Електоральні ігри влади на фоні провалу мобілізації або чому знання історії змушує почуватися фаталістом

Шокуючі звістки останніх днів зі Львова та Вінниці: серед білого дня українець убив військовослужбовця ТЦК а іший поранив ножем вже двох.

Для історика Романа Лехнюка ця трагедія стала не випадковим інцидентом, а закономірною ланкою у ланцюзі колективної безвідповідальності, що дедалі дужче роз’їдає український тил. У своєму есе для видання ZAXID.net автор препарує феномен «внутрішнього комфорту» тих, хто під впливом російських ІПСО та власного невігластва призначив головним ворогом не Кремль, а власну армію. Це розмова про те, як маніпуляції словом «Конституція» людьми, що ніколи її не читали, перетворюють омріяну свободу на нищівну анархію.

Лехнюк проводить безжальні паралелі з добою Української революції 1917–1921 років та козацькою Руїною, нагадуючи: коли «дикий дух черні» перемагає державницьку логіку, нащадки вчорашніх бунтівників неминуче стають кріпаками або колгоспниками. Автор гостро критикує і владний популізм — від ігнорування проблем мобілізації заради рейтингів до роздачі «кешбеків», що нагадують безкоштовне зерно у стародавньому Римі. Це маніфест про те, що держава — це не лише преференції, а насамперед спільна справа (Res Publica), де відмова від обов’язків одного веде до катастрофи всіх.

Сучасне українське суспільство на всіх його рівнях – це контрасти й перепади, яким позаздрять проєктанти навіть найекстремальніших «американських гірок». Чимало українців ціною власного життя та здоров’я захищають нашу країну і людей від цинічного й аморального російського агресора. Інші ж активно волонтерять, розвивають бізнес чи виховують молоде покоління, щоб воно розуміло, чому і заради чого все це відбувається.

Та в кожної медалі є дві сторони, і ця – не виняток. Частина українців обрала для себе давній і дуже шкідливий український принцип «моя хата скраю». Вони створили уявну зону внутрішнього комфорту, вимурувавши стіни з відмовок. Мовляв, війна почалася, бо політики не домовились; хай спочатку депутати і їхні діти воюють; втечу за кордон, бо держава така-сяка, та чимало інших. При цьому, наче папуги, повторюють слово «конституція», якої абсолютна більшість із них ніколи не читала, тим паче розділів про обов’язки громадян України.