Радянська військова біолабораторія спричинила епідемію та вбила десятки людей, це приховували 13 років

Початок квітня 1979 року в південній частині радянського Свердловська (нині Єкатеринбург) нагадував сценарій зомбі-апокаліпсису. Люди, які ще вчора були здорові, прокидалися з жахливим кашлем і температурою під сорок, втрачали свідомість на вулиці, у транспорті, у черзі до лікаря, покривалися трупними плямами ще заживо на лікарняному ліжку і вмирали, захлинаючись кров’ю.

Минуло більше тижня від початку спалаху, перш ніж лікарі змогли переконатися: у місті вирує сибірська виразка у найважчій формі. А ті, кому це було відомо з першого дня, робили все, щоб приховати від людей правду про витік смертельної інфекції з військової біолабораторії, що призвело до найбільшої епідемії. Ця історія, про яку нагадує видання “ ЗЕРКАЛО ” більше схожа на сюжет із кіно, але вона сталася в СРСР насправді.

Завод, якого не було

До Свердловська ще під час Другої світової війни перенесли безліч ключових оборонних підприємств із західних територій СРСР. У результаті в 1979 році місто стало одним із головних центрів радянського військово-промислового комплексу. Доступ іноземців до міста був закритий без спеціального запрошення, його публічні карти навмисно спотворювалися. А навколо були й зовсім закриті військові містечка, позначені лише поштовими кодами: наприклад, Свердловськ-44 (у ньому збагачували уран), Свердловськ-45 (там штампували атомні бомби).

Свердловськ-19 з’явився у середині 1940-х років на південній околиці міста посеред лісу, але з часом навколо почав розростатися житловий район, і об’єкт оточили іншими заводами, щоб краще його приховати. Його населення за документами проживало в сусідній Пермській області. Така секретність була необхідною тому, що Свердловськ-19 був військово-біологічним центром Міноборони СРСР, де створювалися нові штами бактерій сибірської виразки, чуми, холери, туляремії, ботулізму для біологічної зброї та (а за офіційною версією — лише) для створення вакцин. Там вирощували запаси бактерій, споряджали ними боєприпаси та відправляли на випробувальні полігони й склади.

Свердловськ-19 входив до складу цілої мережі таких об’єктів — військового підприємства «Біопрепарат». Його створили 1973 року — через рік після того, як СРСР підписав Конвенцію про заборону розробки, виробництва та накопичення біологічної зброї. Це було на папері, а насправді роботу згортати ніхто й не збирався.

Свердловськ-19. За п’ятиповерхівками розташований той самий виробничий об’єкт. Фото з соцмереж

Виробництво «Свердловська-19» розташовувалося у підземному комплексі. Там бактерії зі спорами виділяли з рідини та висушували до найдрібнішого порошку, певна кількість спор завжди витала в повітрі. Від потрапляння у зовнішній світ їх утримували спеціальні фільтри системи витяжної вентиляції.

Що сталося?

У період з 30 березня до 2 квітня 1979 року (свідчення розходяться) на підземному заводі «Свердловськ-19» щось сталося. За однією версією (її виклав у 90-х перебіжчик у США, екс-заступник директора «Біопрепарату» полковник Канатжан Алібеков ), співробітник зняв з вентиляційної системи лабораторії фільтр, залишив записку, що той засмітився і потребує заміни, та пішов додому. Але начальник зміни чомусь не вніс відомості до журналу. Зміна, що прийшла вранці, увімкнула витяжку, як зазвичай. Відсутність фільтра виявили лише через кілька годин, коли спори вже літали над містом.

За іншою версією, яку розповів у 2008 році генерал контррозвідки Андрій Миронюк , який у 1979 році виконував обов’язки начальника особливого відділу КДБ по Уральському військовому округу, рано вранці один із співробітників лабораторії, розпочавши роботу, просто не увімкнув захисні механізми вентиляції: «У результаті різко підвищився тиск на „сорочку“ вентиляційної системи, фільтр лопнув і випустив на волю смертоносні спори сибірської виразки. Вони розлетілися віялом по території, на якій згодом почали гинути невинні люди».

Строковик на службі у 19-му військовому містечку, 2010 рік. Фото: dossier.center із соцмереж

Першим, вже 2 квітня, помер 66-річний працівник відділу матеріально-технічного забезпечення Свердловська-19 Ф.Д. Ніколаєв. Пенсіонера поховали з діагнозом «пневмонія», а на надгробку вказали дату 9 квітня. Потім раптово померли кілька офіцерів запасу, які приїхали на збори до 32-го військового містечка — воно було буквально за парканом від 19-го. Це був лише початок.

Чорний ранок

З ночі 4 квітня в Чкаловському районі на півдні Свердловська телефони швидкої допомоги розривалися від дзвінків. Першими захворіли ті, хто в момент витоку, вранці, поспішав на роботу, перебував на балконі або вигулював собак . Люди втрачали свідомість просто на вулиці, у транспорті, у черзі до лікаря.

Хворих везли до лікарні № 24, але вона швидко переповнилася, тож почали відправляти до ГКБ-20. Головний лікар 24-ї Маргарита Ільєнко , яка вийшла на роботу вранці й побачила море хворих, згадувала , як зателефонував колега з двадцятої: «Слухай, у нас тут двоє твоїх померли». — «Як? А діагноз?» — «Схоже на пневмонію». Через кілька хвилин — знову дзвінок: «Маргарита Іванівна, я в паніці: ще троє померли». — «Від чого?» — «Токсична пневмонія».

«Аж піт проступив, — розповідала Ільєнко. — Від пневмонії летальних випадків практично немає. А тут майже миттєва, найважча форма, і люди вмирали від дивної легеневої кровотечі». Завідувач реанімації 20-ї лікарні згадував : «Все наростало миттєво і переходило в набряк легенів. Хворі вмирали навіть на штучній вентиляції, отримуючи величезні дози ліків». Ільєнко описувала останні хвилини: «Дивлюся на хворого: він приречений. Але навіть за дві-три хвилини до смерті людина дивиться на лікаря абсолютно спокійно, хоча все її тіло вже вкривається трупними плямами. Ще мить — кров з горла, і моторошний кінець».

Персонал 20-ї вирішив не повертатися додому — ще не знаючи, що сибірська виразка від людини до людини не передається . Живі лежали в палатах упереміш із мертвими: останніх ніхто не наважувався прибирати. Ільєнко вмовила слюсарів і робітників — за склянку спирту та три-п’ять рублів ті виносили тіла з відділень. Але багато родичів боялися й відмовлялися забирати покійників, тож медики організовували й поховання.

Свердловська міська клінічна лікарня № 40 у 1970-х роках. Фото: «Новая газета»

Червоний чепець

Південні мікрорайони перетворилися на «заражену зону»: там не зупинявся транспорт, таксисти не брали туди замовлень. У свердловському НДІ охорони материнства та дитинства отримали списки вулиць Чкаловського району, звідки категорично заборонялося приймати породіль. Медики бачили , що хворих везуть з одних і тих самих вулиць та підприємств — зокрема, з керамічного заводу на південь від 19-го містечка. При цьому частина свердловчан знала, що там знаходиться якась секретна військова установа, де ведуться роботи, пов’язані «чи то з хімією, чи то з вакцинами». Таким чином, лікарі та мешканці швидко зрозуміли, що людей косить якась агресивна інфекція.

Однак яка саме — ніхто не повідомляв. Померлим ставили діагнози як попало: пневмонія, інфаркт, отруєння, сепсис… Лише через тиждень стала відома правда — часткова.

Патологоанатома-пенсіонерку Фаїну Абрамову викликали до 40-ї лікарні — щоб оглянути тіло молодого пацієнта, який помер від крововиливу в мозок. Поширеної в таких випадках аневризми у нього не знайшли, зате виявили, що вся м’яка оболонка мозку «ніби замазана червоною фарбою, вкрита наповненими кров’ю судинками». Це запалення оболонок мозку — «капелюшок кардинала», або «червоний чепець», — вірна ознака сибірської виразки. Зразки відвезли до санепідемстанції, і 10 квітня там підтвердили: на зрізах тканин повно мікробів сибірської виразки.

На той час влада вже зрозуміла, що епідемію не вдасться ані приховати, ані зупинити, тож потрібно було реагувати. З Москви прибули головний інфекціоніст СРСР Володимир Нікіфоров , головний епідеміолог Іван Безденежних та санітарний лікар Петро Бургасов . Фахівцям оголосили: сибірська виразка, джерело — заражене м’ясо. Усіх хворих доставили до 40-ї лікарні, розгорнули госпіталь на 500 ліжок. Повірити в офіційну версію було важко, адже через м’ясо можна заразитися лише кишковою формою, а у хворих були уражені легені. Лікували антибіотиками, кортикостероїдами, антисибірським імуноглобуліном (він містить антитіла до бактерії-збудника та її токсинів і застосовується для лікування та екстреної профілактики після контакту з інфекцією). Але люди продовжували помирати: до моменту госпіталізації токсини вже встигали необоротно уразити організм.

Товарознавець керамічного заводу, 32-річна Раїса Смирнова , потрапила до лікарні 9 квітня прямо з роботи: за кілька годин у неї посиніли кінцівки, температура підскочила до 42°С, про швидку вона вже не пам’ятала. Прокинулася через тиждень у палаті № 40 — вся рука в порізах від проб крові: антибіотики підбирали один за одним. Крізь стіну почула медсестер: «Напевно, не врятуємо, якщо до дванадцятої не буде вакцини». Препарат все ж привезли , і Раїса поступово одужала, два тижні не відчувала ніг і не могла ходити. Їй пощастило. Всього на її заводі від сибірської виразки помруть більше 20 осіб.

Раїса Смирнова у 1979 році. Фото: E1

Перед випискою прийшли двоє людей у цивільному, і Смирновій довелося підписати зобов’язання про нерозголошення на 25 років. У її лікарняному листі зазначили не «сибірська виразка», а «сепсис 002». Такий самий діагноз вказували багатьом у свідоцтвах про смерть.

Офіційна версія

Дивний діагноз був частиною великої кампанії з приховування правди. Тоді КДБ і військові опинилися по різні боки барикад: перші намагалися з’ясувати, що сталося, другі — приховати свою провину.

Андрій Миронюк, який, як уже згадувалося, виконував обов’язки начальника особливого відділу КДБ регіону, з початку квітня отримував доповідні: у 32-му військовому містечку помирають від сибірської виразки солдати й офіцери, які приїхали на збори. Тижнів два Комітет відпрацьовував різні версії, що могло бути джерелом зарази. Також Миронюк звернув увагу на 19-й військовий містечко: воно було північніше 32-го і там була військова лабораторія.

Він запросив карту напрямків вітрів у начальника 19-го, звірив її з даними аеропорту — і виявив розбіжності. Оперативні групи опитали родичів загиблих, нанесли на карту місця, де ті перебували вранці 2 квітня, у момент витоку. Точки витягнулися вузьким овалом від 19-го містечка на південний схід — строго за вітром. Після цього КДБ встановив у лабораторії прослуховування, притиснув співробітників до стінки — і ті зізналися. Ймовірно, саме версія Миронюка про фільтр, що не витримав, описана на початку тексту, найближча до правди.

Однак КДБ аж ніяк не збирався розкривати людям правду — навпаки, у найкращих радянських традиціях було вжито заходів, щоб це приховати.

33-річний електрик Михайло Ложкін перебував на військових зборах і помер 3 травня від сибірської виразки. У свідоцтві про смерть вказали «сепсис». Фото: «Новая газета»

Винуватими зробили приватників: мовляв, вони здавали хвору худобу на переробку, спори потрапили в корм, а потім у м’ясо, яке необізнані містяни купували на ринках. Знайшли навіть реальних продавців зараженого м’яса — у них була «легка» шкірна форма сибірської виразки — і порушили кримінальні справи. По місту розклеїли плакати із зображенням корови та написом «Сибірська виразка», газети попереджали не купувати м’ясо «у випадкових місцях», ті самі оголошення крутили по телевізору та розкидали по поштових скриньках. Хоча навіть епідеміологи санітарної станції вже розуміли, що м’ясо тут ні до чого.

«Була розроблена ціла програма з дезінформації громадської думки в країні та світі. Під контроль взяли пошту, зв’язок, пресу. Працювали й з іноземною розвідкою», — говорив Миронюк (щоб докази не витекли за кордон, КДБ навіть вилучив із лікарень історії хвороб, протоколи розтинів та інші документи).

Про зараження через м’ясо академік Бургасов повідомив і голові Свердловського обкому партії (тобто фактично найвищій посадовій особі області) — Борису Єльцину (майбутньому першому президенту Росії). І той, за його словами, повірив.

Професори Нікіфоров і Безденежний згодом опублікували статтю , а Бургасов — навіть цілу монографію , в яких обґрунтовувалося зараження мешканців Свердловська через м’ясо. Таким чином офіційна версія подій була науково закріплена.

Зворотна дезінфекція

Паралельно з інформаційною операцією тривали й «дії на землі». Війська оточили 19-й містечко. Його працівників вакцинували ще на початку квітня, а серед решти населення вакцинація розпочалася лише 21-го числа того місяця. Її пройшов майже весь Чкаловський район міста — близько 200 тисяч осіб.

На в’їздах до міста стояли блокпости, де вилучали все м’ясо без ветеринарних документів. У південних кварталах перестріляли сотні безпритульних собак. Фахівці брали проби ґрунту, а на найбільш заражених ділянках знімали та вивозили верхній шар ґрунту. Частину вулиць Чкаловського району нарешті вперше в історії заасфальтували . Наприкінці квітня пожежники та дезінфектори, солдати-строковики почали мити спеціальним розчином дахи та стіни будівель, тротуари і навіть дерева, щоб змити спори.

Радянські солдати в захисних костюмах під час тренування з дезактивації місцевості на випадок застосування бойових отруйних речовин, 1942 рік. Фото: Бібліотека Конгресу США.

Останнє лише погіршило ситуацію. По-перше, люди задавалися питанням: якщо справа, як кажуть власті, у м’ясі, то яке тут відношення до будівель? А по-друге, під час такої «дезінфекції» спори, які вже встигли осісти й злежатися на дахах та інших поверхнях, знову піднялися в повітря — і хворих тільки побільшало. Друга хвиля після цього забрала ще 18 життів, казала Ільєнко.

«Добре пам’ятаю чорний квітень, атмосферу дикого страху, безліч тривожних чуток, очікування найгіршого, — писав єкатеринбурзький публіцист Сергій Парфьонов , який у 1979-му навчався в університеті. — Наш студентський гуртожиток стояв на вулиці Большакова. До небезпечного «Вторчермета» — рукою подати. До того ж повз наше житло з осередку ураження проходила трамвайна лінія — багато хто з нас одразу відмовився від неї, на заняття стали їздити в переповнених тролейбусах і на таксі. Намагалися не їсти м’ясо, ковбаси, сосиски, котлети, навіть яйця та молоко, харчувалися сухим хлібом, вживаючи переважно концентрати, картоплю та рибу. Стали рідше бувати на вулиці, зачиняли вікна та двері кімнат, обмежували контакти один з одним. Містяни поспішали відправити своїх дітей куди-небудь подалі від Свердловська. А місцеві ЗМІ <…> друкували рятівні статті фахівців про ризик зараження від неперевіреного м’яса та хворих тварин, як треба поводитися, як уберегтися від сибірської виразки і що це взагалі таке, але, природно, замовчували про причини та справжні масштаби лиха».

Скільки?

Медикам, епідеміологам, комунальникам та всім міським службам довелося без перепочинку боротися з епідемією понад два місяці. Дезінфектори отримували хімічні опіки від хлорних розчинів, співробітники санітарної станції ковтали тетрациклін у десятикратних дозах і працювали майже цілодобово.

Останній випадок смерті було зафіксовано 12 червня — тобто через понад два місяці після початку спалаху. За офіційними даними, загалом за цей час було 96 хворих, з яких померли «64 особи, які мали кишкову (септичну) форму». Однак скільки людей загинуло насправді, ніхто не знає. Цифра почала зростати після того, як про сибірську виразку оголосили офіційно, а тих, хто помер раніше і без підтвердження цього діагнозу, не враховували. Плюс були й смерті в закритих військових містечках, які, судячи з усього, до статистики не входили. Радянський вчений-хімік, доктор наук і дисидент Лев Федоров (у 90-х він заснував союз «За хімічну безпеку», а в 2005-му видав книгу «Радянська біологічна зброя: історія, екологія, політика») стверджував , що, за його підрахунками, від спалаху сибірської виразки у Свердловську в 1979-му померло близько 500 осіб. Є навіть версія про загибель 1500−2000 осіб, яка звучить зовсім не безпідставно.

Ще одне свідоцтво про смерть від епідемії, діагноз записано — «сепсис 002». Фото: «Новая газета»

Поховання «офіційних» померлих здійснювали за спеціальною інструкцією санітарної станції: тіло обгортали простирадлом, просоченим хлорно-вапняним розчином, укладали в оббитий клейонкою труну на шар хлорної вапна, а потім засипали вапном з усіх боків, після чого труну забивали цвяхами й більше не відкривали. Для поховань виділили сектор на Східному кладовищі з глинистим ґрунтом — щоб спори після розкладання останків не потрапили в підземні води.

Сьогодні цей 15-й сектор кладовища періодично перевіряє санітарна служба, земляні роботи там заборонені, все сміття — старі вінки, скошену траву — спалюють. Багато могил занедбані : люди бояться туди приходити.

15-та секція кладовища, де поховані загиблі від сибірської виразки. Фото: «Новая газета»

Світ дізнався правду

Як би не намагалися радянські спецслужби все приховати, за кордоном почали поширюватися чутки про дивну епідемію сибірської виразки; у 1980 році про це написало емігрантське видання у Франкфурті, і цим питанням зайнялася американська розвідка. Витягли квітневі супутникові знімки Свердловська-19 — там були незвичайні скупчення транспорту. Картина складалася на користь повітряного витоку сибірської виразки, але доказів не було.

У США створили спеціальну групу для розслідування цього інциденту, до складу якої увійшов гарвардський біолог Метью Мезельсон , один із провідних експертів країни з біологічної зброї. Він роками домагався поїздки до СРСР, і в 1986 році, тобто вже під час перебудови, його нарешті запросили до Москви. Ознайомившись із наданими матеріалами, Мезельсон вважав, що версія про заражене м’ясо цілком правдоподібна. Про що, повернувшись, і відзвітував ЦРУ. Там не те щоб повірили, але й з’ясувати нічого додатково особливо не могли.

У 1988 році до США прилетіли академіки Бургасов, Нікіфоров та їхні колеги, які займалися розслідуванням інциденту; Мезельсон організував для них зустрічі у Вашингтоні, Кембриджі та Балтіморі. Радянські вчені розповіли американським колегам про епідемію, що почалася з м’яса, показали матеріали розтинів — і багато хто їм повірив. Те, що Бургасов був генерал-лейтенантом і очолював відділ бактеріології Генштабу Міноборони СРСР, американці не знали. Спецслужби, тим не менш, продовжували вважати, що Москва лише заметає сліди.

Петро Бургасов вважається одним із «батьків» радянської бактеріологічної зброї. Фото: myslo.ru

Ситуацію змінив розпад СРСР. У жовтні 1991 року Wall Street Journal опублікувала три матеріали від голови свого московського бюро Пітера Гамбела , який провів велике розслідування у Свердловську і дійшов висновку, що офіційна радянська версія — брехня. У лютому 1992 року Борис Єльцин, який на той момент став президентом Росії, зізнався американському колезі Джорджу Бушу-старшому , що його обдурило КДБ у 1979-му і що розробка біозброї з сибірською виразкою все ще ведеться російськими військовими. У травні він публічно розповів про це в інтерв’ю «Комсомольській правді».

Тієї ж осені до Єкатеринбурга приїхав Метью Мезельсон із дружиною, медичною антропологинею Джин Гіллемін , та групою російських і американських вчених. Їм вдалося розшукати патологоанатомів Фаїну Абрамову та Льва Грінберга , які таємно зберегли запарафіновані матеріали з розтинів кількох жертв — КДБ їх свого часу не знайшов . Американський фахівець підтвердив, що зразки свідчать про легеневу, а не кишкову форму сибірської виразки.

Також Мезельсон і Гіллемін зібрали дані про 77 хворих, обійшли будинки та поговорили з тими, хто вижив, і родичами померлих, а потім нанесли на карту точки, де ті фактично перебували вранці 2 квітня, одразу після витоку. Вийшов, як свого часу у Миронюка з КДБ, вузький конус, що простягався від Свердловська-19 на південний схід, строго за вітром. По тій же осі були місця загибелі худоби в селах. «Погане м’ясо не розходиться прямою лінією на 50 кілометрів. Вітер може», — сказав Мезельсон, визнавши тим самим, що довгий час даремно вірив СРСР. У 1994 році він опублікував роботу про це в журналі Science, а пізніше Гіллемін випустила й книгу про їхню експедицію.

Схема, яку склали Метью Мезельсон і Джин Гіллемін. Джерело: Science

Втім, навіть після цього російське Міноборони продовжило дотримуватися «м’ясної» версії й так від неї й не відмовилося.

За те, що сталося у Свердловську, ніхто не поніс відповідальності. Таємне виробництво не зупинили, а через кілька років перенесли до Степногорська в Казахстані. У 1987 році новий об’єкт виробляв дві тонни спор сибірської виразки на добу.

Єльцин, ставши президентом, підписав указ про пенсії та допомогу сім’ям постраждалих у 1979 році, де-факто визнавши провину держави. Але жодна сім’я обіцяного не отримала .

Сьогодні колишній Свердловськ-19 називається Центром військово-технічних проблем бактеріологічного захисту 48 Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони РФ. У 2020 році США внесли його до санкційного списку за ймовірну причетність до російської програми біологічної зброї. На початку квітня 2026 року вийшло розслідування Центру «Досьє». Журналісти встановили , що 19-й військове містечко, як і раніше, є закритою зоною під охороною солдатів, де живуть і працюють близько сотні вчених, військових, супутній персонал та їхні сім’ї. Видання отримало документи, що підтверджують, що в лабораторіях досі зберігаються і розробляються нові штами сибірської виразки та інших інфекцій, у тому числі стійкі до антибіотиків, і досліджуються можливості їх застосування.