Борг перед Васею та "поплавлені" душі: Заступник комбата 32 бригади про мотивацію та психологію п’ятого року війни

Він міг би керувати телекомунікаційним гігантом у Києві, але обрав двоярусне ліжко та запах буржуйки в наметі поруч із полігоном. Майор Денис Лозинський, заступник командира батальйону 32-ї Сталевої бригади, вже чотири роки працює з «найскладнішим ресурсом» війни — людською психікою.

На Покровському напрямку, де бої не вщухають ні на мить, він приймає тих, кого привезли «з вулиці без зубної щітки», і тих, хто повернувся з «нуля» геть спустошеним. В інтерв'ю для видання ТИЖДЕНЬ Денис Володимирович відверто розповідає про «шок перших десяти днів» для новобранців, юридичні важелі проти відмовників та іронію долі, коли один і той самий росіянин двічі потрапляє в полон до однієї бригади. Це історія про те, чому справедливість на війні — поняття ефемерне, але Гідність — цілком реальна, і чому справжня битва за Україну закінчиться лише тоді, коли впаде остання імперія.

У наметі тісно. Двоярусні ліжка, запах буржуйки, мінімум особистого простору. Це місце роботи й відпочинку заступника командира батальйону з психологічної підтримки персоналу майора Дениса Лозинського. Його 32 Сталева бригада вже понад рік стоїть на Покровському напрямку. У цьому таборі поруч з полігоном проходять базову загальну військову підготовку (БЗВП) новобранці 32 ОМБр. Живуть у сусідніх наметах у таких самих умовах, що й офіцери. 55-річний Денис Володимирович — у цивільному житті бізнесмен, власник телекомунікаційної компанії в Києві. Він не кабінетний офіцер — він тут, у «полях» поруч зі своїми людьми. Журналісти говорили з ним про те, як вчорашні цивільні стають воїнами, про полоненого росіянина, якого життя нічому не навчило, і про те, чому ця війна — надовго.

— Денисе, ви успішна людина, мали бізнес, комфортне життя. Як ви опинилися в цьому наметі?

Майор Денис Лозинський, заступник командира батальйону 32-ї Сталевої бригади

— Після того, що відбувалося під Києвом у 2022-му, не вважаю себе худобою, яку можна вивести на подвір’я, поставити на коліна і вистрелити їй у потилицю.

Я людина, в мене є Гідність і є моя країна. Не хочу, щоб мені тут розповідали, як жити та господарювати. Тому вирішив пручатись. Битися.

У перший день повномасштабного вторгнення прийшов до ТЦК. Оскільки мав офіцерське звання і бойовий досвід, мене призначили заступником командира роти охорони при військкоматі. А в штатному розкладі цього підрозділу є лише один заступник — із психологічної підтримки персоналу (ППП). Туди мене й записали. Тепер я вже в бойовій бригаді, але на тій самій посаді. За чотири роки — можете уявити мій досвід — уже знаю все, що маю знати на цьому місці.

Моя зона відповідальності — люди. Я відповідаю за тих, хто прибуває до батальйону, зокрема за мобілізованих новобранців, якими зараз опікується наш підрозділ у межах 32-ї бригади. Наше завдання — підготувати їх. Вони проходять тут так звану БЗВП. Відповідно, моя роль — налаштування хлопців, мотивація та підтримка.

Це основне. Плюс доводиться вирішувати будь-які побутові чи бюрократичні питання, що виникають у військовослужбовців (як чинних, так і тих, хто навчається): документи, виплата грошового забезпечення, відпустки. Усі вони приходять до мене.

Це відбувається 24/7: служба не закінчується і не припиняється ніколи. Так, я можу виїхати з табору, щоб завезти в штаб документи, тоді мене тут немає. Але завжди є мої заступники, до яких можна звернутися. Багато питань вирішують сержанти та командири в підрозділах.