Шантаж дітьми та помаранчеві мітки політв’язнів або історія виживання чернігівчанки в гомельській колонії

Червень 2024 року став для чернігівчанки Людмили Гончаренко датою другого народження: її, разом із трьома іншими цивільними українцями, обміняли на російських військовополонених та священника. Проте за цим звільненням стоїть майже рік перебування в «правовому пеклі» Білорусі. Те, що починалося як звичайна родинна поїздка до Бреста у липні 2023-го, закінчилося звинуваченням в агентурній діяльності, вироком у три роки тюрми та систематичним психологічним терором. Білоруські спецслужби не зупинилися ні перед шантажем 13-річного сина, ні перед катуванням самотністю в карцерах КДБ.

У великому матеріалі МІПЛ журналістка Євгенія Корольова відтворює хронологію затримання двох сестер — Людмили та Наталії. Це історія про те, як випадкове відео з російською технікою в телефоні підлітка стає приводом для «профілактичного обліку» як екстремістки, а помаранчева латка на тюремній робі перетворює українку на об’єкт для знущань у гомельській колонії №4. Поки Людмила носила каміння в «загоні для політичних», її сестра Наталія переживала галюцинації в одиночній камері, не знаючи, чи живі її діти. Це розповідь про цинізм режиму Лукашенка, де помилування підписують під диктовку, а свобода має ціну в 400 доларів «за проживання» в ізоляторі.

Чернігівчанка Людмила Гончаренко впродовж багатьох років їздила в Білорусь. На те була вагома причина: батьком її старшої дитини був білорус. З Олександром (тут і далі деякі імена змінені з міркувань безпеки) Людмила давно розлучилася, та робила все можливе, щоб колишній чоловік бачився з сином.

Навіть після початку повномасштабної війни жінка з сином продовжували відвідувати сусідню країну. Щоправда, тепер для цього спершу виїжджали в Польщу, а вже там перетинали кордон із Білоруссю.

Того разу, в липні 2023 року, вони їхали вчотирьох. Разом із Людмилою та її сином була її сестра Наталія Ярошенко з 15-річним сином.

Людмила (праворуч) разом зі своєю рідною сестрою Наталією (ліворуч). Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

На білоруському прикордонному пункті щось пішло не так. Мобільні телефони українців забрали на перевірку, автівки наказали переставити у відстійник.

— Це тривало приблизно три години, — розповідає МІПЛ Людмила. — Хоча раніше телефони продивлялись не довше 10-15 хвилин.

Після перевірки родину все ж пропустили. Здавалося, що небезпека минула. Увечері жінки з дітьми дісталися прикордонного Бреста, де орендували квартиру. Людмила мала залишитися з сином і племінником на ночівлю, а Наталія поїхала в Гомель до подруги Галини (імʼя також змінене з міркувань безпеки).

— Діти побігли на вулицю, — відтворює хронологію подій Гончаренко, — а я готувала вечерю. Тоді в двері постукали.

Людмила подумала, що це хлопці повернулися з прогулянки і гукнула:

— Відчинено!

Ніхто не заходив, тому жінка пішла відчинити двері. На порозі стояли троє незнайомців у цивільному. Назвалися представниками КДБ міста Гомеля , далі запитали, чи сама вона в квартирі. Людмила розповіла про дітей.

— Забирайте свої речі, поїдете з нами, — лаконічно віддавали накази.

— А що робити з машиною? — уточнила жінка.

— Автівка залишиться тут, — відповіли, — ми вас не затримуватимемо. Будете в нас максимум три дні. Потім приїдете потягом у Брест і заберете машину.

Людмила дочекалася хлопців, усі разом сіли в мікроавтобус без номерів.

Упродовж чотирьох годин дороги до іншого міста з українцями не розмовляли, їхали без зупинок. До Гомеля дісталися о четвертій годині ранку 20 липня. У місті білоруські спецслужбісти поїхали до квартири Галини — тієї самої подруги, до якої раніше вже рушила Наталія. Адресу не питали, тож Людмила зробила висновок, що про неї збирали інформацію заздалегідь.

Дітей представники білоруського КДБ передали Галині, а саму Людмилу повезли в місцевий ізолятор тимчасового тримання. В неволі українка проведе наступні 11 місяців.

Тебе відпустимо, а сина посадимо

Коли почалася повномасштабна війна, Людмила без вагань долучилася до волонтерства — возила українським захисникам гуманітарку від організації “Сяйво Чернігівщини” , хотіла хоч у такий спосіб допомогти обороні країни.

— Коли на польсько-білоруському кордоні мене запитували про мету візиту, я показувала свідоцтво про народження сина,— згадує вона. — І це закривало всі питання.

Звіти про волонтерську діяльність жінка зберігала в мобільному телефоні. І хоч його щоразу перевіряли на пропускному пункті, це не створювало проблем.

В одну з таких поїздок Людмила зробила фото і зняла на відео колону російської військової техніки на території Білорусі. Саме це, на її думку, і побачили білоруські прикордонники під час перевірки мобільного 19 липня 2023 року.

“Навіщо знімали? Чому приїхали до Білорусі? Що за волонтерська діяльність?” — на першому допиті, що відбувся наступного дня після затримання, запитання сипались одне за одним.

— Допомагала військовослужбовцям, возила гуманітарну допомогу, — розповідала Людмила про волонтерство.

На запитання про фотографії колони відповідала:

— Це для себе. Мені просто цікаво стало, тому я зняла.

Але на відеозаписі було чітко чути голос Людмили, яка тоді прокоментувала: “Пі…си їдуть наших людей вбивати”.

Вже на перших допитах Людмилу почали шантажувати безпекою сина:

— Коли твоєму синові виповниться 14, і він стане повнолітній, ми тебе випустимо, а він сидітиме, — залякували її у КДБ.

Формальним приводом для цього стало те, що відео було саме на телефоні підлітка, а не самої Людмили.

Сина також допитували: забирали з квартири Галини, розмовляли і привозили назад. На цих зустрічах силовики казали хлопцю, що його віддадуть у дитячий будинок до 14-річчя, а потім матір нібито відпустять, а його відправлять за ґрати.

Людмила Гончаренко (праворуч). Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Батька дитини, як Гончаренко дізналася пізніше, теж привозили на допити і залякували. Врешті Олександр подзвонив матері Людмили в Чернігів і повідомив, що збирається їхати в РФ, запропонував забрати сина з собою.

— Звісно, моя мати відмовила, ніхто дитину в Росію не віддасть, і Олександр зник, — пояснює Людмила. Після цього її звʼязок з колишнім чоловіком повністю обірвався, навіть сьогодні вона не знає, де він перебуває.

Це все тривало до 26 липня, а потім Людмилу несподівано залишили в спокої аж до 8 серпня. Жінка, яка не мала можливості спілкуватися з рідними, не знала, що змінилося. Лише набагато пізніше вона зʼясувала, що саме тоді її сина відправили додому в Україну.

У цей період, з 26 липня до 8 серпня, українка перебувала в камері ІВС без викликів на допити. Аж тоді на неї завели кримінальну справу за статтею 358-1 — “Агентурна діяльність” . Вранці 9 серпня Людмилу перевезли в гомельське СІЗО — з цього почалася нова сторінка її незаконного утримання в Білорусі.

“Винна”

Після переведення в СІЗО Людмилу, як вона сама каже, “поставили на профілактичний облік”.

— Це означає, що кожні 15-30 хвилин ти маєш звітувати про себе, — пояснює українка.

На практиці це виглядало так: віконце в дверях відчинялося, і жінка мала відчеканити: “Я, Гончаренко Людмила Михайлівна, перебуваю на профілактичному обліку як особа, яка схильна до екстремістської та іншої деструктивної діяльності, спальне місце номер 7”.

У камері, куди помістили Людмилу, в різний час перебувало від шести до восьми жінок, одна з них також була українкою.

— Її засудили на рік лише за одне слово — “рашисти”, — розповідає чернігівчанка.

У СІЗО, на відміну від ІВС, дозволяли приносити передачі, тож подруга Людмили передавала продукти — фрукти, сало. Це допомагало хоч якось урізноманітнити скудний раціон. Також затримані, які мали гроші на банківському рахунку, могли 2-3 рази на місяць відвідати магазин і купити щось для себе.

Вже на другий день після переведення до СІЗО Людмилу знову почали возити на допити. Запитання ставили ті ж самі, згадує жінка. Їх повторювали знову і знову в різних формулюваннях. З українкою провели не менше 40 таких бесід.

13 жовтня Людмилі дали для ознайомлення обвинувальний акт, а 27 жовтня розслідування за її справою закінчилося. Після цього українку на допити вже не возили.

Перше судове засідання відбулося 5 грудня, друге — 12-го, а третє — 19-го, тоді ж Людмилі оголосили вирок.

Прокурор просив для жінки 3,5 роки позбавлення волі.

Людмила Гончаренко показує фрагмент зі свого досьє як політичної бранки в Білорусі. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Але за порадою своєї адвокатки Людмила написала клопотання, щоб до її справи долучили свідоцтва про народження дітей. І суддя Євген Шершньов звернув на це увагу.

— У вас двоє неповнолітніх дітей? — перепитав він на другому засіданні 12 грудня, коли жінці мали оголосити вирок.

— Так.

— Скільки вашій молодшій дитині?

— Один рік.

— Мені треба подумати, я переношу судове засідання на 19 грудня, — виголосив суддя.

Врешті при винесенні вироку Шершньов певною мірою врахував те, що жінка має неповнолітніх дітей, і замість 3,5 засудив Людмилу до 3 років увʼязнення.

Українка написала апеляційну скаргу у Верховний суд Республіки Білорусь, засідання відбулося 12 березня 2024 року. Після цього в СІЗО, де продовжували утримувати Людмилу, прийшов лист із позначкою “без змін”. Це означало, що вирок залишається в силі, і 22 березня українку етапували до виправної колонії №4 міста Гомеля.

Наталія

Того дня, 19 липня 2023 року, Наталія Ярошенко залишила сестру, племінника і сина в орендованій квартирі в Бресті, а сама вирішила поїхати до подруги Галини в Гомель.

Десь о 20.30 звʼязок із сестрою перервався: Наталія не могла додзвонитися ні до Людмили, ні до дітей. Усі мобільні телефони були вимкнені. Українка хвилювалася й дорогою постійно намагалася з ними звʼязатися.

На світанку Наталії подзвонила Галина:

— Наташо, діти в мене, а Люда зараз перебуває за адресою Білецького, 1.

— А що це за організація? — розгубилася Наталія.

— Це КДБ міста Гомеля [Управління КДБ по Гомельській області].

До самого Гомеля Наталія постійно набирала подругу і перепитувала, чи не відпустили Людмилу. Але втішних новин не почула.

Коли українка врешті підʼїхала до будинку Галини, на неї вже чекали.

— Вони розуміли, що тут діти, тому я нікуди не подінуся, — розповідає МІПЛ Наталія. — Чекали на мене під будинком, одразу ж забрали телефон, а мене під руки забрали і повели до машини.

Наталію посадили на заднє сидіння автівки, поруч із нею розмістився один із силовиків і одразу відсунув від жінки її сумку з документами. Вона бачила, як її телефон перевели в режим польоту.

— Куди ми їдемо? — спитала українка.

— Дізнаєтеся, — лаконічно пролунало у відповідь.

Наталію відвезли в будівлю Управління КДБ по Гомельській області на вулиці Білецького. Хоча вона цього й не бачила — з автівки її вивели з зав’язаними очима. Жінці давали вказівки, куди рухатися: вперед, сходи, зупинитись, ліворуч. Змогла роззирнутися тільки в кімнаті дізнання.

Українці показали фотографії і відео колони російської техніки.

— Вам знайомі ці фото?

— Ні, не знайомі, я не знаю, що це за фото.

— А у нас є інформація, що це ви фотографували.

— Ні, я нічого не фотографувала.

Наталія Ярошенко. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Також на допиті їй озвучували якісь чоловічі прізвища. Питали:

— Вам такі люди знайомі?

— Ні, не знайомі.

— А у нас є інформація, що ви співпрацюєте з українськими спецслужбами, і це їхні прізвища.

— Ні.

Наталія сама попросила тих, хто допитував, відправити її на детектор брехні, щоб довести, що вона каже правду. Пізніше вона дійсно пройшла поліграф, але про результати їй ніхто не повідомив.

Після цього Наталію відправили в ізолятор тимчасового тримання, де вже була Людмила. Хоча сестри тоді навіть не здогадувалися, що перебувають в одному місці.

Наталія згадує, як у неї почалася істерика, коли її привезли в ІТТ і роздягли для обшуку.

— Їхня співробітниця роздягнула мене, зняла білизну, ланцюжки, сережки, але ніхто нічого не пояснював, — переповідає жінка події того дня. — І я просто почала плакати.

Так само, без жодних пояснень, українку відвели в камеру. Наталія ніяк не могла заспокоїтися, тож охорона запропонувала їй валерʼянку — вона відмовилася.

У камері її протримали тиждень, а потім перевели в карцер — одномісну кімнату без вікон. Тут Наталія провела ще шість днів.

— Дійшло до того, що в мене просто почалися галюцинації, — згадує українка, — мені ввижалося що десь кричать люди.

Наталія попросила покликати лікаря, і до неї дійсно прийшла медикиня, поміряла тиск, який виявився зависоким. Жінці дали ліки, завдяки чому вона змогла трохи заспокоїтися. Ввечері того ж дня її перевели в камеру, де вже сиділа молода дівчина на імʼя Оксана (імʼя змінене).

— А я з України, — відразу сказала та.

— І я з України. А з ким ви тут були? — поцікавилася Наталія.

— З Людою була.

— Так це моя сестра!

— А ви Наташа? — здогадалась Оксана.

— Так. А де Люда?

— А її вже перевели в СІЗО.

Так Наталія змогла дізнатись принаймні якісь новини про сестру.

Разом з Оксаною вона просиділа в цій камері 130 діб.

Наталія каже, що співробітники ІТТ ставилися до неї відносно нормально.

— Можна сказати, мені навіть пощастило, бо один чоловік був зі Сновська [ місто в Корюківському районі Чернігівської області ], а я сама родом з Корюківки, це за 19 км. Він давно живе в Білорусі і працює в ІТТ, — розповідає МІПЛ українка.

Коли охоронець зрозумів, що вони з Наталією земляки, то почав робити поблажки, на які не могли розраховувати інші затримані жінки. Наприклад, всі, за правилами ІТТ, ходили в душ раз на 10 днів, а Наталія могла митися частіше. Також цей чоловік якось дозволив обом українкам вийти на прогулянку, що категорично заборонялося. Вона тривала не більше 15 хвилин, але Наталії і того вистачило, щоб хоч трохи прийти до тями.

— Я чекала на нього, як на бога, адже він міг розповісти мені хоча б якісь новини, — зізнається жінка.

В одну зі своїх змін охоронець сказав їй:

— Не рвися додому, сиди краще тут, Чернігів обстріляли.

Це було 19 серпня , коли росіяни поцілили крилатою ракетою в будівлю драмтеатру, де проводили зліт розробників ударних дронів.

Наталію теж возили на допити в управління КДБ. На думку жінки, її хотіли зробити “співучасницею” у справі сестри.

На тих відео з російською технікою був і її голос, і вона не стала цього заперечувати.

— Так, я вголос рахувала техніку, — відповідала Наталія на запитання.

Якось слідчий сказав:

— Я даю вам можливість подумати до п’ятниці, як саме ви відповідатимете. Якщо казатимете правду, то у вас є шанс. А як ні, то все буде, як у вашої сестри, а вона однозначно отримає строк.

Саме він погрожував Наталії семирічним увʼязенням і шантажував, як і Людмилу, сином. Жінка не знала, що дітей вже вивезли в Україну, їй казали, що вони досі тут.

— Цей слідчий почав мене лякати, що мого сина відправлять у дитячий будинок, бо в нас у Білорусі немає близьких родичів, яким можна його віддати, — пригадує Наталія ті розмови.

Вже в Україні жінка дізналася, що сина на допити не возили, на відміну від її племінника.

“Україна там”

5 грудня Наталію повезли на перше судове засідання у справі її сестри. Жінку про це заздалегідь попередив той самий охоронець зі Сновська.

— Можливо, твої страждання скоро закінчаться — 5-го тебе повезуть на суд, — стиха сказав їй в один із днів.

Після цього Наталія вже з нетерпінням чекала і тільки переживала, щоб з якихось причин засідання не перенесли.

— Коли я зайшла, і суддя поставив запитання, я відмовилася свідчити проти сестри, — каже українка.

Щойно Наталію вивели з зали засідань, вона запитала у представників КДБ, які її супроводжували, коли ж її відпустять.

— До дня народження [ 17 грудня ] будете вдома, — пролунало у відповідь.

Жінці залишалося вірити, що в білоруському КДБ виконають обіцянку.

Але дата наближалась, і нічого не змінювалось, тож Наталія вирішила купити в магазині ІТТ щось смачного до свого дня народження. На банківській картці ще залишалися гроші, тому вона написала список продуктів і передала черговому в ізоляторі.

Вранці 17 грудня вона почула, як замовлення з магазину розносять по камерах. Але до Наталії не зайшли — жінка засмутилася. Сказала своїй співкамерниці Оксані, що будуть “святкувати” тим, що принесуть на сніданок.

Тим часом віконце відчинилось, охоронниця гукнула:

— Ярошенко, збирайтеся з усіма речами.

З ІТТ Наталію забирали КДБісти. Сказали їй:

— Хотіли відпустити у понеділок, але раз у вас день народження, то вже зробимо виняток, але ви повинні заплатити за проживання.

Наталія Ярошенко. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Їй виписали рахунок приблизно на $400, такої суми в жінки вже не було, гроші за неї віддала Галина. Наталію привезли на квартиру подруги, і та написала розписку, що впродовж наступних двох днів вона бере на себе відповідальність за звільнену українку.

У понеділок, 18 грудня, КДБісти мали забрати Наталію, щоб відвезти на кордон з Україною. Але вони так і не зʼявилися. Ввечері Галині зателефонували і сказали, що українська сторона нібито “не хоче її приймати”, і все переноситься на завтра.

Вранці 19 грудня — у той самий день, коли Людмилі винесли обвинувальний вирок на третьому судовому засіданні — білоруські силовики забрали Наталію з квартири подруги. В машині в неї знову відібрали телефон, перевірили, чи не дзвонила і не писала вона комусь після звільнення. Але налякана українка навіть не вмикала свій мобільний, а чоловікові подзвонила з телефона Галини.

Наталію привезли в селище Піддобрянка на білоруському кордоні, яке межує з українським селищем Добрянка. Тільки там віддали телефон і передали жінку прикордонній службі.

На пропускному пункті у Наталії зняли відбитки пальців, зробили фотографії, передивилися речі. Після чого сказали:

— Україна там. Перейдете місточок і станете біля знаку, ваші вийдуть і заберуть вас.

Так все і відбулося: Наталія перейшла міст, зупинилася, почула гавкіт собак з українського боку, тоді до неї вийшов прикордонник і забрав із собою в службовий вагончик.

Наталія розповіла представникам ДПСУ свою історію, показала довідку, яку їй видали в ІТТ. А потім чекала на кордоні приїзду СБУ. В тому ж самому вагончику поспілкувалася вже з українськими силовиками, співробітниця служби ретельно її оглянула.

Уся перевірка тривала дві години, після чого Наталію забрав чоловік з дітьми — приїхали по неї на машині.

Ввечері того ж дня жінці подзвонила Галина і повідомила, що Людмилу засудили на три роки позбавлення волі.

Колонія

22 березня 2024 року Людмилу етапували з СІЗО до виправної колонії №4 міста Гомеля.

На міжнародному рівні цей пенітенціарний заклад став відомим, коли Комітет з розслідування тортур у Білорусі опублікував 22 жовтня 2024 року дослідження “Тортури та жорстоке поводження в жіночій колонії №4 м. Гомеля”.

Гомельська колонія розрахована на понад 1700 увʼязнених. За даними правозахисників, адміністрація закладу вживає особливих заходів, щоб “влаштовувати провокації щодо політичних в’язнів: поміщає їх разом із засудженими за вбивства, нацьковує в’язнів один на одного, заохочує доноси”.

Розслідувачі зʼясували, що у закладі жахливі санітарні умови, відсутні засоби гігієни. При цьому за будь-яку взаємодопомогу — одна увʼязнена дала щось іншій — можуть жорстоко покарати.

Людмила потрапила до 17 загону, який в колонії називали “дальнобоєм” — тут відбували покарання увʼязнені з великими термінами позбавлення волі, по 18-20 років.

— Я сиділа з дітовбивцями, жорстокими вбивцями і тими, хто отримав строк за розбій, — розповідає МІПЛ українка.

Загін нараховував 115 людей, лише 17 з них сиділи за політичним статтями. Це були опозиційні білоруські журналістки, юристки, учасниці протестів. З-поміж інших Людмила згадує 26-річну місцеву лікарку, яка задонатила 5 євро українській армії — за це її позбавили волі на 3,5 роки. Була в загоні і ще одна українка, яка отримала рік увʼязнення за участь у опозиційному мітингу в Мінську в 2020-му.

Людмила подружилася з білоруською журналісткою, яка на протесті сказала: “Олександре Григоровичу, насильно милим не будеш!” Її також засудили до 3,5 років.

Людмила Гончаренко. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Однак увʼязнені жінки не дуже охоче розповідали про себе — в колонії це було заборонено, тож більшість боялася ділитися своїми історіями.

Кримінальні вʼязні не чіпали політичних, згадує Людмила.

— Нам з ними навіть не можна було спілкуватися, — уточнює вона. — Форма у всіх була однакова, але в нас на грудях були помаранчеві позначки, щоб нас одразу було помітно.

У колонії, як і в СІЗО, можна було сходити в магазин, якщо в тебе були гроші на картці. Людмила зазвичай купувала хліб, сметану і сир, щоб поповнювати запаси білка.

— Якщо у тебе закінчувалися сіль, цукор, ще щось, то ти не міг це в когось попросити — за таке відразу відправляли в карцер, — згадує українка.

На території колонії був так званий клуб, а також церква і тренажерний зал. Кримінальні увʼязнені могли їх відвідувати, але політичним це було заборонено.

Усі жінки мали працювати на швейному виробництві. У дослідженні Комітету з розслідування тортур умовам праці в колонії №4 присвячений окремий розділ. На цій фабриці шиють одяг для білоруських силовиків, співробітників Слідчого комітету, Міністерства з надзвичайних ситуацій, метрополітену, для військових, а також для увʼязнених у чоловічих колоніях.

Тут зокрема, згадується, що попри встановлений шестиденний робочий тиждень, жінок нерідко змушують працювати й у неділю. При цьому увʼязненим майже не платять.

За словами Людмили, на швейному виробництві вони працювали по вісім годин на день, але після цього їх ще додатково відправляли носити каміння — і це ще шість годин.

— Бувало таке, що наш 17 загін переносив каміння в один бік, а потім приходили дівчата з 13 загону, які теж сиділи за політичними статтями, і носили це каміння назад. Тобто над нами просто знущалися, — каже Людмила.

Інколи серед ночі до камер заходили співробітники колонії і будили політичних увʼязнених, щоб вони “здавали профоблік” — розповідали про себе і свою статтю.

Знущалися над жінками і в інший спосіб. Час від часу Людмилу викликали: “Гончаренко, з речами на КПП”. Жінка збирала коробки, тягнула все на контрольно-пропускний пункт, там охоронці передивлялися речі, перегортали все з коробок і відправляли назад.

Саме політвʼязні мили в колонії туалети, кримінальних на такі чергування не ставили.

Помилування від Лукашенка

Увечері 18 квітня, під кінець робочої зміни, Людмилу розшукав Нікіта Альохін. Українка називає його “головним оперативником колонії”, у білоруських опозиційних телеграм-каналах повідомлялося , що з серпня 2024 року він став заступником начальника колонії №4 з режиму та оперативної роботи.

— Гончаренко, підете зі мною, — сказав Людмилі Альохін.

— А куди ми? — запитала жінка.

— Вас викликають до керівника колонії.

— Навіщо?

— Скоро дізнаєтеся!

У кабінеті її запросили сісти. Начальник колонії запитав:

— Ви будете писати заяву на помилування?

— Яке помилування? — здивувалася Людмила. — Я ж писала апеляційну скаргу, а тепер збираюся написати касаційну.

— Гончаренко, пишіть на помилування [ до Лукашенка ], — наполегливо радив начальник.

Насправді лист вже підготували за неї, залишилося поставити дату і підпис. Жінка перечитала документ, в якому йшлося про те, що вона “просить вибачення в Олександра Григоровича і всього білоруського народу” і обіцяє не робити такого в майбутньому.

Людмила розписалася.

Деякий час після цього все було, як завжди: Людмила ходила на роботу до швейної фабрики, носила разом з іншими цеглу.

Вранці 13 червня Людмила розвантажувала фуру з продуктами. Після важкої роботи вона забігла в камеру, щоб трохи привести себе до ладу перед зміною на “швейці”.

Але охорона наказала збирати речі, дали їй на це пʼять хвилин. Жінку знову повели до начальника колонії. В кабінеті лежали її речі — чорні лосіни, футболка.

— Це ваші речі? Переодягатейсь! — наказали.

Чоловіки не виходили, тож Людмила при них скинула тюремну робу і вдягла своє. До кабінету начальника зайшла бухгалтерка і віддала ті гроші, які були в українки при затриманні, а також додатково — 5 білоруських рублів на проїзд і ще 3 — на харчування.

— Я вже знала, куди дівчат ведуть на звільнення, а куди — на етап, — згадує співрозмовниця МІПЛ. — І мене повели саме на етапний пункт. Ну все, думаю, напевно повезуть кудись у Росію.

Наталію провели до мікроавтобуса з мінськими номерами, біля якого стояло четверо чоловіків в масках і повній екіпіровці. Вони не представлялися, та й взагалі не особливо щось казали жінці, лише звірили документи та посадили в автівку.

Українка зметикувала, що везуть її у мінському напрямку. Очей їй не завʼязували і дозволили дивитися у вікно.

Людмилу дійсно привезли в Мінськ. Там на жінку вдягнули медичну маску і наказали дивитися тільки в підлогу, після чого провели в квартиру в багатоповерхівці.

— Квартира була хороша, — пригадує вона. — Відразу організували обід, а я попросилася покурити на балконі. Мені дозволили, але на очі вдягнули чорну повʼязку.

Людмила Гончаренко. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Наступного дня жінці дали 5 хвилин на збори і знову посадили в машину. Цього разу руки за спиною їй звели стяжками, заткнули вуха берушами і натягнули мішок на голову. І таким чином жінка проїздила в автівці цілий день.

Вже надвечір машина нарешті зупинилася, Людмилу провели в котеджний будиночок. Усі вікна були завішені щільними рушниками так, що не можна було роздивитися локацію. Через багатогодинний стрес жінка почала плакати і просила віддати їй фотографії дітей.

— Я думала, якщо мене вбʼють, то я наостанок хоч на дітей подивлюся, — каже вона.

Хтось із супроводу пожалів українку і віддав знімки. Вона встигла роздивитися, що в тій самій папці, де були фото, лежав і якийсь документ рожевого кольору. З якихось причин Людмилу це насторожило. Тепер усі її думки крутилися навколо загадкового папірця.

В будинку було спекотно й задушливо. І за якийсь час її охоронець вирішив вийти на вулицю подихати повітрям. Людмила вирішила використати цю можливість: відкрила шафу, дістала теку, знайшла документ, що її так непокоїв.

На рожевому папірці зазначалося: “13 червня Гончаренко Людмила Михайлівна помилувана за указом президента номер 226. Звільнити з виправної колонії номер 4, дати 5 рублів 37 копійок на проїзд і 3 рублі 7 копійок на харчування”.

Це мало б заспокоїти чернігівчанку, але вона не розуміла, чому ж тоді її тримають у цьому будинку, і нічого не відбувається.

— Хлопці, скільки ми ще тут будемо жити? — нетерпляче питала охоронців.

— Зазвичай ця процедура триває два дні.

— Скажіть, а куди мене везтимуть — у Росію чи ні? — допитувалася далі.

— Все буде добре, не хвилюйтесь.

Тоді Людмила ще не знала, що в таких самих будиночках поруч із нею перебувають троє інших громадян України, яких “помилував” Лукашенко, — Наталія Захаренко, Микола Швець і Павло Купрієнко.

У суботу, 22 червня, Людмилу знову кудись повезли — у берушах і мішку на голові. Але тканина просвічувала на сонці, і жінка бачила, що їхня автівка їде у супроводі спецтранспорту з “мигалками”. Навіть тоді українка була впевнена, що її вивозять на територію РФ.

Коли машина зупинилася, якийсь чоловік голосно сказав:

— У вас сьогодні другий день народження, Олександр Григорович Лукашенко подарував вам свободу. За годину будете в Україні.

Людмила вийшла з мікроавтобуса, і їй дозволили зняти мішок. Поруч вона побачила ще одну жінку і двох чоловіків — українців, яких звільнили з білоруських вʼязниць для російсько-українського обміну полоненими.

Обмін

Україні цивільних полонених з Білорусі передавали на пункті пропуску Мокрани — Доманове.

Людмилі й іншим звільненим повідомили, що їх обмінюють на трьох військовополонених російських солдат і одного священика. Після цього група рушила в бік українського кордону у Волинській області. Вже здалеку жінка побачила рідні прапори.

— Вітаємо вас удома! — нарешті почула привітання українською.

Офіційне повернення з Росії звільнених цивільних громадян було призначено на 28 червня, тобто лише через шість днів. Щоб не зірвати цих домовленостей, про вже обміняних українців не повідомляли. Перші три дні після довгоочікуваного перетину кордону вони перебували у Луцьку, а потім їх перевезли в Київ і ще на три дні поселили в готелі.

Обмін. Людмила Гончаренко в центрі. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

28 червня всіх доставили в столичний аеропорт Жуляни, де керівництво України офіційно зустрічало звільнених — заступника голови Меджлісу Нарімана Джеляла, цивільних заручників Валерія Матюшенка та Олену Пех , які були в полоні з 2017 і 2018 років відповідно, священиків Української греко-католицької церкви Богдана Гелету та Івана Левицького. І також з території Білорусі повернули Катерину Брюханову, яку режим Лукашенка звинуватив у “сприянні екстремістській діяльності” та засудив до 2,5 років позбавлення волі.

Після всього, що сталося, Людмила особливо переживала за старшого сина.

— Він дуже важко це переносив, — розповідає вона про психологічний стан хлопця, — не спав ночами, набрав через стрес вагу. Зараз уже заспокоївся.

Син хвилювався щоразу, коли Людмили не було вдома. Навіть, коли вона виходила погуляти з меншою дитиною на дві години, старший син починав їй телефонувати і перевіряти, чи все гаразд.

Молодшому незабаром виповниться три роки. Коли Людмила повернулася з полону, він, звісно, спочатку її не впізнав, тож матері довелося заново вибудовувати стосунки з маленьким сином.