Більше ніж граніт: як Україна ламає радянські шаблони та створює живу культуру пам’яті про війну

Коли ми чуємо слово «меморіалізація», уява автоматично малює традиційні монументи, гранітні плити чи бронзові фігури. Проте під час такої масштабної та глибокої трагедії, як нинішня війна, класичні підходи часто перестають працювати.

Пам’ять виходить за рамки холодного каменю — вона стає особистою, інклюзивною і переплітається з повсякденним життям.

В Україні формується абсолютно нова культура осмислення втрат. Про те, чому меморіалізація — це передусім про продовження життя, а не лише про скорботу, розповідають експерти проєкту #ШОТАМ «Код пам’яті».

Пам’ять як соціальний клей: від курганів до цифрового простору

Меморіалізація як явище виникла задовго до появи сучасних інституцій чи держав. Як зазначає історик Антон Лягуша, першими прикладами фіксації пам’яті на території України можна вважати скіфські та сарматські кургани, які являли собою складні поховальні й водночас символічні комплекси. Згодом ця потреба трансформувалася у «пам’ять на папері» — літописи Київської Русі, де ретельно затовкувалися походження князів, воєнні союзи та доленосні битви.

Сьогодні ж меморіалізація виконує роль головного суспільного стабілізатора.

«Меморіалізація — це клей. Без неї ми просто випадковий натовп людей, що проживає на спільній території. З нею — ми нація зі спільною біографією», — наголошує Антон Лягуша.

Проте сучасні реалії вимагають делікатності. Коли навколо занадто багато болю, спроба заставити кожну площу класичними пам'ятниками ризикує перетворити українські міста на суцільний «цвинтарний ландшафт». Людина підсвідомо починає уникати таких просторів, щоб захистити власну психіку від щоденної ретравматизації.

Саме тому на перший план виходить інклюзивна пам’ять — вона залучає не лише історії героїчної смерті на полі бою, а й досвід тих, хто вижив: цивільних, волонтерів, зруйнованого, але відновленого побуту. Значна частина цього масиву тепер мігрує у цифрову пам’ять — хмарні архіви, повідомлення, фото та відеоплатформи, які рятують історії конкретних людей від перетворення на суху статистику втрат.