Денис Урбанович: «Ми воюємо за Україну, щоб мати шанс повернути Білорусь»

Поки офіційний Мінськ надає територію для російських ракет, сотні білоруських добровольців зі зброєю в руках доводять: Білорусь — це не Лукашенко. Денис Урбанович, лідер найстарішої молодіжної організації країни «Молодий фронт», пройшов шлях від вуличних протестів у Мінську та оборони урочища Куропати до командування групою спецпризначення на найгарячіших ділянках фронту.

Про репресії, рідну мову, втрати під Бахмутом та ідею Білоруської визвольної армії — у відвертій розмові з добровольцем.

Денис Урбанович

— Пане Денисе, доброго дня. Розкажіть про ваш шлях у «Молодому фронті» та політичну діяльність до фатального 2020 року.

— Я очолив «Молодий фронт» у 2018 році. Моя політична школа почалася в партії Миколи Статкевича — однієї з найнезламніших постатей білоруської опозиції, який роками катувався в лукашенківських застінках.

Переломним моментом для мене стала третя оборона Куропат — урочища під Мінськом, де в 1930-х роках НКВС розстріляв цвіт білоруської інтелігенції. Коли режим спробував забудувати це сакральне місце розважальними закладами, ми вийшли на захист. Саме після тих подій я приєднався до «Молодого фронту», а згодом став його лідером.

«Молодий фронт» — це національний рух, який тримається на трьох китах: білоруська мова, традиційні цінності та історична пам’ять. В умовах тотальної русифікації наша діяльність має екзистенційний характер. Уявіть: сьогодні лише 3–4% білорусів постійно спілкуються рідною мовою! За свою позицію я неодноразово проходив через адміністративні арешти та тиск спецслужб, що для активного білоруса, на жаль, є нормою життя.

— Якою була позиція вашої організації щодо російської агресії проти України, починаючи з 2014 року?

— У нас ніколи не було ілюзій. Ми чітко усвідомлювали, що анексія Криму та війна на Донбасі — це прояви російського імперіалізму. Позиція була однозначною: Україна є жертвою загарбницької війни і має право на захист.

Багато наших активістів поїхали на фронт ще до повномасштабного вторгнення. Серед них — Едуард Лобов, співголова «Молодого фронту». Він був професійним військовим, справжнім воїном і загинув у бою за Україну вже під час великої війни. Для нас це особиста трагедія і водночас приклад служіння.

— Як ви оцінюєте роль Олександра Лукашенка в цій війні? Чи є він самостійним гравцем?

— Лукашенко — прямий співучасник воєнних злочинів. Саме його «дозвіл» відкрив шлях російським колонам на Київську область у лютому 2022-го. Він надав усю інфраструктуру: аеродроми для злетів винищувачів, госпіталі для поранених окупантів, логістичні бази.

Проте він панічно боїться відправляти білоруську армію безпосередньо в бій. Він розуміє: масові «двохсоті» та зброя в руках нелояльних солдатів стануть кінцем його влади. Тому він маневрує: торгує політв’язнями, намагається задобрити Захід, щоб послабити санкції, але водночас повністю залежить від Кремля. Без грошей і багнетів Путіна його режим розсиплеться за лічені тижні.

— Чи стали протести 2020 року «точкою неповернення» для нинішньої ситуації в регіоні?

— Безумовно. 2020-й став моментом національного пробудження. Режим тоді втримався лише завдяки звірячому насильству силовиків та прямій допомозі Кремля — від грошей до десанту російських пропагандистів та інструкторів. Після розгрому протестів тисячі людей були змушені тікати. Я теж емігрував, і щойно опинився в Україні — зрозумів, що мій шлях лежить на фронт.