Триста одинадцять мільярдів на один приватний контур або смерть української ракетної кооперації в тіні Міндічгейту

«311 ярдів — це тобі». Якщо ви не знали, як виглядає державна підтримка ОПК, то це коли 44% всього бюджету на озброєння країни обговорюють у квартирі бізнес-партнера президента. Ракетна школа — це для нудних інженерів, для пацанів головне — вчасний кешаут

Поки КБ «Луч» та «Південмаш» десятиліттями зберігали унікальні інженерні школи попри хронічне безгрошів’я, в українському небі зійшла нова зірка — Fire Point. Компанія з бекграундом у шоубізнесі та кастингах раптом стала монопольним отримувачем майже половини оборонного бюджету країни. Аналітик Владислав Смірнов розбирає, чому «ракетне диво» від Тимура Міндіча — це не про технологічний прорив, а про аномальний доступ до ресурсів. У світі, де ракета — це складний ланцюг із десятків заводів, нам пропонують повірити в успіх стартапу, який ще вчора забезпечував кавою знімальні майданчики, а сьогодні «малює» мільярди у приватних розмовах із міністром.

Як Fire Point став головним болем української оборонки

Fire Point не був ракетною школою, де формують технології, конструкторів, принципи, системи, а ще 3 роки тому обирав майданчики для зйомок серіалів та забезпечував кавою знімальну групу

Україна не вчора навчилася робити ракети. У нас із 1990-х була власна ракетна база, хай недофінансована, розірвана, частково знищена російською агентурою, політичною тупістю і хронічною байдужістю держави. Але вона була. Київ, Дніпро, Харків, Львів, Шостка, Сміла, Запоріжжя, Павлоград, Одеса — це не географія для презентації, це ланцюг компетенцій: ракета, двигун, паливо, бойова частина, головка самонаведення, інерціальна навігація, автопілот, електроніка, приводи, контроль, випробування, серія. Саме такою має бути справжня ракетна промисловість. Не один “успішний” приватний бренд із політичним доступом, а десятки підприємств, які роками тримали компетенцію, навіть коли держава робила вигляд, що ракети їй не потрібні.