Back
Original version

The Collapse of a Pro‑Russian Ukraine. How the War Will Change Political Life in Ukraine’s South‑East

Automatically translated version. May contain inaccuracies compared to the original.

The Collapse of a Pro‑Russian Ukraine. How the War Will Change Political Life in Ukraine’s South‑East

Ukraine’s successful counteroffensive around Kharkiv and Kherson means, among other things, that much of the Russian‑speaking South‑East is returning to the Ukrainian political space. This region has always held a special place in the country’s political life and, even after 2014, tried to offer some alternative to the country’s Euro‑Atlantic course.

However, the local elites’ orientation toward Moscow proved fatal for them — the Russian invasion led to their collapse, forcing a choice: either become open collaborators or join the patriotic consensus in subordinate roles. Now the Ukrainian South‑East must find new political leaders and a new identity.

Major changes

The Russian invasion struck first and foremost those regions of Ukraine that had been most loyal to Russia and that typically voted for pro‑Russian parties. Just two years ago, in the local elections of 2020, the pro‑Russian Opposition Platform — For Life, with Viktor Medvedchuk among its leaders, won seats in the regional councils of Zaporizhzhia, Mykolaiv, Odesa, and Kherson regions.

Despite the deterioration of relations with Russia and the threat of war, this part of Ukraine generally maintained a positive attitude toward the eastern neighbor — 53% in the East and 45% in the South. Although the share of supporters of joining Russia was small — from 22% in Luhansk region to 11% in Kherson region.

The Russian military invasion dealt a devastating blow to these sentiments — in May 2022 only 4% of residents of the East and 1% of the South had a positive attitude toward Russia. Instead, support for Ukraine’s NATO membership soared to record highs: to 69% in the East and 81% in the South. For comparison: a poll conducted 16–17 February this year, just days before the start of the war, recorded these figures at much lower levels: 36% in the East and 48% in the South.

Cultural and historical orientations also changed rapidly. Now Stepan Bandera, leader of the OUN, is viewed positively by 65% of residents in the East and 54% in the South (in 2021 only 11% of residents of the south‑eastern regions had a positive view of Bandera). Ukrainian is now considered the native language by 68% of respondents in the South and 53% in the East. Although bilingualism still dominates daily life — 49% in the South and 47% in the East.

This shift in public sentiment leaves no room for political projects built on a distinct south‑eastern identity and makes anything associated with Russia toxic. Local politicians must either fade away or adapt. A telling example is Odesa’s mayor Hennadiy Trukhanov, who opposed dismantling the monument to Catherine II until this summer but now ardently supports its removal.

The fates of South‑East leaders

In 2014, in Crimea and Donbas local elites did not face such problems — most of them smoothly integrated into structures created by Russia. So far, collaboration has not become a mass phenomenon in the occupied territories. For example, the Opposition Platform faction in the Kherson city council actually condemned the Russian occupation of the city. Local pro‑Russian politicians, with rare exceptions, were not ideological adherents of the “Russian world” but rather corrupt opportunists who opposed Kyiv mainly to protect their neo‑feudal privileges.

Only a few outright Ukrainophobic figures risked siding with Russia, such as Kherson regionalist Volodymyr Saldo, who was mayor of the city in 2002–2012 and now heads the Russia‑appointed administration. Saldo has so far retained his post, but many others have already felt the serious risks associated with such a shift.

Many remember the mysterious crash in which Saldo’s deputy Kyrylo Stremousov died on the eve of Kherson’s surrender. Under unclear circumstances, Oleksiy Kovalov — a Kherson businessman who had been a People’s Deputy from Servant of the People and later appeared at a meeting with Sergei Kiriyenko as a “representative of farmers” — was killed. It is believed that Ukrainian territorial defense killed Kreminna’s mayor Volodymyr Struk, a former prominent Luhansk regionalist. And former deputy Oleksandr Rzhavskyi, an active proponent of dialogue with Russia, was killed in Bucha by Russian marauders.

Given these conditions, switching to Russia’s side is a dubious prospect, but continuing to work in Ukraine also promises little comfort for South‑East politicians. The collaboration of a number of pro‑Russian politicians with the Kremlin gave the Ukrainian authorities free rein to fight all former political projects of the South‑East. 12 parties were banned, including the pro‑Russian Opposition Platform — For Life and the more moderate Opposition Bloc associated with oligarchs Rinat Akhmetov and Vadim Novinsky. The party bans were followed by the dissolution of their factions in the Verkhovna Rada and local councils.

Politicians connected to these projects scattered in different directions. Viktor Medvedchuk was first arrested and later handed over to Russia in exchange for Ukrainian prisoners. Opposition Platform leaders Vadim Rabinovich and Taras Kozak left the country on the eve of the Russian invasion. The more moderate wing associated with Yuriy Boyko and Serhiy Lyovochkin is attempting to register a new deputy group, but their chances of preserving their former position look illusory.

Unsurprisingly, some former pro‑Russian politicians are trying to adapt to the new reality by joining the patriotic consensus. This mainly concerns figures from the Opposition Bloc — the more moderate segment of the pro‑Russian spectrum that was oriented toward Akhmetov.

A prominent Opposition Bloc representative, Oleksandr Vilkul, who ran for president from that party, headed the defense headquarters of Kryvyi Rih. Mykhailo Dobkin, the well‑known former governor of Kharkiv region, went to war as a volunteer (his frontline photos wearing a cap with the UPA flag caused a sensation). In the patriotic camp are Odesa mayor Hennadiy Trukhanov, once considered pro‑Russian, and Kharkiv’s city head Ihor Terekhov, an associate and successor of Hennadiy Kernes.

What will happen

The political project of a “Russian‑speaking Ukraine” has failed. Its representatives could not formulate an attractive alternative to a Euro‑Atlantic course within the national state. Politicians of Ukraine’s South‑East preferred to emulate the Russian model of authoritarianism and thus became associated primarily with Soviet nostalgia and post‑Soviet corruption.

Paradoxically, the main blow to the positions of pro‑Russian forces was struck by the Kremlin itself, which brought its military machine down on historically loyal regions. In the current conditions, the Ukrainian authorities have finished off the remnants of pro‑Russian parties while doing so with the agreement of the majority of society.

Regardless of how the current war in Ukraine ends, it is hard to imagine future political projects similar to Viktor Yanukovych’s Party of Regions or Medvedchuk’s Opposition Platform. “The theme of friendship with Russia will drop out of our politics. Even the theme of peace and reconciliation in the context of ongoing aggression will be perceived as betrayal,” political scientist Volodymyr Fesenko is convinced.

Ukrainian officials have also repeatedly stated they will not allow the revival of political forces oriented toward Russia. One of the administration’s “hawks,” Oleksiy Danilov, said that “members and leaders of pro‑Russian parties must be deprived of the right to participate in Ukraine’s political life.”

However, the collapse of the old system, in which pro‑Russian parties provided a political choice for the South‑East, creates a problem of representation for that region. In wartime it is difficult to outline the future contours of Ukrainian politics, but one can assume that the vacant space will try to be filled by the pro‑presidential Servant of the People party, which already had good positions here before the war. New regional leaders will also emerge — a generation that rose up during the war: veterans, civic activists, and volunteers who embody a kind of military democracy.

New political leaders of Ukraine’s South‑East are already visible today — for example, Mykolaiv region’s governor Vitaliy Kim, who gained nationwide popularity through his video appeals during the defense of Mykolaiv in the spring.

One can expect the rise of nationalist populism with a regional shade of “Russian‑speaking patriotism” — language habits in the region are unlikely to change drastically within the current generation’s lifetime. However, there will no longer be a significant base for pro‑Russian forces. The large political projects of a “Russian‑speaking Ukraine” will irrevocably become a thing of the past.

Kostyantyn Skorkin, published on the Carnegie Endowment for International Peace and Carnegie Politika website

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Крах проросійської України. Як війна змінить політичне життя українського Південного Сходу". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Крах проросійської України. Як війна змінить політичне життя українського Південного Сходу". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Крах проросійської України. Як війна змінить політичне життя українського Південного Сходу

Успішний контрнаступ України під Харковом та Херсоном, окрім іншого, означає, що більша частина російськомовного Південного Сходу повертається до українського політичного простору. Цей регіон завжди займав особливе місце у політичному житті країни, і навіть після 2014 року намагався пропонувати якусь альтернативу євроатлантичному курсу країни.

Однак орієнтація місцевих еліт на Москву виявилася для них фатальною — російське вторгнення призвело до їхнього краху, поставивши перед вибором: або йти у відкриті колаборанти, або приєднатися до патріотичного консенсусу на третіх ролях. Тепер український Південний Схід має знайти нових політичних лідерів та ідентичність.

Великі зміни

Російське вторгнення обрушилося насамперед на ті регіони України, які були найбільш лояльні Росії і голосували переважно за проросійські партії. Лише два роки тому, на місцевих виборах 2020-го, проросійська «Опозиційна платформа — За життя» з Віктором Медведчуком у лавах лідерів виграла вибори до облрад Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей.

Незважаючи на загострення відносин із Росією та загрозу війни, у цій частині України зберігалося загалом позитивне ставлення до східного сусіда — у 53% на Сході та 45% на Півдні. Хоча частка прихильників приєднання до Росії була невеликою — від 22% на Луганщині до 11% на Херсонщині.

Вторгнення російських військ завдало нищівного удару по цих настроях — у травні 2022 року позитивно до Росії налаштовані лише 4% жителів Сходу та 1% — Півдня України. Натомість на рекордні висоти злетіла підтримка вступу України до НАТО: до 69% на Сході та 81% на Півдні. Для порівняння: опитування, проведене 16-17 лютого цього року, всього за кілька днів до початку війни, фіксувало ці показники на набагато нижчому рівні: 36% на Сході та 48% на Півдні.

Також стрімко змінилися і культурно-історичні орієнтири. Тепер лідера ОУН Степана Бандеру позитивно оцінює 65% жителів Сходу та 54% — Півдня (у 2021 році позитивно до Бандери належали лише 11% жителів південно-східних областей). Українську мову тепер називають рідною 68% респондентів на Півдні та 53% — на Сході. Хоча в побуті, як і раніше, домінує двомовність — 49% на Півдні та 47% на Сході.

Така зміна суспільних настроїв не залишає місця для політичних проєктів, що ставлять на особливу південно-східну ідентичність і робить токсичним усе, що пов’язане з Росією. Місцевим політикам доводиться або піти у небуття, або підлаштовуватися. Показовим прикладом є мер Одеси Геннадій Труханов, який виступав проти демонтажу пам’ятника Катерині II аж до літа цього року, а тепер палко підтримав його знесення.

Долі лідерів Південного Сходу

2014 року в Криму та на Донбасі місцеві еліти не стикалися з такими проблемами — більша їхня частина благополучно вписалася у створені Росією структури. Наразі колабораціонізм не став масовим явищем на окупованих територіях. Наприклад, фракція «Опозиційної платформи» у Херсонській міськраді взагалі засудила російську окупацію міста. Місцеві проросійські політики, за рідкісними винятками, були не ідейними прихильниками «російського світу», а скоріше корумпованими опортуністами, які протистояли Києву переважно, щоб захистити свої неофеодальні привілеї.

На бік Росії ризикнули перейти лише небагато відвертих українофобів, на кшталт херсонського регіонала Володимира Сальдо, який у 2002–2012 роках був мером міста, а зараз очолив призначену Росією адміністрацію. Сальдо поки що утримується на своїй посаді, а ось багато інших вже встигли відчути серйозність ризиків, пов’язаних з таким переходом.

Багатьом запам’яталася загадкова аварія, де напередодні здачі Херсона загинув заступник Сальдо Кирило Стремоусов. За неясних обставин було вбито Олексія Ковальова — херсонського бізнесмена, який був депутатом Верховної Ради від «Слуги народу», а потім з’явився на зустрічі з Сергієм Кирієнком як «представник фермерів». Імовірно, українська тероборона вбила мера Кремінної Володимира Струка, минулого видного луганського регіонала. А колишнього депутата Олександра Ржавського, активного прихильника діалогу з Росією, вбили у Бучі російські мародери.

Переходити на бік Росії за таких умов — сумнівна перспектива, але й продовження роботи в Україні обіцяє політикам Південного Сходу мало приємного. Співпраця низки проросійських політиків із Кремлем розв’язала руки української влади для боротьби з усіма колишніми політичними проєктами Південного Сходу. Під заборону потрапило 12 партій, у тому числі проросійська «Опозиційна платформа — За життя» та поміркованіший «Опозиційний блок», пов’язаний з олігархами Рінатом Ахметовим та Вадимом Новинським. За забороною партій був і розпуск їхніх фракцій у Верховній Раді та місцевих радах.

Пов’язані з цими проектами політики розлетілися, хто куди. Віктора Медведчука спочатку заарештували, а згодом передали Росії в обмін на українських полонених. Пов’язані з ним лідери «Опозиційної платформи» Вадим Рабінович та Тарас Козак залишили країну ще напередодні російського вторгнення. Більш поміркована частина партії, пов’язана з Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним, намагається зареєструвати нову депутатську групу, проте їхні шанси зберегти колишнє становище виглядають примарними.

Не дивно, що частина колишніх проросійських політиків намагається пристосуватися до нової реальності, приєднавшись до патріотичного консенсусу. Насамперед це стосується діячів «Опозиційного блоку», тобто помірної частини проросійського спектру з тих, хто орієнтувався на Ахметова.

Яскравий представник «Опоблоку» Олександр Вілкул, який балотувався у президенти від цієї партії, очолив штаб оборони Кривого Рогу. Михайло Добкін, не менш знаменитий екс-губернатор Харківської області, зовсім пішов добровольцем на війну (сенсацією стали його фронтові фото з прапором УПА на кепці). У патріотичному таборі опинилися мер Одеси Геннадій Труханов, який вважався проросійським, і міський голова Харкова Ігор Терехов, соратник і наступник Геннадія Кернеса.

Що буде

Політичний проект «російськомовної України» провалився. Його представники не змогли сформулювати привабливу альтернативу євроатлантичному курсу у рамках національної держави. Політики українського Південного Сходу воліли орієнтуватися на російську модель авторитаризму, через що асоціювалися передусім з радянською ностальгією та пострадянською корупцією.

Але основний удар по позиціях проросійських сил, хоч як парадоксально, завдав сам Кремль, обрушивши свою військову машину на історично лояльні регіони. У нинішніх умовах українська влада покінчила із залишками проросійських партій, перебуваючи при цьому у згоді з більшістю суспільства.

Чим би не закінчилася нинішня війна в Україні, у майбутньому складно уявити існування в країні політичних проектів, подібних до Партії регіонів Віктора Януковича чи «Опозиційної платформи» Медведчука. «Тема дружби з Росією випаде із нашої політики. Навіть тема світу, примирення в умовах агресії, що триває, сприйматиметься як зрада», — переконаний політолог Володимир Фесенко.

Представники української влади також неодноразово заявляли, що не допустять відродження політичних сил, орієнтованих на Росію. Один із «яструбів» адміністрації Зеленського Олексій Данилов говорив , що «члени та керівники проросійських партій мають бути позбавлені права брати участь у політичному житті України».

Проте крах старої системи, де проросійські партії грали роль політичного вибору Південного Сходу, створює проблему представництва цього регіону. В умовах війни складно розглянути майбутні контури української політики, але можна припустити, що вакантне місце намагатиметься зайняти пропрезидентська партія «Слуга народу», яка мала тут хороші позиції ще до війни. Висунуть і нові регіональні лідери — покоління, яке піднялося під час війни: ветерани, громадянські активісти та волонтери, які мають своєрідну військову демократію.

Нові політичні лідери українського Південного Сходу помітні вже сьогодні — наприклад, губернатор Миколаївської області Віталій Кім, який здобув всеукраїнську популярність завдяки своїм відеозверненням під час оборони Миколаєва навесні цього року.

Тут можна буде чекати на розквіт націоналістичного популізму з регіональним відтінком «російськомовного патріотизму» — адже мовні особливості в регіоні навряд чи кардинально зміняться за життя нинішнього покоління. Проте скількись значущої бази для проросійських сил там уже не буде. Великі політичні проекти «російськомовної України» безповоротно кануть у минуле.

Костянтин Скоркін, опубліковано у на сайті Фонду Карнегі за Міжнародний Світ та Carnegie Politika

Open the news PDF proof

Document: PDF proof of the original version of the news item "Крах проросійської України. Як війна змінить політичне життя українського Південного Сходу". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Document: PDF proof of the original version of the news item "Крах проросійської України. Як війна змінить політичне життя українського Південного Сходу". It records the publication content at the moment of the first scan, the preservation date and the source: ANTIKOR.

Download Download PDF