Франція, Польща та Німеччина відвернуться від Києва? Що означає стрімкий підйом ультраправих сил

На Європу можуть чекати великі зміни.

Відносини України з Польщею — у глибокій кризі, а антиукраїнські настрої серед окремих політиків сягають апогею — деякі навіть закликають блокувати вступ Києва до ЄС. У Німеччині представники політсили, яка набирає стрімкої популярності, не гребують поїздками до Москви. У Франції вже за рік президентом може стати Жордан Барделла — найближчий соратник "подруги Путіна" Марін Ле Пен.

Що стоїть за підйомом ультраправих сил у Європі, та який вплив це матиме на майбутню підтримку Києва, розповідає міжнародна оглядачка "Телеграфу" Ольга Кирилова.

Хто належить до ультраправих?

Оскільки часто праві — як радикальні, так і помірковані — створюють собі образ захисників національних інтересів, вони виступають проти значної фінансової підтримки або особливого ставлення до інших країн — у тому числі України.

На першому місці для них — внутрішня повістка дня та проблеми, які непокоять виборців. Зростання ультраправих сил можна пояснити глибокими та та системними процесами в ЄС — ростом цін, недовірою до традиційних політичних інститутів, міграційною кризою. При цьому виборці часто розчаровані тим, як на ці виклики реагують чинні уряди.

Ультраправі вміло використовують цей факт у своїх кампаніях, гучно пропонуючи людям прості рішення складних проблем. Популісти апелюють до емоцій, критикують істеблішмент, обіцяють швидкі й радикальні зміни.

Варто розуміти, що правий політичний спектр дуже широкий — від поміркованого консерватизму до крайніх форм націоналізму, і між ними — велика різниця.

Більшість національних партій у країнах ЄС входять до загальноєвропейських політичних "родин". Так, крайні праві обʼєднані у політичних групах "Патріоти за Європу", а також "Європа суверенних націй". Наприклад, до першої входить французька "Національне обʼєднання", до другої — "Альтернатива для Німеччини".

Більш помірковані їхні колеги тяжіють до "Європейських консерваторів та реформістів". До них належать, наприклад, премʼєрка Італії Джорджія Мелоні та її "Брати Італії"; або ж очільник бельгійського уряду Барт де Вевер та партія "Новий фламандський альянс"

В урядах ультраправі представлені у вкрай різний спосіб. У Швеції вони є найбільшим партнером у правлячій парламентській коаліції. У трьох країнах беруть участь у складі уряду як молодші коаліційні партнери: це Фінляндія, Хорватія та Словаччина.

У Чехії проукраїнський уряд під керівництвом Петра Фіали було усунуто внаслідок приходу до влади Андрея Бабіша, який представляє значно більш проросійський та ультраправий уряд і належить до "Патріотів за Європу".

Натомість в Угорщині багаторічний ультраправий керманич Віктор Орбан програв Петеру Мадяру. Останній формально належить до правоцентристської Європейської народної партії, але раніше був членом уряду Орбана і погоджується з ним у багатьох питаннях.

Те саме — у Словенії, де до влади прийшов Янез Янша, ідеологічно близький до правиці.

Відбувся такий собі перехід від ситуації, коли єдиним порушником порядку був Орбан, до часів, коли існує ціла група популістів-очільників урядів. Не лише Бабіш, але й потенційно Янша та навіть Мадяр.

Або ж премʼєри Словаччини та Болгарії — Роберт Фіцо і Румен Радєв відповідно. Хоча вони належать до іншого політичного спектру, також поділяють євроскептичні настрої.

Так само їх не можна назвати друзями України — новий болгарський уряд днями заявив, що припиняє поставку військової допомоги українському війську. Мовляв — закінчувати війну треба за допомогою дипломатії, а не зброї.

"ЄС замінив один великий камінь [у вигляді Орбана], що перегороджував дорогу, на поле з менших камінців, які, можливо, буде ще складніше розчистити", — йдеться у дослідженні брюссельського Центру європейської політики (EPC).

Нових перепон на шляху до ЄС не уникнути

Не варто забувати і про найближче майбутнє — скажімо період до 2030 року — коли на кону низка важливих для України питань. Це і вступ до Європейською Союзу, і післявоєнні гарантії безпеки, і фінансова допомога для відбудови як економіки, так і інфраструктури.

Як зазначає директор з досліджень в EPC Яніс Еммануїлідіс, на парламентських виборах у Польщі наступного листопада до влади можуть прийти ще радикальніші праві, ніж "Право і справедливість" (ПіС). Позицію цієї політсили чітко ілюструє нинішній польський президент Кароль Навроцький, за керівництва якого Варшава помітно збавила оберти у підтримці Києва.

Ба більше, наразі Навроцький розглядає можливість позбавити президента України Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі — ордена Білого Орла. Причиною став гучний скандал навколо присвоєння одному з підрозділів українських ССО почесного найменування "імені Героїв УПА".

Польський лідер безапеляційно заявив, що через "героїзацію бандитів та вбивць з УПА" Україна ментально не готова бути частиною європейської родини.

"У Польщі існує невизначеність щодо того, чи ті, хто переміг на останніх виборах, можуть перемогти й наступного разу. Чи, можливо, більш радикальні праві сили стануть сильнішими? Належить побачити" — каже Еммануїлідіс.

За спиною "ПіС" дихає ще радикальніша сила з європейської родини "Європи суверенних націй" — партія "Конфедерація свободи та незалежності". Одним із її лідерів є Славомір Менцен, який посів третє місце у першому турі президентських виборів 2025 року.

"Ми хочемо, щоб Україна захищалася від російської агресії, але не хочемо бути дурнями, яких обдурюють. Передусім — польські інтереси!" — стверджував він під час кампанії.

Раніше Менцен уже відзначився провокативним візитом до Львова, де записав відео, назвавши Степана Бандеру "терористом, засудженим польським судом до смертної кари за вбивства поляків".

Наразі свіжа соціологія показує, що польські виборці все ще віддають перевагу керівній "Громадянській платформі" проукраїнського прем’єра Дональда Туска, а друге місце стабільно тримає "ПіС". Проте "Конфедерація" впевнено замикає першу трійку, і її зростаюча популярність — тривожний дзвіночок.

Два страшні сни Брюсселя

Далі — Франція. Раніше "Телеграф" детально розповідав про високі рейтинги ультраправого популіста Жордана Барделли. 30-річний політик набирає в опитуваннях до 38% голосів потенційних виборців й гарантовано виходить у другий тур президентських виборів 2027 року.

Порівняно зі своєю наставницею Марін Ле Пен, яка має багаторічні політичні та фінансові звʼязки з Москвою, Барделла не встиг заплямувати свою репутацію російським слідом.

Свого часу він навіть заявляв, що не дозволить "російському імперіалізму поглинути союзну державу, таку як Україна", обіцяючи Києву підтримку, але з уникненням ескалації з Росією. На практиці це означає, що Барделла проти постачання далекобійних ракет, розміщення французьких військ в Україні та прискореного членства Києва в ЄС. Захищаючи французьких фермерів, які бояться "ризику зникнення", він прогнозовано поставить національні інтереси на перше місце, і протекція Парижа над Києвом швидко закінчиться.

Якщо дозволить суд, вчергове балотуватися в президенти Франції зможе й Марін Ле Пен. 2014 року вона називала "законним" псевдореферендум у Криму, а її партія отримувала мільйонні кредити від російських банків. Навіть після повномасштабного вторгнення вона відмовлялася називати дії РФ геноцидом і закликала до налагодження відносин із "великою державою". Згодом її риторика пом'якшала, але виключно під тиском французьких виборців, які чітко побачили в Росії загрозу.

У Брюсселі можливий прихід ультраправих до влади в Парижі називають "страшним сном". Позиція Франції часто визначає, чи зможе Євросоюз досягти компромісу щодо санкційного тиску на Росію, оборонних планів, допомоги Києву або реформ усередині блоку. Без підтримки Парижа — другої економіки союзу — ухвалення масштабних рішень у ЄС значно ускладниться.

Ключове запитання, яке поки що залишається без відповіді: чи здатний ЄС впоратися, якщо Франція справді рухатиметься в бік крайньої правиці?

У Німеччині наступні федеральні вибори заплановані аж на 2029 рік, та причин для занепокоєння вистачає вже зараз.

Ультраправа партія "Альтернатива для Німеччини" (AfD) перебуває на піку популярності, маючи близько 29% підтримки у загальнонаціональних опитуваннях. Це робить її найпопулярнішою політсилою в країні, яка випереджає консервативний блок ХДС/ХСС на чолі з канцлером Фрідріхом Мерцем.

Що стоїть за цим злетом? Після розгрому Третього рейху в 1945 році основою нової німецької ідентичності стало Vergangenheitsbewältigung — "осмислення минулого" та залізна гарантія того, що нацизм ніколи не повториться.

Проте у 2015 році, на піку міграційної кризи, коли Ангела Меркель оголосила політику відкритих дверей, тоді ще скромна євроскептична AfD перетворилася на відверто ксенофобну силу. Вона гучно вимагала зачинити кордони, що й дозволило їй уже у 2017 році тріумфально зайти в Бундестаг, отримавши 94 мандати.

Сама по собі опозиція до міграційного курсу ще не робила партію загрозою для німецької демократії, проте з часом риторика її лідерів ставала дедалі радикальнішою.

Яскравим прикладом цього є серія гучних скандалів навколо екстремістських заяв окремих діячів. Зокрема, один із регіональних лідерів AfD Бьорн Гекке публічно закликав припинити спокутування провини за злочини Третього рейху, назвавши меморіал жертвам Голокосту в Берліні "пам’ятником ганьби", а згодом навіть дістав судовий вирок за використання забороненого нацистського гасла

Серед усіх великих німецьких партій саме "Альтернатива для Німеччини" посідає найбільш скептичну позицію щодо Києва. Вона послідовно виступає проти військової та фінансової підтримки України, жорстко критикує антиросійські санкції й закликає до негайних мирних переговорів — фактично ігноруючи українські інтереси.

Більш того, частина політиків AfD відкрито лобіює відновлення економічної співпраці з Москвою, зокрема запуск уцілілих ниток "Північного потоку", і категорично заперечує проти євроінтеграції України.

"Якщо до влади в найбільших країнах ЄС приходять такі ультраправі політичні сили — або навіть якщо вони суттєво посилюють свій вплив, — це ускладнює здатність Європи реалізовувати амбітний порядок денний", — зазначає аналітик Яніс Еммануїлідіс. В тому числі — щодо України.

Політичне майбутнє Європи сьогодні виглядає як ворожіння на кришталевій кулі: контури ще видно, але вони розмиті, нестійкі й можуть легко змінитися.

Проте є одна закономірність, яку європейські еліти довго намагалися ігнорувати. Ультраправий підйом — це не випадковий збій системи; популісти роками вчилися говорити мовою звичайного європейця, втомленого від інфляції, міграційного хаосу та розмитих перспектив.

Для України цей зсув у європейській політиці означає лише одне: доба своєрідної безумовної солідарності добігає кінця. На зміну цьому приходить ера жорсткого прагматизму, де кожен євро допомоги та кожен крок до інтеграції доведеться "вигризати" через призму національних інтересів конкретної країни — чи то Франції, чи то Польщі, чи то Німеччини.