Чому сьогодні світом керують привиди холодної війни

Поки людство освоює штучний інтелект і квантові обчислення, велика політика все ще сидить за важким дубовим столом минулого сторіччя. Головний парадокс 2026 року не в тому, що лідерам провідних держав за сімдесят, а в тому, що їхні «навігаційні карти» безповоротно застаріли.

У цьому світі аналогових амбіцій та цифрових вибухів Україна стала точкою зіткнення епох. Відомий український психотерапевт та член Унівської групи Олександр ФІЛЬЦ про те, як стара політична уява заводить світ у глухий кут, з якого немає виходу за правилами ХХ століття.

Сучасний світ дивує не лише швидкістю змін, а й химерною нерівномірністю власного історичного плину. Технології та комунікаційні можливості, амальгама фінансових та інформаційних потоків, способи організації соціальних мас і міграційні пертурбації, ба навіть форми війни вже давно переступили поріг ХХ століття.

Важко нині уявити, що до початку 1960-х років головним способом донесення інформації в реальному часі були радіо і дротовий телефон. Для нинішніх дітей це такі ж архаїчні способи комунікації, як, скажімо, депеші, запечатані в конверти й переслані каретами, про що вони можуть мати уяву хіба що з казкових мультфільмів.

Ми вже живемо у світі цифрових глобальних мереж, для яких віддалі планети і часова доступність комунікації стали відносними поняттями. Але разом із тим світ від цього не став об’єднанішим і ціліснішим, а радше парадоксально навпаки – фраґментованішим, емоційно перевантаженим і менш стабільним як символічно, так і фактично.

У цьому нинішньому світі майже немає застережених кордонів досвіду: локальне миттєво стає глобальним, приватне перетворюється на публічно-політичне, а політичне дедалі частіше існує не як вивірене «кабінетне» рішення експертів і компетентних діячів, а як медійна хвиля, нерідко спровокована хибно компетентними «нараторами», як примхливий і швидкоплинний психологічний імпульс або ж алгоритмічно підсилене збурення, підтримане правдоподібною видимістю реальних подій.

І все ж велика геополітика й надалі поводиться так, ніби сидить за важким столом минулого століття з одним лиш телефонним апаратом спецзв’язку. Великі держави мислять сферами колоніальних впливів, буферними зонами, які долаються так само легко, як мури старовинних і нині зруйнованих фортець; блоками, що розвалюються на очах; історичними образами позаминулих епох і відновленням позаминулих величей; “нормальним порядком”, суть і призначення якого нині втратили свій смисл. Світ уже став іншим, а політична уява тих, хто ним керує, дуже часто лишається в межах старої ментальної карти.

Саме це, на мою думку, і є однією з головних драм нашого часу: світ ХХІ століття значною мірою керується політичною уявою ХХ-го.