Володимир В'ятрович: “Біда цього парламенту в тому, що там критично велика кількість байдужих людей"

Народний депутат Володимир В’ятрович називає ІХ скликання Верховної Ради найслабшим за роки незалежності й пояснює, чому цього разу ситуація суттєво відрізняється.

Про погрози міжнародного адвоката УПЦ Роберта Амстердама через ухвалення закону про заборону РПЦ, проблеми перейменувань російських назв, вплив зміни керівництва СБУ на гуманітарну політику, а також про те, як звільнення Андрія Єрмака з посади голови Офісу президента позначилося на роботі депутатів у сесійній залі. Про девіз Степана Бандери, який працює в парламенті, небезпеку антиукраїнських поглядів та байдужість “сірої” більшості. Про парламентські симулякри, політичне “нетримання” депутатів і через що виникають суперечки з Олексієм Гончаренком та в яких аспектах його діяльність викликає обурення. Про все це й не тільки в спецпроєкті “Республіка” говорили з нардепом від "Європейської солідарності", ексголовою Українського інституту національної пам’яті, істориком Володимиром В’ятровичем.

***

“Запит на повне оновлення може бути фатальним і призвести до абсолютного руйнування політичної системи”

— Про ІХ скликання Верховної Ради найбільше говорять, що воно втратило суб’єктність у політичній системі держави і йому відводять виключно технічну роль ухвалення потрібних рішень для Банкової. На вашу думку, це скликання ВРУ справді є таким унікальним і раніше проблема суб’єктності не була настільки актуальною? Хіба аналогічної проблеми не було у ВРУ VIII скликання?

— Суттєво відрізняється. Воно значно слабше в питанні суб'єктності, ніж будь-який інший парламент перед тим. Спроби виконавчої влади та президента завоювати парламент — норма української політики справді з початку 90-х років, але парламент борюкався, часом навіть перемагав. На цьому протистоянні між президентом і парламентом будувалася українська демократія, тому що демократія — не сталий стан, а процес, і часто він є найбільш динамічним, якщо йдеться про якесь протистояння.

Парламент, який з'явився в 2019 році, дуже специфічний. Вперше в українській історії з'явилася монобільшість, причому президентська, відтак президент від самого початку мав колосальні впливи і можливості контролювати цей парламент. Крім того, найбільша кількість тих людей, які вперше потрапили в політику, навіть не просто в парламент, а в політику. Тобто мова не йде про якийсь громадсько-політичний призов зразка 2014 року, коли багато друзів та колег з громадського сектора стали депутатами. Вони були більш готовими, адже громадський сектор готує до політичних процесів і боротьби в них.

У Верховній Раді ІХ скликання направду величезна кількість людей, які були дуже далекими від будь-яких громадсько-політичних процесів. І часом, коли я спілкуюся з деякими колегами, ровесниками чи навіть молодшими, розумію, що до 2019 року вони жили в іншій Україні, ніж я. В Україні, де не було Помаранчевої революції, Революції гідності, “України без Кучми”. Все те, що впливало на мене і на фоні чого я став громадянином і врешті політиком, цих людей просто не зачепило.