуть дотискати, побачивши, що ми піддаємось на тиск?

Це економічна готовність, тому що у нас є ще сили протистояти, а скоро не буде, якщо ми не погодимось?

Я тільки молюсь, що у нас це пророблено чітко, а ми не залишаємо все на харизму, незручність, медійний фарт, якийсь тиск всього світу.

Я не думаю, що Путін прямо так сильно буде турбуватися.

Наші аргументи мають бути, на превеликий жаль, дуже схожими з його аргументами.

Що ні, ви нас не переможете військово, ми вам довели і доведемо ще раз.

Ні, за спиною у нас стоїть народ, який розуміє, наскільки все складне.

От це єдність, підтримана нашими партнерами, які не просто партнери, а дають більше шістдесяти відсотків бюджету, у яких є гроші, сили, політичний тиск по всьому світу.

От якщо зібрати це все і хтось у нас здатний бачити всю цю складну картину, тоді у нас є сили протистояти.

Нашим аргументом мають бути наші червоні лінії, які ми будемо здавати по черзі.

Ми можемо здати цю лінію, якщо ми досягнемо, умовно кажучи, припинення вогню на рік і так далі.

Оце надзвичайно складна дипломатична робота.

Я сподіваюсь, що вона робиться.

Ось якраз Віткофф, Кушнер, американці вони різні формули пропонують.

Це демілітаризована зона з обох боків.

Але ключове питання в чий бік вона буде проходити?

Це якась адміністрація під егідою Трампа, квазіюридична формула на Донбасі, це якесь там часткове виведення збройних сил з нашого боку і з російського.

Тобто тих формул безліч.

Але на вашу думку, як би могла виглядати наша стартова і фінальна позиція в переговорах?

Я навіть не буду братися зараз.

Для цього потрібно значно більше даних мати взагалі, наприклад, про нашу військову стійкість.

Можливо, я неправильно оцінюю, наскільки наші Збройні сили здатні утримувати.

Мені здається, що вони здатні утримувати зараз.

Я виходжу з цього, але я можу помилятися.

А з іншого боку, я не знаю стан економіки української, в якому стані ми.

А з іншого боку, я не знаю стану української економіки, в якому стані ми.

Наприклад, дивлячись на обличчя наших міністрів, на ці риси людей, які волею-неволею виказують тривогу і стурбованість, починаєш думати, що, може, ще гірша ситуація.

Може, ні.

Може, якраз європейці підуть назустріч і скажуть, що це вирішальний момент.

І давайте, каже, триста мільярдів все ж таки переконаємо Бельгію , що їй нічого не загрожує у майбутньому, і одним кроком покажемо Росії, що зараз триста мільярдів ідуть не тільки на допомогу Україні, так ще й на зброю, якої їм сильно не вистачає.

І давайте, каже, триста мільярдів все ж таки переконаємо Бельгію , що їй нічого не загрожує у майбутньому, і одним кроком покажемо Росії, що зараз триста мільярдів ідуть не тільки на допомогу Україні, а ще й на зброю, якої їм сильно не вистачає.

Це ж не те, що у нас з вами слабкі карти.

Ні, карти просто розкидані по різних руках.

Європа, НАТО і "коаліція рішучих": що може спрацювати

Європейці, європейські союзники.

Розмова Олександра Стубба, прем'єр-міністра Норвегії Йонаса Гара Стьоре з Владіміром Путіним – це спроба отримати якусь суб'єктність за столом переговорів?

Бо Європу, як і не хотіли бачити, так і досі ніхто не хоче бачити за столом переговорів, в рамках яких вирішується доля континенту.

Мені здається, тут просто залежить від того, як на це дивитися.

Якщо дивитися, як ви, критично, то да, дійсно, воно навіть було розкритиковане найближчим сусідом Данією.

Якщо дивитися, як ви, критично, то так, дійсно, воно навіть було розкритиковане найближчим сусідом Данією.

Швеція сказала, що з нами ніхто не радився.

А з іншого боку, напевно, хтось із мешканців країн, де лідери, які їх представляли, подумав, що о, бачиш, ми ого, п'ятимільйонна нація дозволила собі показати силу, Норвегія, ого.

Нам в цьому конкретному випадку треба просто нагадувати собі, що після Німеччини саме Норвегія взяла на себе найбільший тягар, і вона нам допомагає.

Просто кланятись треба і не забувати дякувати зранку, звечора і кожну хвилину.

Якщо вони навіть заради своєї суб'єктності персональної щось там роблять і нам здається, що це може бути по-іншому, ну треба закрити очі і просто пам'ятати, що в партнерів іноді є свої власні політичні інтереси.

Якщо вони навіть заради своєї суб'єктності персональної щось там роблять і нам здається, що це може бути по-іншому, ну треба заплющити очі і просто пам'ятати, що в партнерів іноді є свої власні політичні інтереси.

І поки їх діяльність збігається з нашими інтересами, треба не забувати, що ми партнери.

Але от, на вашу думку, чи все ж таки буде Європа мати місце принаймні за фінальним раундом?

Боюсь, ні.

Ні?

Боюсь, ні.

А хто може представляти?

Я думаю, що Європа буде мати, але на нашому боці.

Просто от наше крісло, на якому буде написано "Україна", це і буде європейське, тому що наша позиція буде сформульована під впливом наших європейських друзів.

Десь вона буде послаблена під впливом наших європейських друзів, які вимагатимуть від нас певної гнучкості дипломатичної.

Десь вона буде точно посилена, бо вони, ви ж бачите, як європейці, вони приходять все рівно з грошима, зі зброєю, з політичним впливом.

Десь вона буде точно посилена, бо вони, ви ж бачите, як європейці, вони приходять все одно з грошима, зі зброєю, з політичним впливом.

Нам треба вже сказати їм зараз, що ви за столом вже, ви з Україною.

Хочете ви, не хочете, Україна наближається до Європи.

Ми станемо членом ЄС.

Що б не казав Рубіо, я вірю, що Україна стане членом НАТО.

А ви вважаєте, що Україна може стати членом НАТО?

У нас немає вибору, тому що ніхто на цій частині планети нічого кращого, ніж участь в Альянсі, не пропонує.

Є ще варіант ОДКБ, якщо хочете, Ташкентський пакт.

Більше на цій частині планети нічого немає.

Росіяни чому постійно говорять про свою безпеку, яка страждає?

Тому що вони розуміють, що вони з НАТО нічого не можуть зробити.

Воно є як камінь, і вони нічого не можуть ні обійти, ні зрушити.

НАТО затягує нових членів.

Це означає тільки одне, що ці члени випадають із списку майбутніх членів ОДКБ.

Нічого іншого.

Але от якраз питання НАТО і буде за столом переговорів?

Точно буде.

Ну точно.

Чи буде придумана якась формула стратегічного партнерства НАТО плюс Україна з спільними навчаннями?

Абсолютно.

Сто креативних варіантів будуть придумані.

Україна буде оголошена, може, взяти на превеликий жаль на себе якісь зобов'язання, що вона не стане протягом якогось часу, як називають американці, не буде переслідувати мету вступу до Альянсу.

Ну доведеться, напевно, пообіцяти, що певний час ми не будемо переслідувати мету.

Вам скажуть прихильники цього курсу: "Так Україну не хочуть брати".

А я буду постійно казати про те, що так, якщо ми будемо казати, що ми не дуже хочемо, нас і не захочуть взяти.

Це буде гра безкінечно довга, в якій росіяни мають знати, що Україна дрейфує в ту сторону.

От ніяк не вдається їм нас заякорити.

Крим, ЛНР, ДНР, Придністров'я, Абхазія, Осетія – це все варіанти заякорити в стані невизначення зі здатністю бути членом ЄС і НАТО.

Воно працювало з нами, поки вони не стали це окупувати.

Як тільки вони окупують і назвуть це своїм, у нас цей якір для них буде втрачений.

А ось ці сили заспокоєння чи як їх от правильно назвати, коаліція рішучих країн.

Чи зможе ця коаліція залишатись рішучими до кінця переговорного процесу?

Хочу нагадати, що сам термін "коаліція рішучих" був пов'язаний з участю в іракській операції, яка була придумана для того, щоби дозволити країнам НАТО, які хотіли допомогти одному із своїх головних союзників – Сполученим Штатам, – піти, але не всьому Альянсу.

Тобто не там, де рішення ухвалюються одностайно і будь-хто міг заблокувати таке рішення, а тільки тим, хто готовий це робити поза межами Альянсу, хоча й будучи формальними членами.

Те, що хоче досягти Франція і Британія, – це якраз та сама ідея, розуміючи, що є, давайте будемо називати речі своїми іменами, Угорщина, є Словаччина, є ще низка країн, які з тих або інших причин заблокують рішення, необхідні для нас в Альянсі.

Саме тому було сказано, що ми залишаємося відданими членами Альянсу захисту блоку, а це інша історія.

Наша безпосередня участь у війні в Україні – це наша історія власна, персональна.

Ми не тягнемо весь Альянс за собою.

Це все, безумовно, політична гра, але ця гра дозволяє Росії зрозуміти, що ні, вам не вдалось заблокувати основних членів Альянсу від допомоги Україні, тому що вони оголосили, що ми здатні самостійно рухатись без того, що скажуть і як проголосують всі тридцять два члени за одним столом у Брюсселі.

Це інтерв'ю було скорочено, виправлено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the edited version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It helps compare changes with the previous recorded version and confirms that the update was detected by the monitoring system. Source: Channel 24.

Document: PDF proof of the edited version of the news item ""Путін погодиться на зустріч лише за однієї умови": інтерв'ю дипломата про позицію України та переговори з Трампом". It helps compare changes with the previous recorded version and confirms that the update was detected by the monitoring system. Source: Channel 24.

Download Download PDF