"Раптово вискочив і почав дострілювати окупантів": історія бійця ГУР, що після двох травм повернувся на фронт

Мама Віталія Смольковського пригадує: син завжди хотів бути військовим. Вона сподівалася, що з часом це захоплення мине, але сталося навпаки – мрія, яка народилася ще в дитинстві, визначила все його життя.

Навіть маючи можливість залишатися в тилу через проблеми зі здоров'ям, Віталій рвався на передову, де, як вважав, був потрібен найбільше. А мама могла лише чекати на дзвінки та короткі повідомлення від сина про те, що з ним усе гаразд.

У межах проєкту "Життя після втрати" Марина Жураховська розповіла 24 Каналу про дитячу мрію сина, яка стала справою всього його життя, службу в лавах ЗСУ та ГУР, останній бій Віталія і життя після його втрати.

Змушував сестру гратися у "війну": про мрію стати військовим

Віталій з дитинства мріяв стати військовим. Маленьким він вирізав з дерева пістолети собі й сестричці, яку змушував грати з ним у "війну". Ходив до молодіжно-спортивної організації патріотичного виховання, їздив з нею у походи і впевнено говорив, що стане військовим.

Після закінчення 9 класу хлопець пішов до коледжу навчатися на електрика, але мамі одразу сказав: щойно виповниться 18 років – підпише контракт і піде в армію. Пані Марина зізнається: дивувалася такому прагненню сина, адже в родині навіть не було військових. Вона спробувала відмовити Віталія, але він прагнув саме військового шляху.

"Я, звісно, думала, що він перегорить, перехоче. Може, подорослішає і йому щось інше сподобається. Але ні, він вивчився, і 2 липня (2019 року – 24 Канал) йому виповнилося 18 років, а 29 липня він підписав контракт", – пригадала Марина Жураховська.

Віталій хотів бути десантником і обрав 95 ОШБр, що базувалася в Житомирі. Пані Марина згадує, з яким захопленням син розповідав про стрибки з парашутом, навчання в Австрії та побратимів.

"Про саму війну майже не розповідав – не хотів, щоб я переживала, і завжди говорив: "Мамо, в мене все нормально, в мене все добре", – пригадала Марина Жураховська.

Віталій з сестричками / Фото надане 24 Каналу

Вискочив і почав дострілювати окупантів: про неймовірний бій на Харківщині

Побратими згадують Віталія як хорошого і надійного бійця. Він завжди залишався на позитиві навіть у найнебезпечніших ситуаціях. Найкращий друг, який бився з Віталієм пліч-о-пліч майже три роки в 95 ОШБр "Айс", розповів, що той наче завжди готувався до бою і ніколи не ховався.

"Айс" пригадав, як вони разом утримували позицію під Сулигівкою на Харківщині, на яку наступали росіяни. Вони закидали ворога гранатами, а потім Віталій вискочив з позиції і почав добивати окупантів, які тікали.

Він вискочив на поле і почав їх дострілювати, а тоді підбіг до мене, посміхається і каже: "Ти бачив, як я навалив їх?". Тобто, він не боявся. Він був вірним своїй справі до останнього й ніколи не підвів би. Надійний, сміливий, правильний. На таку людину можна було б покластися, навіть якщо б ви його не знали,

– наголосив "Айс".

Віталій Смольковський / Фото надане 24 Каналу

Не міг лишатися в тилу: як таємно долучився до ГУР

Повномасштабне вторгнення Віталій зустрів під Горлівкою на Донбасі. Потім були інші гарячі точки: Ізюм на Харківщині та Слов'янськ на Донеччині. А у 2023 році, після контузії, його визнали обмежено придатним і перевели в рідний Іванків Київської області до роти охорони. Але хлопець не хотів відсиджуватися в тилу .

Мені було так спокійно, коли він повернувся. Він був удома, я знала, що він плюс-мінус у безпеці. Але він не зміг… Він казав мені: "Мамо, я не можу тут бути",

– поділилася Марина Жураховська.

На службі в Іванкові він пробув близько року, а потім перевівся до Інтернаціонального легіону Головного управління розвідки. Про намір перевестися до ГУР мамі не сказав ні слова – розповів уже після переведення.

У складі групи ГУР "Афіна" воював у Торецьку, де восени 2024 року отримав поранення в шию. Після місяця в лікарні та реабілітації знову повернувся в стрій. А в травні 2025 року відправився на ротацію у Запоріжжя.

Повертався із завдання, але його "вполював" дрон: про останній бій

Востаннє пані Марина бачила сина 30 березня 2025 року – перед ротацією. Проте він постійно намагався бути на зв'язку, щоб мама не хвилювалася, і попереджав, коли йшов на завдання, де не було можливості зв'язатися.

У квітні під час обміну з полону повернувся однокласник Віталія. Він дуже хотів зустрітися з ним і планував на кілька днів приїхати до Києва. Треба було лише на день вийти на завдання, але назад він уже не повернувся . Увечері 12 травня 2025 року він загинув.

"Я завжди хвилювалася, і тут 13 травня, а він не пише і не дзвонить. Але я подумала, можливо, він просто втомився чи ще щось. Ближче до 12-ї години мені зателефонували і сказали, що він отримав поранення, несумісне з життям. Я не дуже пам'ятаю ту розмову. Я тільки запитала, чи змогли його забрати ", – пригадала Марина Жураховська.

З побратимами сина з ГУР пані Марина познайомилася лише на похороні. Тоді хлопці, які вижили, розповіли, що сталося на останньому завданні Віталія.

Того дня він був із трьома побратимами: "Тоні", "Добрим" і "Херсоном". Вони поверталися після успішно виконаного завдання, але в цей момент їх засік російський дрон. Хлопці сховалися в підвалі, але по них почали бити. Від першого удару загинув Максим Вілісов із позивним "Добрий". Від другого удару загинув Віталій.

"Тоні" і "Херсон" вижили. Вони й надалі підтримують зв'язок з пані Мариною, приїжджають на роковини Віталія та часом зустрічаються з нею. Саме вони допомогли організувати місце пам'яті про Віталія на Майдані Незалежності.

Більше немає радості: про життя після втрати сина

Найважче, зізналася пані Марина, повірити, що сина більше немає. Ще в 15 років він поїхав на навчання й додому приїжджав лише на вихідні. Вона звикла, що Віталій просто не вдома, що ось він може подзвонити або написати повідомлення.

Віталій з родиною / Фото надане 24 Каналу

Після загибелі Віталія мамі повернули його телефон. Іноді вона переглядає фото на ньому і надсилає собі в телеграм. А потім бачить повідомлення від сина . Знає, що це не він, але серце щоразу розривається від болю.

"Мені так тяжко без нього. Наче більше немає радості в житті. Нічого мені не допомагає. Я вже й до лікарів ходила, але нічого не можу зробити з цією пустотою, що лишилася після його загибелі, нічим не можу її заповнити", – поділилася пані Марина.

Віталій Смольковський – хлопчик, який вирізав з дерева пістолети та змушував сестру грати з ним у "війну" – здійснив свою дитячу мрію й став військовим. Та ціною цієї мрії стало його життя, а для рідних – біль, який залишиться назавжди. Як і пам'ять про нього, що зігріватиме їхні серця.